Трамп не зупинив Путіна в Україні. Чому Данія має йому вірити?

Заява президента Трампа про необхідність анексії Гренландії становить цікавий казус сучасної геополітики. За логікою американського лідера, Сполучені Штати мають приєднати цю датську автономну територію, аби запобігти її захопленню Росією. Ця аргументація вимагає уважного аналізу — насамперед тому, що вона оголює фундаментальні суперечності в стратегічному мисленні нинішньої адміністрації.

Риторична структура трампівського обґрунтування вражаюче нагадує путінську логіку зразка 2014 року. Тоді Кремль виправдовував анексію Криму необхідністю випередити НАТО, яке нібито готувало вторгнення на півострів. Превентивне захоплення чужої території для захисту від гіпотетичної загрози — ця формула однаково працює і у Вашингтоні, і в Москві. Різниця лише в деталях оповіді, але не в її суті.

Проте тут виникає перша аномалія. Якщо Росія продемонструвала готовність ігнорувати будь-які міжнародні гарантії та домовленості — включно з Будапештським меморандумом, за яким три країни НАТО зобов'язалися забезпечити територіальну цілісність України — то яким чином американська анексія Гренландії має зупинити потенційну російську агресію? Путін порушив цей меморандум у 2014 році, коли захопив Крим. НАТО не втрутилося. Він повторив це 2022-го, розпочавши повномасштабне вторгнення. НАТО знову не втрутилося безпосередньо.

Власне, саме український прецедент руйнує трампівську логіку. Москва довела, що її не зупиняє ні формальне членство країни в західних структурах безпеки, ні міжнародні договори, ні навіть загроза санкцій. Російські війська увійшли в країну, чию безпеку гарантували США, Велика Британія та сама Росія. Що саме в цій картині має переконати Данію, що американський контроль над Гренландією створить надійніший захист від Росії, ніж датський суверенітет під захистом НАТО?

Тут проявляється друга аномалія. Трамп прийшов до влади з обіцянкою негайно зупинити агресію Росії проти України. Минув час — війна, розв'язана Москвою, продовжується. Більше того, саме дії американської адміністрації з блокування військової допомоги Україні завдали серйозної шкоди обороноздатності країни. І все ж Україна тримається. А Путін демонстративно ігнорує будь-які переговорні ініціативи Трампа, продовжуючи наступ і висуваючи завідомо неприйнятні умови.

Ця ситуація формулює центральне питання: якщо російський президент настільки явно не рахується з позицією Трампа навіть у питанні війни, яку американський лідер оголосив пріоритетом своєї зовнішньої політики, то на якій підставі Данія має вірити, що Трамп здатний захистити Гренландію від тієї ж Росії? Логіка розсипається при першому ж зіткненні з реальністю.

Путін не боїться НАТО — він це довів. Він не боїться США — він це теж довів. Він не рахується з Трампом — це стає дедалі очевиднішим з кожним днем війни. За цих умов пропозиція передати Гренландію під американський контроль заради захисту від Росії виглядає не стратегією безпеки, а геополітичним абсурдом. Трамп просить Данію повірити в його здатність стримувати Москву саме в той момент, коли Москва публічно демонструє повну байдужість до його впливу.

Можливо, саме в цьому й полягає головний урок гренландського епізоду. Він показує, наскільки риторика сили відірвана від реальної здатності її застосувати. Анексія не дорівнює захисту. Погрози не дорівнюють стримуванню. А голосні заяви про необхідність превентивних дій не компенсують відсутності продуманої стратегії. Копенгаген це розуміє. Залишається питання — чи розуміє це Вашингтон?