Списки замість вироків: чому депутат законодавець Железняк просуває позаправовий проект?
Народний депутат Ярослав Железняк останні тижні з ентузіазмом просуває веб-ресурс mindichgate.com, який публікує списки "пов'язаних осіб" без судових рішень, доказів чи будь-якої процесуальної процедури. Цікаво, що сам депутат обережно дистанціюється від авторства проекту, посилаючись на "команду небайдужих ентузіастів", але при цьому виконує роль головного рекламного агента цієї ініціативи. Ще цікавіше, що законодавець, який за посадою має гарантувати верховенство права, не просто ігнорує очевидні правові проблеми проекту, а відкрито ним пишається, називаючи "зручним інструментом" та "амбітним планом на 2026 рік".
Ця ситуація заслуговує на окрему увагу не лише як юридичний казус, а як медійний та політичний феномен, що демонструє трансформацію парламентаря з законодавця на промоутера паралельної системи публічного звинувачення.
Дистанція як алібі
Железняк не каже прямо: "Я створив цей сайт". Натомість він оперує формулюваннями "говорять", "кажуть", "наскільки я знаю" та посиланнями на анонімну "команду ентузіастів". Ця лінгвістична обережність створює юридичну дистанцію між депутатом та проектом, але водночас саме Железняк виявляється тим, хто масово поширює інформацію про ресурс, коментує його технічні проблеми від перенавантаження, повідомляє про механізми оновлення даних та навіть жартує, що "багато хто поліз себе там шукати".
Ця позиція нагадує класичну медійну стратегію, коли формальна непричетність дозволяє уникнути відповідальності, але фактична промоція забезпечує політичні дивіденди. Депутат не автор проекту, але він його головний дистриб'ютор, PR-менеджер та публічне обличчя. У медійному просторі саме Железняк став синонімом mindichgate, незалежно від його формальних застережень про "ентузіастів".
Законодавець проти законності
Найбільший парадокс цієї історії полягає в ролі самого Железняка. Народний депутат за Конституцією України є особою, яка приймає закони, встановлює правові норми та має гарантувати їх дотримання. Стаття 62 Конституції, яку депутат мав би знати напам'ять, встановлює презумпцію невинуватості: особа вважається невинуватою, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Mindichgate робить прямо протилежне: публікує списки "пов'язаних осіб" без жодного судового рішення, без доказів, без процесуальних гарантій.
Замість того, щоб як законодавець поставити питання про юридичну коректність такої практики, Железняк захоплено її просуває. Коли сайт "ліг від перенавантаження", депутат не побачив в цьому проблему масового поширення недоведеної інформації, а навпаки, відзначив "велику активність та інтерес до бази". Коли йдеться про механізм додавання нових прізвищ через "коротку форму на сайті", депутат не помічає правової проблеми в тому, що будь-хто може надіслати будь-яку інформацію про будь-кого без жодної відповідальності.
Більше того, Железняк відкрито називає цей проект "зручним інструментом" та "амбітним планом". Виникає закономірне питання: зручним для чого саме? Для публічної розправи над репутаціями без судового розгляду? Для політичної боротьби методами медійного цькування? Для нормалізації практики, коли ярлик важить більше за доказ?
Методологія доносу як "перевірка фактів"
Железняк запевняє, що "автори сайту готові оперативно фіксити інформацію після перевірки отриманих фактів". Ця фраза заслуговує на окремий аналіз, бо вона демонструє подвійні стандарти, які депутат не помічає або свідомо ігнорує.
По-перше, хто саме ці "автори"? Якщо це анонімна "команда ентузіастів", то яка їхня кваліфікація для "перевірки фактів"? Чи мають вони доступ до реєстрів, документів, можливість проводити допити? Чи несуть вони юридичну відповідальність за помилки? По-друге, що означає "перевірка фактів" в контексті категорії "пов'язаності"? Якщо дві особи колись сиділи в одному кабінеті, це факт. Але чи означає цей факт протиправний зв'язок? Методологія, яка прирівнює спільне фото до злочинної змови, не є перевіркою фактів, це підміна понять.
У правовій державі існує чітка процедура встановлення зв'язків між особами: співучасть у злочині визначається статтями 26-28 Кримінального кодексу України, організована злочинна група має чіткі юридичні критерії за статтею 28 КК, сприяння злочину регулюється статтею 27 КК. Жодна з цих категорій не може бути встановлена "командою ентузіастів" через форму на сайті. Натомість mindichgate оперує власними критеріями "пов'язаності", де навіть факт знайомства може стати підставою для потрапляння до списку.
Вибіркова пам'ять як політичний маркер
Медійне спостереження за контентом mindichgate виявляє симптоматичну деталь: у первинному списку відсутнє прізвище Олега Татарова, який за загальновідомими фактами був одним із ключових фігурантів публічних дискусій навколо впливу в Офісі Президента. Ця відсутність не пояснюється жодними об'єктивними критеріями та підтверджує тезу, що сайт функціонує не як реєстр фактів, а як інструмент політичної селекції.
Коли Железняк говорить про "список тих, кого варто перевіряти і міняти", він фактично визнає, що проект має не аналітичну, а каральну функцію. "Перевірити і змінити" означає звільнити з посади, позбавити впливу, публічно дискредитувати. Але ж у правовій державі таке рішення може прийняти роботодавець на підставі службового розслідування або суд на підставі вироку. Приватний сайт без правового статусу не може бути підставою для кадрових рішень, якщо ми ще претендуємо на звання правової держави.
Фінансова інтрига без відповідей
Залізняк пояснює технічні проблеми сайту великим навантаженням, що опосередковано вказує на серйозну технічну інфраструктуру проекту. Створення веб-ресурсу з функціоналом збору, обробки та публікації великих масивів персональних даних, з системою модерації, формами зворотного зв'язку та можливістю оновлення інформації вимагає значних технічних та фінансових ресурсів. Розробка такого функціоналу, хостинг, доменне ім'я, можлива робота з базами даних, дизайн інтерфейсу — все це коштує грошей.
Твердження про "команду ентузіастів", які все зробили на добровільних засадах, викликає очевидні питання про джерела фінансування. У демократичному суспільстві будь-яка ініціатива, що претендує на роль публічного реєстру та впливає на репутацію громадян, має демонструвати прозорість свого фінансування. Якщо проект дійсно волонтерський, чому немає публічної звітності про витрати? Якщо є спонсори, чому їхні імена приховуються?
Залізняк, який так активно просуває проект, міг би відповісти на це просте питання: скільки коштував розробка mindichgate і хто за це заплатив? Відсутність відповіді тут промовиста. Непрозорість фінансування автоматично ставить під сумнів незалежність та об'єктивність будь-якого медійного проекту, особливо того, що займається публічними звинуваченнями.
"Чорна робота" як мета
Особливо показовою є фраза Железняка: "За Банкову й Кабмін уже зробили чорну роботу: список тих, кого варто перевіряти і міняти, готовий". Депутат не приховує, що розглядає mindichgate як інструмент тиску на владні структури. "Чорна робота" в цьому контексті означає публічну компрометацію без судових доказів, створення репутаційних ризиків для посадовців, формування громадської думки через маніпулювання неперевіреною інформацією.
Але ж у парламентаря є легітимні інструменти впливу на владу: законодавчі ініціативи, запити до правоохоронних органів, парламентські розслідування, публічні слухання. Чому замість використання цих законних механізмів депутат обирає промоцію приватного сайту, який діє поза правовим полем? Відповідь очевидна: тому що легітимні процедури вимагають доказів, дотримання процесуального права, можливості для сторони захисту. А mindichgate дозволяє обійти всі ці "незручності" та отримати результат швидше — публічне цькування без юридичних наслідків для організаторів.
Нормалізація ненормального
Найбільша небезпека mindichgate не в конкретних прізвищах у списках і навіть не в технічних порушеннях закону про персональні дані чи про захист честі та гідності. Головна проблема в нормалізації практики позасудового публічного звинувачення як легітимного інструменту політичної боротьби. Коли народний депутат відкрито просуває ініціативу, що підриває презумпцію невинуватості, він фактично сигналізує: правові процедури — це зайва бюрократія, можна і без судів.
Ця логіка відкриває двері для будь-яких форм самосуду. Сьогодні хтось створює сайт про "пов'язаних осіб" Єрмака та Міндіча, завтра інший депутат запустить реєстр "агентів Росії" без доказів, післязавтра третій — базу "корупціонерів" на основі анонімних доносів. Кожен з цих проектів буде апелювати до благих намірів, до боротьби з системною корупцією, до "права громадян знати правду". Але в результаті ми отримаємо суспільство, де репутація особи залежить не від судових рішень, а від того, чи вдалося комусь помістити її прізвище в черговий онлайн-реєстр.
Железняк як законодавець мав би розуміти цю небезпеку краще за інших. Натомість він стає активним промоутером практики, що руйнує основи правової держави. Його ентузіазм щодо mindichgate демонструє трансформацію парламентаря з гаранта законності на апологета позаправового простору, де ярлик важить більше за доказ, а форма на сайті замінює судове рішення.
Питання без відповіді
У правовій державі кожен має право на справедливий суд, на захист своєї репутації, на спростування недостовірної інформації. Стаття 277 Цивільного кодексу України дає право на спростування недостовірної інформації та відшкодування моральної шкоди. Але як спростувати інформацію на сайті, де критерієм "пов'язаності" може бути навіть факт спільного фото? Як довести, що ти "не пов'язаний", якщо сам факт знайомства вже інтерпретується як зв'язок? Як оскаржити рішення "команди ентузіастів", якщо вони анонімні та не несуть юридичної відповідальності?
Залізняк запевняє, що на сайті є форма для спростувань. Але хто розглядатиме ці спростування? За якими критеріями? З якою кваліфікацією? І головне — чому громадянин має доводити свою непричетність перед приватним сайтом, якщо Конституція гарантує йому презумпцію невинуватості?
Ці питання залишаються без відповідей. Так само як питання про фінансування проекту, про кваліфікацію його авторів, про критерії відбору прізвищ для списків. Натомість депутат пропонує "амбітний план на 2026 рік", де, судячи з усього, списки стануть ще довшими, механізм звинувачень ще зручнішим, а презумпція невинуватості ще більш архаїчним пережитком правової держави.
Mindichgate як медійний феномен цікавий не стільки своїм контентом, скільки тим, що він демонструє про стан нашої політичної культури. Коли законодавець стає піарником самосуду, це симптом системної кризи довіри до правових інститутів. Але спроба вирішити цю кризу через створення паралельних позаправових структур лише поглиблює проблему, а не розв'язує її. І найсумніше, що депутат Железняк, схоже, цього не розуміє або не хоче розуміти.
