Шлях КНДР: як і чому Росія копіює північнокорейську модель ядерного шантажу

Є щось іронічне в тому, як велика держава методично копіює поведінкові патерни малої ізольованої диктатури. Ніби студент, що списує у двієчника, сподіваючись отримати трійку замість одиниці.

Міністр оборони Бєлоусов оголосив про підготовку до випробувань на ядерному полігоні на Новій Землі. Це сталося одразу після того, як "Буревісник" і "Посейдон" — дві найгучніші "вундервафлі" останніх років — не справили очікуваного враження на міжнародну спільноту.

Можна припустити, що майбутні "випробування" (якщо вони взагалі відбудуться, як і всі попередні "червоні лінії") пройдуть без класичної ядерної хмари. Приблизно так, як це робить Північна Корея — "під землею", з мінімальним візуальним ефектом, але максимальним інформаційним шумом.

Якщо ви ще не помітили структурної подібності між зовнішньополітичною риторикою РФ і КНДР, варто придивитися уважніше. Паралелі стають надто очевидними, щоб бути випадковістю.

Про національні інтереси та їхню відсутність

Маніякальна одержимість темою ядерного апокаліпсиса має цікавий побічний ефект. Населення перестає бачити сенс у майбутньому. А потім керівництво дивується катастрофічній демографії.

Складно переконати людей народжувати дітей, коли щодня з екранів лунають обіцянки колективного суїциду. Це не вимагає складних соціологічних досліджень — це базова логіка виживання.

Але повторення долі КНДР — це не про тотальну ізоляцію як таку.

Росія надто велика, надто ресурсна, надто інтегрована в глобальні ланцюги (наразі) для повної північнокорейської моделі. Принаймні в найближчі десятиліття. Тут інша історія.

Повторення долі КНДР — це про трансформацію характеру зовнішньополітичної суб'єктності. Про особливий тип відносин із регіональним гегемоном. Про специфічну модель комунікації із зовнішнім світом, де агресивна риторика замінює реальну політику.

І ця трансформація відбувається на наших очах, в режимі реального часу.

Анатомія васалітету: дві сторони однієї медалі

Перша сторона — втрата зовнішньополітичної автономії.

До осені 2022 року Москва зберігала принаймні ілюзію самостійності у прийнятті стратегічних рішень. Ця ілюзія поступово розсіювалася, але залишалася. Тепер навіть ілюзії немає.

Нинішня відмова від будь-якого компромісу виглядає самогубчою з точки зору національних інтересів РФ. Особливо якщо врахувати, що основні умови можливої угоди вже публічно озвучені: "неНАТО для України", "збереження контролю над окупованими територіями". Здавалося б, час шукати виходу з програшної ситуації.

Але упертість продовжується. Як у пацієнта, який відмовляється від лікування, попри очевидний діагноз.

Це не ознака сили. Це ознака підпорядкування зовнішнім інтересам. Очевидна ознака для тих, хто звик дивитися на геополітику без рожевих окулярів.

Друга сторона — девальвація ядерної риторики.

Щоденні "ядерні навчання", "ядерні погрози", "нові ядерні системи" перетворилися на інформаційний шум. Вони більше не впливають на прийняття рішень у західних столицях. Вони втратили функцію стримування.

Натомість вони набули іншої функції — ритуальної. Як щоденні ранкові вправи, як молитва перед сніданком, як обов'язковий елемент дипломатичного протоколу.

Погроза "по Парижу та Лондону" чергується з заявами про "готовність до конструктивного діалогу". Ядерна загроза — з пропозицією переговорів. Демонстрація сили — з демонстрацією слабкості.

Будь-хто, хто стежить за міжнародною політикою останніх двох десятиліть, впізнає цей патерн. Це класична північнокорейська модель. "Випробування" нової балістичної ракети, потім — пропозиція поговорити. Погроза перетворити Сеул на попелище, потім — запрошення на саміт.

Ролики з палаючим Вашингтоном. Обіцянки "неймовірної зброї". Заяви про готовність знищити ворога. І раз на п'ять років — фотосесія з американським президентом або голлівудською знаменитістю.

Росія методично відтворює цей сценарій. З тією лише різницею, що масштаби країни та її ядерного арсеналу роблять цей фарс набагато небезпечнішим.

Китайський фактор: про те, що не принято обговорювати вголос

У підвасальній системі відносин із Пекіном виживання режиму стає основним імперіалізмом. Не розвиток, не процвітання, не національні інтереси — а саме виживання.

Цікаво, що Китай не надає Північній Кореї безумовної підтримки. Пекін дратує непередбачуваність Пхеньяну, його ядерні авантюри, його ізоляціонізм. Але Пекін толерує існування режиму Кім, бо альтернатива — хаос на кордоні — виглядає гіршою.

Схожа логіка працює і у випадку Росії. З тією відмінністю, що РФ — набагато цінніший актив. Джерело ресурсів, буферна зона, джерело технологій. Але ціна цієї "цінності" — поступова втрата суб'єктності.

За виживання режиму можна заплатити майбутнім країни. За збереження влади — перспективами розвитку. За ілюзію величі — реальним суверенітетом.

"Національні інтереси" у такій системі координат — це анахронізм, рудимент минулого, красиве слово без змісту.

Договір, який вже не діє

Наступний передбачуваний крок — офіційний вихід із ДВЗЯВ (Договору про всеохопну заборону ядерних випробувань). Процедура займає до року. Якраз до осені 2026-го — традиційного сезону ядерних випробувань на радянських полігонах.

Хоча ратифікацію договору Путін скасував ще у 2023-му, так що технічно нічого не заважає "продемонструвати" раніше.

Текст договору передбачає можливість виходу: "Кожна держава-учасниця в порядку здійснення свого державного суверенітету має право вийти з цього Договору, якщо вона вирішить, що пов'язані зі змістом цього Договору виключні обставини поставили під загрозу її вищі інтереси".

Ключове словосполучення — "вищі інтереси". Буде цікаво подивитися, як саме їх сформулюють. Які "виключні обставини" загрожують ядерній наддержаві? Чи не те, що її "вундервафлі" виявилися не такими вже страшними?

Абсурд як метод

Пєсков нещодавно заявив, що без "Буревісника" та "Посейдона" "гарячі голови на Заході пішли б на необдумані кроки".

Це заслуговує на окрему увагу.

По-перше, що сталося з "Сарматом"? З "мертвою рукою"? З сотнями боєголовок на стратегічних носіях? Їх раптом виявилося недостатньо для стримування?

По-друге, чи існують вони взагалі у функціональному стані після 35 років "ефективних менеджерів" та "стабільності"? Адже якщо традиційний ядерний арсенал був достатнім, навіщо взагалі потрібні нові системи?

По-третє, якщо нові системи настільки критично важливі, чому їхні "випробування" виглядають так... непереконливо?

Ця риторика виказує головне: система скотилася до рівня, де внутрішні протиріччя пропаганди вже не мають значення. Головне — підтримувати постійний інформаційний шум, створювати враження активності, імітувати загрозу.

Це вже не залякування в класичному розумінні. Це перформанс, вистава для внутрішньої аудиторії та кількох зовнішніх "друзів". Північнокорейський стиль комунікації у виконанні набагато більшої держави.

Епілог: коли метафора стає реальністю

Трансформація Росії на "шлях КНДР" — це не публіцистичне перебільшення і не емоційна метафора. Це емпірична реальність, що формується у режимі реального часу.

Це не про економічну ізоляцію per se — РФ надто велика та ресурсна для повної автаркії. Це про інше.

Про трансформацію зовнішньополітичної суб'єктності у бік васалітету щодо регіонального гегемона. Про заміну реальної політики агресивною риторикою. Про девальвацію ядерної загрози через її щоденне використання. Про втрату стратегічної автономії при збереженні ілюзії сили.

Північна Корея продемонструвала світу, що тоталітарний режим може існувати десятиліттями у стані перманентного протистояння з "ворожим оточенням", годуючись риторикою ядерної загрози та підтримкою сусіднього гегемона.

Росія методично повторює цей досвід. З тією лише відмінністю, що має постійне місце у Раді Безпеки ООН, найбільший ядерний арсенал світу та територію, що охоплює одинадцять часових поясів. Що робить цей експеримент не просто цікавим для дослідників, а критично важливим для всіх, хто живе на цій планеті.

Питання в тому, скільки часу залишилося до повної інституціоналізації цієї моделі. І чи зможе міжнародна спільнота адаптуватися до реальності, де ядерна наддержава поводиться як непередбачуваний ізгой, керований не національними інтересами, а інстинктом виживання режиму.

Історія любить іронію. Але ця конкретна іронія коштує надто дорого.