Вибіркова пильність: чому САП і НАБУ бачать одних корупціонерів і не помічає інших?

Українське антикорупційне правосуддя нагадує оркестр, де кожен музикант грає свою партію. Проблема в тому, що партії ці написані різними композиторами, а диригент чомусь дивиться лише на половину оркестру. Спеціалізована антикорупційна прокуратура під керівництвом Олександра Клименка демонструє дивовижну здатність бачити корупцію там, де це зручно, і не помічати її там, де це незручно.

Останнім часом громадські організації активізувалися з вимогами реформувати судову систему. Наприклад, Фундація DeJure випустила відео про корупцію у Верховному Суді, де йдеться про справу Князєва, "чорні пакети" та мічені кошти. Логіка проста: якщо виявлено системні порушення, потрібна системна реформа. Не можна залишати інституцію без змін, якщо в ній працюють корумповані посадовці.

Логіка безперечна. Але чомусь ця логіка застосовується вибірково. Верховний Суд має реформуватися через одного судді з підозрою. А що з САП, де до листопада 2025 року, за версією слідства, працював член злочинної організації? Особа, яка зливала інформацію про дії детективів і прокурорів, успішно пройшла "незалежний конкурс" і отримала адміністративну посаду в структурі, що має боротися з корупцією. Чому це не привід для тих самих питань про добір кадрів і конкурсні процедури?

Відповідь проста: громадські організації, медіа та міжнародні партнери звикли вимагати змін від усіх, крім антикорупційних органів. САП та НАБУ існують у якійсь особливій зоні недоторканності, де презумпція сумлінності працює навіть тоді, коли факти свідчать про протилежне. Але справа не лише в подвійних стандартах громадськості. Справа в самій роботі САП, яка з кожним роком дедалі більше нагадує не орган правосуддя, а інструмент вибіркового тиску.

Коли дивишся на список справ, які курує ця інституція, виникає стійке відчуття не хаосу, а саме системи. Системи, де результат розслідування залежить не від наявності доказів, а від того, хто саме є об'єктом уваги прокурорів. Де одним повідомляють підозри за тиждень, інших "розслідують" роками без результату, з третіми укладають дивно вигідні угоди, а четвертих тримають у процесі за принципом "хтось же має сидіти".

Одеський аеропорт: справа, яка зникла

Одеський аеропорт — одна з найрезонансніших корупційних схем останніх років. Мільярдні збитки, очевидні бенефіціари, публічні скандали. Але чомусь справа десь зависла. Підозри є, але не всім, хто мав би їх отримати. Розслідування йде, але результатів немає.

Схоже, що чиясь рука час від часу натискає паузу саме тоді, коли справа наближається до найцікавіших персонажів.

Злочевський: невловимий олігарх

Микола Злочевський — людина, чиє ім'я звучало у найрезонансніших корупційних скандалах часів Януковича. "Burisma", офшори, мільярди. Справа існує роками. Але Злочевський як був недоторканним, так і залишається. Підозра? Арешт? Конфіскація? Все десь на етапі "розслідуємо, збираємо докази, працюємо".

Цікаво, чи не той самий член злочинної організації в САП консультував, як саме треба "працювати" над цією справою, щоб результату не було ніколи.

Головін: як прокурор став недоторканним

Олег Головін — колишній військовий прокурор сил АТО, якого звинувачували у корупції під час закупівель для армії. У воєнний час. Справа резонансна, докази є, суспільний інтерес величезний. Але справа Головіна перетворилася на безкінечний процес без чітких результатів. Чому? Хто саме вирішив, що ця справа може чекати?

Вербицький: де підозра?

Роман Вербицький — ексголова ОАСК, одна з найодіозніших фігур української Феміди. Рішення на замовлення, корупційні схеми, зв'язки з попереднім режимом. Усе це публічно відомо, задокументовано, обговорюється роками. Але підозри Вербицькому немає. Чому? Невже в САП вважають, що доказів недостатньо? Або доказів надто багато, і вони ведуть не туди, куди треба?

Тернопільські прокурори: справа, яку не хочуть розслідувати

Справа тернопільських прокурорів — приклад того, як можна роками "розслідувати" очевидну корупцію і не досягти жодних результатів. Схеми відомі, учасники відомі, докази є. Але справа стоїть. Можливо, тому що серед фігурантів занадто багато людей із правильними зв'язками?

Синюк, Єрмак, Каськів: різні підходи до різних людей

Олександр Синюк, Андрій Єрмак, Михайло Каськів — три абсолютно різні справи, три різні люди, три різні контексти. Але об'єднує їх одне: селективність у підході САП. В одних випадках розслідування йде швидко, підозри повідомляють оперативно, процес рухається. В інших — все зависає на роки. І залежить це не від складності справи чи наявності доказів, а від того, хто саме є об'єктом розслідування.

Коваль: чиє прохання ставило справу на паузу?

Справа Юрія Коваля, колишнього керівника державного підприємства "Медичні закупівлі України", особливо показова. Цивільний позов тримали і не заявляли надзвичайно довго. Чиє саме прохання ставило справу "на паузу"? Хто мав достатньо впливу, щоб затримати процес? І чому САП виконувала це прохання замість того, щоб виконувати закон?

Голосування за гроші: де інші підозри?

Справа про голосування за гроші в парламенті розробляється роками. Слухали, фіксували, збирали докази. Але підозри повідомили лише кільком депутатам. Решта так і залишилися "невстановленими особами". Якщо слухали і розробляли декілька років, то що там встановлювати?

Де ті, хто розподіляв кошти? Яке джерело походження цих грошей? Хто з керівників фракцій був відповідальний за ведення списків? Чи всі ці питання навмисно залишені без відповіді? Чи просто декількох визначили "цапами-відбувайлами", щоб закрити тему і не чіпати решту?

Плотницький: сумнівна угода з вигідними показаннями

Олексій Плотницький — ексочільник "ЛНР", терорист і зрадник. Але чомусь із ним вдалося укласти угоду на умовах, які виглядають надзвичайно вигідно для нього. Показання на всіх і вся — і уникнеш тюрми. Чому саме Плотницький заслужив такої поблажливості? І наскільки надійні ті показання, які він дає в обмін на свободу?

"Мідас": вибіркові підозри та репутаційні вбивства

Справа "Мідас" — ще один приклад селективної пильності. На плівках фігурували багато людей. Але підозри повідомили не всім. Решту просто знищили репутаційно, без підозри, без суду, без можливості захиститися. Оприлюднили плівки, розгорнули медійну кампанію — і людина вже "корупціонер" у очах суспільства. А що формально підозри немає — дрібниця.

Це не правосуддя. Це інструмент політичного тиску, замаскований під боротьбу з корупцією.

Два підходи Клименка: "хтось же має сидіти" vs вигідні угоди

Найцікавіше — це два зовсім різні підходи Олександра Клименка до різних справ. В одних випадках можна укладати угоди на умовах, вигідних фігурантам проваджень. Показав на когось пальцем — і вільний. В інших випадках позиція Клименка "принципова" з підходом "хтось же має сидіти". Навіть якщо докази слабкі, навіть якщо справа сумнівна — хтось має відбути покарання. Для статистики, для звітності, для ілюстрації того, що САП "працює".

Яким принципом керується Клименко, коли вирішує, кому запропонувати вигідну угоду, а кого садити за будь-яку ціну? Чому Плотницький заслужив на поблажливість, а хтось інший — на максимальну жорстокість процесу?

Застосуємо однаковий підхід

Автори відео з DeJure справедливо вимагають реформи Верховного Суду. Один Князєв з підозрою, тринадцять суддів на плівках — і це привід для перегляду всієї системи. Логіка зрозуміла.

Але чому той самий підхід не застосовується до САП? Член злочинної організації в структурі прокуратури, яка має боротися з корупцією, — хіба це не привід поставити питання про "незалежні" конкурси? Десятки справ, які роками не рухаються або рухаються вибірково, — хіба це не привід для ревізії всієї системи?

Список можна продовжувати. Одеський аеропорт, Злочевський, Головін, Вербицький без підозри, тернопільські прокурори, Синюк, Єрмак, Каськів, Коваль із паузою на чиєсь прохання, голосування за гроші з невстановленими організаторами, Плотницький із вигідною угодою, "Мідас" із вибірковими підозрами. І до цього списку додається сам Князєв — бо питання, чому підозру повідомлено лише йому, а не всім тринадцятьом суддям на плівках, треба адресувати саме до САП.

Якщо логіка DeJure правильна — а вона правильна — то застосовувати її треба послідовно. До Верховного Суду, до САП, до НАБУ, до всіх інституцій, які мають боротися з корупцією. Бо випадкова пильність, коли бачиш одних порушників і не помічаєш інших, коли повідомляєш підозри одним і залишаєш інших "невстановленими особами", коли укладаєш вигідні угоди з одними і застосовуєш принцип "хтось же має сидіти" до інших, — це не правосуддя.

Це система, яка імітує боротьбу з корупцією, залишаючись при цьому найефективнішим інструментом політичного тиску та особистого збагачення. І поки DeJure та інші організації не почнуть ставити незручні питання не лише Верховному Суду, а й САП із її найвидатнішим керівником, ця система працюватиме й далі.

Бо все якось однобоко виходить.