Ціна ядерного роззброєння: як Захід відмовився від власних гарантій Україні

У 1994 році Україна зробила неможливе: добровільно відмовилась від третього за величиною ядерного арсеналу у світі. Понад 1700 ядерних боєголовок, що залишались на її території після розпаду СРСР, були повернуті Росії в обмін на гарантії безпеки, закріплені у Будапештському меморандумі.

Під документом поставили підписи Сполучені Штати Америки, Велика Британія і Російська Федерація. Вони зобов’язались «поважати незалежність, суверенітет і чинні кордони України», а також «утримуватись від загрози силою чи її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України».

Минуло менше 20 років — і в 2014 році Росія анексувала Крим, а США обмежились «глибокою занепокоєністю» і санкціями. У 2022 році почалось повномасштабне вторгнення — і саме тоді стало зрозуміло: підписанти не забули про меморандум, вони просто відмовились виконувати взяті на себе зобов’язання, вигадуючи на ходу мільйон причин для виправдання.

Одне з найточніших визначень причин такої поведінки через три десятиліття після підписання дав американський політик Річард Гренелл. У своєму твіттері він написав:

“Let’s be clear about the Budapest Memorandum: the nukes were Russia’s and were leftovers. Ukraine gave the nukes back to Russia. They weren’t Ukraine’s. This is an uncomfortable fact.”
(«Давайте прояснимо ситуацію з Будапештським меморандумом: ядерна зброя належала Росії і була залишками. Україна повернула ядерну зброю Росії. Вона не належала Україні. Це неприємний факт».)

Ні, пане Гренелл. “Uncomfortable fact” якраз полягає в тому, що ви намагаєтесь виправдати порушення сторонами міжнародного договору, прикриваючись надуманими технічними деталями.

Так, ядерні боєголовки мали радянське маркування, але в рамках концтабору під назвою «СРСР» Україна, нехай формально, але мала не менше прав, ніж Росія. Більше того, ракети фізично знаходились на території суверенної України, під українським контролем. Без її згоди Росія не могла їх ані використати, ані демонтувати. Саме тому вели переговори з Києвом — і саме йому платили. Якби все це «належало Росії», як ви стверджуєте, навіщо тоді взагалі знадобився Будапештський меморандум?

Інше питання, що подібні заяви повністю підривають міф про те, що СРСР був союзом рівноправних республік. По суті, якщо «ракети були російськими» — значить, і СРСР був просто іншою назвою Московської імперії, яку з певних причин назвали Російською.

А тепер найцікавіше: Україна була не просто союзною республікою (тобто колонією Москви). Україна — окремий суб’єкт міжнародного права і законний співспадкоємець СРСР, країна-засновник ООН з 1945 року. І згідно з міжнародним правом, Україна мала повне законне право на частину радянської спадщини — як у вигляді активів, так і озброєння.

Те, що Москва привласнила все радянське майно — армію, золотовалютні резерви, посольства, флот, архіви — зовсім не означає, що Україна не мала права відмовитися передавати боєголовки, тим самим гарантувавши власну безпеку, суверенітет і недоторканність кордонів.

Але ще далі пішов сенатор-республіканець Майк Лі, заявивши:

“The nukes didn’t belong to Ukraine. And there was never a treaty binding the U.S. to the Budapest Memorandum.”
(«Ядерна зброя не належала Україні. І не було договору, що зобов’язував США дотримуватись Будапештського меморандуму».)

Тобто, за його логікою, той факт, що США підписали міжнародний меморандум — зовсім не означає, що вони несуть відповідальність. З цієї точки зору, Меморандум про ненапад між СРСР і Німеччиною у 1939 році теж не був «договором» — але ж ми всі знаємо, чим він був насправді.

Якщо американський підпис під міжнародною угодою нічого не значить — то що тоді варта підпис США під гарантіями Тайваню? Ізраїлю? Південної Кореї? Фінляндії?

Агресія Росії

У 2014 році, після окупації Криму, Барак Обама заявив, що «Сполучені Штати продовжують підтримувати суверенітет України відповідно до Будапештського меморандуму». Ця підтримка вилилась у поставки сухпайків і касок.

У 2022-му, коли почалась повномасштабна війна, Захід дійсно відгукнувся майже всіма силами й ресурсами, і Україна вистояла, відкинувши противника, який багаторазово перевершував її в озброєнні й живій силі.

Але зараз, коли допомога так необхідна, Захід раптом починає пояснювати своє небажання підтримувати Україну прагненням до миру з агресором, усе частіше заявляючи: «гарантій не було, але є наша моральна підтримка».

Або, що взагалі виходить за всі межі розумного: «Ми витратили три роки, мільярди доларів на підтримку української сторони. І тепер ми дійшли до точки, коли маємо інші речі, на яких повинні зосередитись».

І ось тут постає головне питання, яке залишається після всіх заяв, меморандумів і виступів: що сьогодні варті гарантії безпеки, які підписує Україна та країни-члени НАТО, якщо Сполучені Штати — держава, що визначає вектор розвитку оборонного альянсу — своєю реальною політикою демонструє лояльність до Росії?
До тієї самої держави, для стримування якої, власне, і був створений блок НАТО?

Який сенс у статтях П’ятої глави, у «членстві», у «гарантіях», якщо найбільша демократія світу йде на повідку в диктатора?

Чому США роками блокують вступ України в Альянс, ховаються за формулюваннями, вигадують «перехідні механізми», створюють «альтернативні формати» та «індивідуальні плани», у той час, як одна зі сторін Будапештського меморандуму методично й цілеспрямовано знищує незалежну й суверенну європейську державу, знехтувавши всіма міжнародними зобов’язаннями?

Якщо це і є архітектура безпеки Заходу — то вона прогнила до основ.

І можливо, не Україні, яка вже довела на полі бою, що здатна не просто виживати — а воювати й перемагати, слід просити про членство в Альянсі. Можливо, саме Україна повинна запросити до свого союзу увесь цивілізований світ.

А США нехай і далі поводяться з НАТО як з власністю, і торгуються з агресором за рахунок того, хто платить за ці торги своєю кров’ю.