СЗР РФ називає Вселенського патріарха антихристом: продовження кремлівської інформаційної атаки на Україну
12 січня 2026 року Служба зовнішньої розвідки Росії опублікувала офіційну заяву, в якій назвала Вселенського патріарха Варфоломія Константинопольського "антихристом у рясі" та "дияволом у плоті". Прес-реліз з'явився на офіційному сайті СЗР, знаменуючи безпрецедентний момент в історії православного християнства. Жодна державна спецслужба ніколи не демонізувала главу канонічної православної церкви.
І це не була риторична помилка окремого чиновника. Це офіційна позиція державного відомства безпеки, опублікована під емблемою Російської Федерації. Документ потребує аналізу не як церковно-політична заява, а як симптом глибокої інституційної патології в російських державних структурах.
Заява звинуватила патріарха Варфоломія у "розчленуванні православної України" та спрямуванні свого "чорного ока" на прибалтійські держави. СЗР стверджує, що патріарха Варфоломія спрямовують британські спецслужби і він прагне "витіснити російське православ'я" з території країн Балтії. Текст побудований з використанням апокаліптичної мови, більш характерної для середньовічної релігійної полеміки, ніж для сучасного розвідувального аналізу.
Безпрецедентність нападу
Історія православного християнства не містить прецеденту, коли державна спецслужба офіційно називала канонічного патріарха антихристом. Навіть під час Великої схизми 1054 року, коли Рим і Константинополь взаємно анафематствували один одного, риторика залишалася в богословських рамках. Навіть у найкривавіші періоди Реформації, коли католики та протестанти вели релігійні війни, державні структури не опускалися до таких формулювань в офіційних документах.
СЗР перейшла межу, де закінчується церковна дискусія і починається відкрита релігійна війна. Константинопольський патріархат не якась нова структура, не "розкольники", не "самозванці". Це материнська церква для всього слов'янського православ'я. Константинополь був і залишається "першим серед рівних" у православному світі сімнадцять століть, на відміну від Москви, легітимність церкви якої вельми сумнівна.
Називаючи главу цієї церкви антихристом, Москва оголосила війну не окремому ієрарху, а всій системі православного церковного устрою, що існував майже два тисячоліття.
Юридична шизофренія
З точки зору міжнародного права заява розвідувального відомства про те, що релігійний лідер іншої держави є антихристом, становить безпрецедентний випадок. Це не просто порушення дипломатичного протоколу. Це відмова від самої концепції світської держави.
СЗР позиціонує себе як державна спеціальна структура Російської Федерації, яка згідно з Конституцією є світською державою. Але текст прес-релізу написаний мовою середньовічної теократії. Юридично це означає, що російська держава офіційно визнала: її зовнішня політика керується не національними інтересами, а релігійною ідеологією. Москва документально засвідчила власну деградацію до рівня квазірелігійної секти з ядерною зброєю.
Особливо показова фраза про "розчленування православної України". З юридичної точки зору надання автокефалії Православній церкві України є внутрішньою справою світового православ'я та суверенної України. Але для СЗР це "розчленування", тобто Москва офіційно заявляє: українська церква є нашою власністю. Це ідеальне визнання колоніального мислення.
Система подвійних стандартів
Москва роками будувала свій міжнародний PR на темі гонінь, використовуючи залежно від контексту то російськомовних, то християн. Російська православна церква та російські дипломати скаржилися в ООН, ОБСЄ та Раду Європи на "утиски православних віруючих" в Україні, підміняючи поняття. А нещодавно кремлівські агенти впливу, включаючи українських депутатів-зрадників Артема Дмитрука та Олександра Дубінського, запустили кампанію через американський Конгрес, апелюючи до конгресвумен Анни Пауліни Луни, підміняючи тему боротьби з російським впливом темою гоніння на віруючих. Так спроба України обмежити діяльність московської церкви як інструменту ворожої пропаганди під час війни була подана ними як "релігійні переслідування".
Тепер ми бачимо, що робить офіційна Москва. Офіційна державна структура називає главу найдавнішої православної кафедри "антихристом" і "дияволом у плоті". Це не просто образа окремої особи. Це пряме богохульство з точки зору мільйонів православних християн у всьому світі.
Москва вибудувала систему подвійних стандартів, де вона утримує монополію на "правильне" православ'я. Коли Україна обмежує діяльність РПЦ — структури, створеної під протекторатом та в інтересах НКВС-КДБ, яка благословляла геноцид українців та підтримувала вторгнення — це "гоніння на християн", предмет для скарг до міжнародних організацій. А коли СЗР називає Вселенського патріарха антихристом, це нібито "захист православ'я" та "аналітична робота розвідки".
Ця асиметрія настільки очевидна, що розкриває справжню природу московської "боротьби за віру". Москва вимагає для себе права на необмежений релігійний вплив в іноземних державах, але одночасно демонізує главу материнської церкви, від якої колись отримала хрещення та канонічний статус.
Війна проти власного коріння
Особливо цинічно виглядає те, що Москва нападає саме на ту церкву, від якої отримала церковну незалежність. Але історія цієї "незалежності" показує, що Москва з самого початку будувала свою церковну політику на насильстві та шантажі.
Для контрасту: Русь отримала митрополію від Константинополя канонічним шляхом. У 867 році патріарх Фотій в "Окружному посланні" описав хрещення Русі (Київ). До 890 року Руська митрополія зайняла 60-е місце в ієрархії Константинопольського патріархату, що зафіксовано в "Нотиції де Боора". Це був природний процес включення Русі до православної родини.
З Москвою ситуація була зовсім іншою. Після 1448 року, коли Москва самовільно призначила собі митрополита, вона півтора століття перебувала у повній ізоляції від християнського світу. По суті, це була невизнана секта, бо Москва не визнавала Константинополь через Флорентійську унію. Ніхто у православному світі не вважав московську церковну ієрархію легітимною і не визнавав її.
Потім відбулося те, що можна назвати церковним рейдерством. У 1588 році до Москви за запрошенням приїхав Константинопольський патріарх Єремія II. Борис Годунов розіграв жорстку комбінацію. Патріарха фактично взяли в заручники: його тримали під замком на подвір'ї, ізолювали від зовнішнього зв'язку, не дозволяли зустрічатися з іншими послами. Годунов поставив умову: або Єремія рукополагає московського патріарха, або не виїжджає з Москви.
Під тиском та загрозами патріарх здався. У 1589 році він підписав грамоту і рукоположив Йова першим московським патріархом. Це не було добровільним канонічним визнанням. Це був результат шантажу та фактичного полону церковного ієрарха.
Важлива деталь: у документах того часу чітко розділяли Московське царство та Русь. Київська митрополія залишалася під Константинополем. Москва отримала патріархат через насильство, але не отримала контролю над історичною церквою Русі.
І ось, тепер, чотири століття потому, Москва називає своїх "благодійників" антихристами. Це не просто невдячність. Це цинічне заперечення власного походження. Московська церква фактично заявляє: ми отримали патріархат від "слуг сатани". Якщо Варфоломій диявол, то хто тоді рукополагав московських патріархів? Хто давав Москві церковну легітимність, яку вона домоглася шантажем та силою?
Це богословський глухий кут. Якщо Константинополь джерело зла, то вся московська церковна традиція будується на хибному фундаменті. Якщо ж Константинополь легітимна церква, то звинувачення у сатанізмі є богохульством.
Москва зганьбила материнську церкву найгіршим можливим способом. Вона не просто відмовилася від канонічної залежності, що було б легітимно. Вона демонізувала саме джерело власної легітимності. Це саморуйнівна логіка, яка позбавляє Москву будь-яких моральних підстав претендувати на роль "оплоту православ'я".
Історичний контекст: істерика програних імперій
Ключ до розуміння цієї істерики лежить в історії московської церковної політики. З моменту відокремлення від Константинополя Москва будувала свою ідентичність на претензіях на першість у православному світі. Концепція "Третього Риму" не богословська теорія, а геополітична програма релігійного імперіалізму.
Москва послідовно намагалася перехопити у Константинополя роль центру православ'я. Спочатку вона підкупом та шантажем підпорядкувала Київську митрополію, потім спробувала підпорядкувати інші церкви через систему "канонічних територій". Коли підпорядкування не вдалося, вона створювала маріонеткові структури під виглядом боротьби з "розкольниками".
Тому парад церковних суверенітетів викликає у Москви таку істерику. Автокефалія України, можливість автокефалії для Чорногорії, незалежність церков Естонії, Латвії та Литви — кожен такий крок демонструє, що проект релігійної імперії провалився. Москва втрачає не "канонічну територію". Вона втрачає останні залишки імперської ідентичності.
Істерика СЗР — це істерика імперії, що розпадається. Коли реальні інструменти впливу втрачені, залишається тільки демонізація ворогів та апеляція до містики. Це класична траєкторія деградації imperських систем.
Оголошення війни православному світу
Текст СЗР — це не просто випад проти Варфоломія особисто. Це фактичне оголошення війни всій системі православного церковного устрою.
Варфоломій перебуває у євхаристійному спілкуванні з Александрійським, Єрусалимським та Антіохійським патріархатами, з Елладською, Кіпрською, Польською, Албанською та Чеською церквами. Коли СЗР називає його "дияволом у плоті", вона фактично заявляє: всі ці церкви перебувають у спілкуванні з сатаною.
Це не критика церковної політики. Це відкрите богохульство щодо мільйонів православних віруючих у всьому світі. Москва не просто висловила незгоду з рішеннями Константинополя. Вона оголосила материнську церкву інструментом диявола. Це перехід від церковної дискусії до релігійної війни.
Провокація як стратегія
Москва систематично руйнує власні позиції через агресивну риторику та дії. У церковній сфері замість діалогу та пошуку компромісів відбувається демонізація опонентів. Вселенський патріарх не просто церковний діяч з іншою позицією — він "антихрист". Українські віруючі Православної церкви України не просто обрали іншу юрисдикцію — вони "розкольники" та "сатаністи".
У геополітиці замість роботи з м'якою силою відбуваються військова агресія та загрози. Коли сусідні країни обирають незалежність церковних структур, Москва реагує не дипломатією, а шантажем та тиском.
У риториці замість аргументованих позицій лунають істеричні вигуки про "змови" та "антихристів". Коли розвідка країни пише прес-релізи у стилі конспірологічних памфлетів, дивуватися негативному ставленню не доводиться.
Москва створила токсичне середовище навколо себе власними руками. Вона систематично порушувала церковні канони, використовувала релігію як інструмент геополітики, підтримувала сепаратистські рухи в інших країнах під виглядом "захисту одновірців". Тепер вона дивується, що світ не хоче мати з нею справи.
Проблема не в тому, як ставляться до Москви. Проблема в тому, як Москва сама провокує це ставлення. Вона створила систему, де будь-яка незгода з нею є "зрадою православ'я", будь-який суверенний вибір інших церков є "розколом", будь-яке прагнення до незалежності є "змовою західних спецслужб".
Очевидний діагноз: Москва на межі самознищення системи
Коли розвідка країни офіційно називає патріарха антихристом, проблема не у патріархові. Проблема у розвідці, у уряді, у системі, яка втратила останні залишки раціональності. Москва сама створила вакуум відчуження навколо себе. Текст СЗР не причина цього відчуження. Це симптом хвороби, яка роз'їдає російську державність зсередини.
Теократія у Росії була з самого початку. Навіть під камуфляжем комунізму. Єдина відмінність у тому, що середньовічні інквізитори не мали ядерної зброї. Коли служба державної безпеки пише у стилі конспірологічних памфлетів XVII століття, питання не в тому, чи відбувся крах системи. Питання в тому, скільки часу пройде до повного розпаду структури, яка втратила контакт з реальністю.
Поки Москва скаржиться через своїх агентів на "переслідування віруючих" в Україні, її власна розвідка оголошує війну материнській церкві. Це не політика, яка може досягти успіху. Це політика самознищення, що маскується під силу. Заява СЗР — ще один крок до неминучого краху системи, побудованої на брехні, агресії та зневазі до самих основ, які вона заявляє про захист.
