Це масові вбивства, це геноцид
Про бомбардування ворожим літаком Маріупольського Драматичного театру розповідає мешканка Маріуполя Марія Кутнякова
"Ми прийшли в театр вранці 16 березня: я, моя сестра, мама та 3 сусідів. 6 днів спали в коридорі і не виходили на вулицю, не було їжі, було холодно. Сподівалися на гумконвой, тому і прийшли в театр. Там було багато людей, ми зайшли в приміщення і нам сказали зареєструватися. Реєстрували в гардеробі - в холі першого поверху. Реєстратором виявся мій знайомий Діма. Я його розпитала. Він сказав, що в Драмі зараз живуть близько 600 людей, але багато людей з будинків поруч щодня приходили до театру: за новинами, шукали близьких, просили воду та їжу. На площі перед театром також були люди — вони чекали на гумконвой та можливість евакуації, тому в театрі було більше людей.
Ми зареєструвалися, пішли шукати місце. Люди були всюди: в бомбосховищі та підвалі для всіх місця не вистачало, тому всі поверхи та концертна зала були заповнені людьми. Ми знайшли вільне місце лише на третьому поверсі. Розклали речі, попили чаю, який нам дали волонтери. Ми дуже зраділи, бо тут було тепло, багато привітних людей, обіцяли обід. Сонячно, тихо, поруч сквер... Рай після попереднього пекла.
В нас поруч з драмом живе дядько і я до нього пішла. Мене не було хвилин 15. По поверненню я почула літак. Притулилася до стіни, почула десь вибух і пішла до театру. З вулиці Куїнджі я побачила над сквером дим та величезний шматок червоного даху театру, що лежав на землі.
Я не розуміла, що відбувається. Почала бігти до театру, а він розвалений, даху немає, одна стіна обвалена і частина горить.
Перше, що я почула - дуже багато імен. Люди бігали і викрикували імена. І я почала кричати імена своїх. В сквері лежали поранені. Люди вибігали з театру і втікали в різні сторони. Я забігла через центральний вхід в театр. Передня частина театру постраждала менше за все. В холі першого поверху було багато людей. Хтось цілий, хтось поранений. Побігла далі і побачила крізь відчинені двері до концертної зали, що дах впав. Люстра лежала розбита, а над головою - шматок неба.
На верхні поверхи вели двоє сходів, одні завалилися. Я піднялася іншими. В холі другого поверху також лежали поранені. І на третьому поверсі моїх рідних не було...
Я вибігла надвір, щоб зайти в театр з чорного ходу і знову кричала наше прізвище. Почула, що хтось теж його кричить і звук йде з землі, знизу. Тоді подумала, що зійшла з розуму, що мертві мені відповідають. Але крик продовжувався.
Побачила у стіні театру відчинені двері і сходи, які ведуть вниз. Внизу на сходах побачила мою сестру, яка було притрушена попилом і пилюкою. Я запитала: "Галя, а де мама?". І тут на сходи піднялася моя мама. Це був вхід у бомбосховище.
Виявилося, що на момент авіаудару, моя мама була біля медпункту в коридорі першого поверху біля чорного входу. Її часткового завалило камінням, але два хлопці її відкопали і допомогли спуститися в бомбосховище, яке не постраждало. Моя сестра з сусідкою були на третьому поверсі. Мама вийшла з бомбосховища, знайшла їх та спустила вниз. Всі вони отримали незначні ушкодження.
Люди почали масово виходити з бомбосховища, тому, що будівля почала горіти і всі кричали, щоб виходили. В сквері лежалі поранені, я допомогла бабусі з ранами вийти з підвалу. З театру вийшло близько 200 людей, всі вони бігали в різних напрямках: ж/д вокзал, філармонію та бомбосховища у сталінках навколо театру.
Ми покинули театр десь через хвилин 40 після удару. Думаю, що люди ще виходили, але всі хто був в концертному залі, гримерках навколо нього, службових приміщеннях з двох боків, у польовій кухні на вулиці — загинули. На них обвалилися 3 поверхи і дах.
Ми побігли у філармонію. По дорозі зустріли патрулі біля будівлі СБУ, що поїхали розбирати завали. В філармонію прийшли десь 50 людей з театру. Через годину чоловіки пішли до театру допомагати пораненим, вони ходили 3 рази, переносили поранених до бомбосховища третьої лікарні.
Військові також допомагали виносити людей в інші місця, але окупанти продовжували розстрілювати завали з градів і заважали рятувати людей.
Вранці наступного дня люди знов ходили до театру, але там вигоріло все. Нікого було рятувати. На мій погляд там загинуло щонайменше кілька сотен людей. Так, бомбосховище витримало, але люди були всюди: спали в коридорах, на сходах, були у театральному сквері та на площі... росіяни підгадали час, коли там було найбільше людей, які чекали на гумконвой та зелений коридор.
Коли ми прийшли в філармонію — її також почали бомбити з градів. Там було багато людей. Наступного дня ми пішки вийшли в Мелекіно.
Я спілкувалася з людьми, які довго жили в театрі. Там все облаштували люди: зібрали ліки, зібрали теплі речі, облаштували кухню, збирали воду... Там був комендант та волонтери. Там була неймовірна атмосфера взаємопідтримки. Я була в театрі сотні разів на виставах та концертах. Але театр у час війни став серцем Маріуполя. І його знищили. Ми чули на окупованих територіях маячню, що нібито хтось його замінував і взірвав. Це маячня. Там не було жодного військового, тероборонівця. Тільки цивільні люди. Я сподіваюся, що багато людей змогло врятуватися...
Потім ми дізналися, що також розбомбили Нептун, школи та інші місця прихистку... Це масові вбивства, це геноцид."
