Суверенопатія: як політичний вірус з Кремля заразив Америку

У XXI столітті навіть ідеї передаються як віруси. І, як показав досвід Росії та США, найнебезпечніші з них — це ті, що маскуються під “патріотизм”, “суверенітет” і “традиційні цінності”.

Якщо дивитися на політику як на імунну систему держави, то одні з найнебезпечніших хвороб — це ті, які викликають аутоімунну реакцію. Коли система, покликана захищати, починає воювати сама з собою. Саме такою хворобою є суверенопатія — політична одержимість ідеєю абсолютного суверенітету, що паралізує здатність мислити у категоріях партнерства, довіри й глобальної відповідальності.

Цей синдром спершу виник на Росії. Його розвиток ми спостерігаємо ще з нульових: Кремль відкидає західні рецепти модернізації, починає культивувати образ "особливого шляху", “цивілізаційної унікальності” та "традиційних скреп". Усе, що не вписується у цю нову картину світу — міжнародне право, ліберальні цінності, права людини, — піддається дискредитації як “ворожі впливи”.

Спочатку це виглядало як локальна ідеологічна мутація. Але виявилося, що вірус дуже заразний.

Після 2016 року подібні симптоми почали проявлятися в США. З приходом Дональда Трампа до влади Америка почала поводитись так, наче підхопила російський штам: ізоляціонізм, агресивний протекціонізм, фетишизація кордонів, демонтаж міжнародних альянсів, вороже ставлення до інституцій, які ще вчора сама ж і створювала. Суверенітет перетворився на фетиш — не як інструмент самозахисту, а як самоціль, абсолют, релігія.

Цікаво, що одним із перших “вірусологів”, хто побачив у цьому закономірність, став Олександр Дугін — ідеолог "русского мира", якого на Заході звикли сприймати радше як маргінала. Але цього разу його спостереження заслуговує уваги: в інтерв’ю CNN він заявив, що "путинизм победил в США". Під "путинизмом" він мав на увазі не копію Кремля, а схожу політичну мутацію — відхід від ліберального універсалізму до імперської замкнутості.

І справді — Трампова Америка та путінська Росія не стали союзниками, але вони схожі у своїй патології. Обидві одержимі уявленням про "втрачену велич", обидві бачать у глобалізмі загрозу, обидві відкидають компроміси як слабкість. І обидві вважають себе "цивілізацією", якій не потрібні ніякі “зовнішні правила”.

У цій логіці Європа вже не партнер, а ворог: ліберальний, багатокультурний, надто складний організм, до якого виробляється алергія. Політика перетворюється на фобійну реакцію — не як спосіб діяти, а як спосіб замикатися.

Суверенопатія — це політичний аналог аутоімунного розладу. Держава починає боротися з реальністю, вважаючи її загрозою самому факту свого існування. Втрата стратегічного мислення, девальвація дипломатії, параноя, і врешті — повна втрата здатності бачити інших як рівних, а не як суперників.

Усе це не означає, що глобалізація бездоганна, або що суверенітет — поганий. Але коли суверенітет стає ексклюзивною монетою політичної гри, суспільства починають деградувати. Вони замикаються у страху, відмовляються від складних рішень, шукають прості відповіді, і зрештою — починають імітувати тих, проти кого ще вчора боролися.

Як і у випадку з вірусами, одужання можливе. Але для цього потрібен час, інституційна терапія й громадянська мобілізація. І головне — переосмислення сили не як винятковості, а як здатності бути вразливим і відповідальним одночасно.

Суверенітет, зрештою, не має сенсу без довіри. А довіра — це не слабкість. Це ліки.