Сльози Києва. Біль України

Сльози Києва. Біль України. Це з нами робить наш ворог. Але ми самі за це теж несемо відповідальність. За тридцять років втрачених можливостей, які подарувала нам історія.

Ми надто довго були наївними. Можливо, не дуже розумними. Ми віддали ядерну зброю в обмін на обіцянки брехливих сусідів і копійчані компенсації потужних друзів. Ми обирали недолугих переляканих політиків, які дозволили це зробити.

Ми байдуже дивилися на те, як розкрадали армію, і думали, що пронесе. Ми чули фразу «народ, який не годує свою армію, годує чужу», і думали, що це просто літературна демагогія.

Ми толерували корупцію на побутовому рівні, не думаючи про те, що від корупції до мародерства один крок. І не тільки в воєнний час.

Ми повірили в можливість пустити нас під парасольку колективної безпеки, але найпотужніша натівська зброя опинилась в руках нерішучих та малодушних людей.

Це межа. І відтепер ми стоїмо на дорозі вселенського зла. Єдині в усьому світі.

Значить, ми і є добро. А добро завжди перемагає. І це дає надію. На перемогу. На відновлення. На зміни, після яких ми будемо не населенням, а розумним відповідальним народом.

На те, що в народу України сліз більше не буде.

Андрій Цаплієнко