Венесуела як яскравий приклад "економіки збитків": універсальна анатомія паразитизму
Коли дивишся на інфографіку ВВП на душу населення латиноамериканських країн за сорок років, спочатку не віриш очам. Венесуела 1980 року — $7,9 тисячі, найбагатша країна регіону. Венесуела 2023-го — ті самі $7,9 тисячі, найбідніша країна континенту. За ці чотири десятиліття Колумбія виросла у сім разів, Чилі — у дев'ять, навіть Аргентина з її хронічною економічною нестабільністю збільшила показники у чотири рази. А Венесуела просто застигла на місці, володіючи при цьому більшими запасами нафти, ніж Саудівська Аравія.
Це не просто економічна катастрофа. Це хрестоматійний приклад того, що можна назвати "економікою збитків" — системи, де влада існує не для виробництва багатства, а виключно для його вилучення та розподілу серед своїх. І найцинічніше тут те, що весь цей механізм паразитування працював під прапорами "боліваріанської революції", під гаслами боротьби з американськими імперіалістами, під обіцянками "ще трошки потерпіти, і ми переможемо".
"Я — це ви!"
Венесуельський економіст Мойсес Наїм у своїй книжці "Два шпигуни в Каракасі" зловив момент народження цієї системи з хірургічною точністю. 1992 рік, заарештованого підполковника Чавеса виволікають перед телекамери, щоб він виголосив покаянну промову. А він каже зовсім інше: "Якщо моя скромна смерть сприятиме тому, щоб виснажений народ Венесуели зважився нарешті заявити про свої права перед обличчям корумпованої й бездарної системи, наша жертва виявиться не даремною". І фінальне: "Сьогодні нас перемогли, але зовсім не здолали, бо наша боротьба не скінчилася. На жаль, цілі, які ми перед собою поставили, не були досягнуті... Поки не були досягнуті".
Мільйони венесуельських телеглядачів почули це рішуче "поки не були", яке змінило долю країни. Наїм геніально описує реакцію: молодий хлопець у магазині побутової техніки вигукує — "Ось людина, що вміє говорити просто й ясно!", а восьмидесятирічна сеньйора підхоплює — "А який сміливий! Саме такі чоловіки мені подобаються!" Чавес вловив дві ключові аудиторії — молодь, що хоче простих відповідей, і старших жінок, яким імпонує "сміливий чоловік". Не програму, не рішення — емоційний зв'язок. "Я — це ви!"
Це не політика. Це технологія створення залежності від харизматичного лідера, який обіцяє захистити "народ" від "корумпованої системи". А далі починається класична підміна: замість конкретних економічних рішень — наростаюча риторика про "велику Венесуелу", "шаблю Болівара" й ворогів, що заперечують усе хороше.
Ідеологія як наркотик
Через роки, коли Чавес знову перемагає на виборах, він виголошує промову, яка демонструє всю суть системи. "Венесуела не переживає жодної катастрофи, наша сьогоднішня Венесуела — найкраща з тих, що наш народ мав за останні двісті років", — каже він, коли країна вже котиться в прірву. І додає: "Я закликаю опозиціонерів усіх мастей відмовитися від тієї розумової в'ялості, яка змушує їх заперечувати все хороше, що є на нашій венесуельській землі".
Бачите механізм? Будь-яка критика оголошується "розумовою в'ялістю" й "катастрофічним поглядом на речі". Реальність заміняється ідеологічним конструктом, де визнання проблем дорівнює зраді. А народ внизу під балконом хвилюється, аплодує, кричить і плаче. Бо попереду ще цілих сім років революції. Господь не залишив їх своїм піклуванням.
Це чистий ідеологічний наркотик. Чавес пропонує не рішення економічних проблем, а емоційну компенсацію. Студентам, робітникам, селянам, індіанським народам, рибалкам — усім обіцяється велич і боротьба зі злом. Натомість нафтодолари перетворюються на соціальні програми, що підтримують лояльність, а не на інвестиції в розвиток. Система існує для самовідтворення, а не для створення багатства.
Компрадорство під червоними прапорами
І ось тут найцікавіше. "Ліва" риторика Чавеса працює абсолютно так само, як "консервативна" риторика путінської Росії. Там "боліваріанська революція" й боротьба з американськими імперіалістами, тут "русский мир" і протистояння колективному Заходу. Там Чавес присвячує перемогу "кращому поколінню з усіх, які пройшли по цій землі від дня створення світу", тут Путін говорить про тисячолітню історію й традиційні цінності. Але результат ідентичний: створення мобілізаційної ідеології, яка вимагає жертв від населення заради боротьби із зовнішнімворогом, поки еліти конвертують ресурсну ренту в особисте збагачення.
Це універсальний патерн компрадорського паразитування. Еліти не просто продають ресурси зовнішнім гравцям — вони використовують антиімперіалістичну риторику для легітимації власного паразитизму. "Потерпіть ще трохи, поки ми остаточно переможемо американців/русофобів/глобалістів" — ідеальне прикриття для того, щоб продовжувати викачувати нафтодолари.
Венесуела мала доступ до того самого нафтового Ельдорадо двохтисячних, що й Саудівська Аравія, і Росія. Сто доларів за барель двадцять років тому — це сто шістдесят сьогодні. Але якщо Саудівська Аравія вклалась у інфраструктуру й диверсифікацію, то Венесуела й Росія пішли іншим шляхом. Нафтодолари перетворилися не на розвиток економіки, а на утримання системи влади. В Росії це не супермаркети й торгові центри нульових (це було лише фасадом), а саме нинішня політика кремлівського режиму — ось справжній результат нафтодоларового достатку.
Феодалізм як спадщина
Найцинічніший момент — передача влади. Чавес в останні місяці життя, вмираючи від раку, дбає не про програму розвитку країни, а про збереження системи. Він призначає спадкоємця Мадуро, якого рекомендує як людину з "твердою рукою", "серцем людини з народу" й того, хто "стоїть на правильних позиціях". Що означають ці "правильні позиції"? Гарантію продовження тієї самої моделі. Це чистий феодалізм під лівими гаслами — влада передається не через конкуренцію програм, а через особисту лояльність спадкоємця системі.
І система продовжується. Мадуро перетворює Венесуелу на концтабір, де будь-який спротив придушується силою, а населення продовжує чути про боротьбу зі "змовами імперіалістів". Економіка збитків досягає свого апогею — країна з найбільшими запасами нафти у світі не може прогодувати власне населення.
Анатомія економічного самогубства
Цифри венесуельської катастрофи приголомшують навіть на тлі інших економічних крахів. З 2013 по 2025 рік країна втратила приблизно 80% ВВП — це більше, ніж США під час Великої депресії, більше, ніж СРСР під час розпаду. Це найбільший економічний спад у сучасній історії для держави, що не перебуває у стані війни.
Коли ціни на нафту впали наприкінці 2014 року, перед режимом постав вибір: жорстка бюджетна економія чи розширення грошово-кредитної політики. Він обрав останнє. Центральний банк Венесуели втратив будь-яку автономію, перетворившись на друкарню для Міністерства фінансів. До 2018 року річна інфляція досягла астрономічних 130,060% за офіційними даними, хоча МВФ оцінював її ще вище. Деномінація стала нормою: 2008 року з купюр прибрали три нулі, 2018-го — п'ять, 2021-го — шість.
У відчайдушній спробі обійти фінансову блокаду режим запустив 2018 року "Петро" — першу у світі державну криптовалюту, прив'язану до запасів нафти. Вона провалилася через відсутність довіри, технічну непрозорість і неможливість торгувати на міжнародних біржах. Це ідеальна метафора всієї системи: грандіозні ідеологічні проєкти, що маскують нездатність вирішити базові економічні проблеми.
Знищення людського капіталу
Твердження, що санкції знищили нафтову промисловість Венесуели, є некоректним. Крах почався задовго до жорстких санкцій 2019 року. Першопричиною стало систематичне руйнування людського й фізичного капіталу всередині державної нафтової компанії PDVSA. Після страйків 2003 року адміністрація Чавеса звільнила понад 18,000 геологів, інженерів-нафтовиків і менеджерів — позбавивши компанію найцінніших кадрів.
Це класичний патерн авторитарного режиму: професіоналізм приноситься в жертву лояльності. Замість експертів, здатних підтримувати складну технологічну систему, на ключові посади призначають перевірених партійців. Результат передбачуваний: поступова деградація інфраструктури, падіння продуктивності, технологічні катастрофи.
Загальнонаціональне відключення електроенергії в березні 2019 року, спричинене лісовими пожежами й несправними лініями електропередач, паралізувало країну на кілька днів. Без електроенергії для роботи установок з переробки нафти важка нафта перетворилася на шлам у трубопроводах, що призвело до незворотного пошкодження інфраструктури. Тільки ця подія коштувала економіці близько $2,9 мільярда ВВП.
До 2019 року, опинившись на межі повного краху, адміністрація скасувала контроль над цінами, і долару США дозволили вільно циркулювати. Це призвело до тотального зубожіння населення. Масовий відтік 7,7 мільйона венесуельців — приблизно 25% населення — став колосальною втратою людського капіталу. Країна втратила не просто робочу силу, а найосвіченіших, найактивніших, найпродуктивніших громадян.
Зомбі-економіка як фінал
До кінця 2025 року Венесуела стабілізувалася, перетворившись на "зомбі-економіку" — не мертву, але й не по-справжньому живу. Видобуток нафти повернувся до рівня близько 900,000 барелів на добу, чому сприяли спеціальні ліцензії для Chevron (США) і угоди з Reliance Industries (Індія). Непрозорі запозичення в Китаю досягли приблизно $60 мільярдів у рамках угод "кредит в обмін на нафту".
Але це не відновлення, а стабілізація на дні. В умовах дефіциту кредитів у банківському секторі (через 73-процентні вимоги до резервів) стійке зростання залишається неможливим. Основне економічне завдання держави — забезпечення стабільної валюти, безпеки й базової інфраструктури (електроенергія, водопостачання). Коли уряд не справляється із захистом вартості грошей або стабільності енергосистеми, його економічна легітимність зникає.
Венесуела перетворилася на те, чим завжди мала стати за логікою "економіки збитків" — на сировинний придаток, де видобуток ресурсів контролюється зовнішніми корпораціями й іноземними кредиторами, а місцева влада виконує функцію охоронця чужих інтересів за частку від доходів. Компрадорство, прикрите "боліваріанською революцією", досягло свого логічного завершення: Китай як новий господар, американські компанії як оператори видобутку, місцевий режим як посередник. Саме це й було справжньою метою системи з самого початку.
Універсальність деградації
Чим це відрізняється від Росії? Нічим, окрім ідеологічного упакування. Там "боліваріанська революція", тут "особливий шлях". Там боротьба з грінго, тут — з русофобами. Там нафта перетворюється на соціальні програми для підтримки лояльності, тут — на військові витрати й пропаганду. Але базова логіка одна: ресурсна рента використовується не для розвитку, а для консервації системи влади й збагачення еліт, поки населення отримує ідеологічний наркотик у вигляді боротьби із зовнішнімворогом.
Венесуельський кейс — це не екзотична латиноамериканська історія. Це дзеркало, в якому видно універсальний механізм паразитування, що працює незалежно від того, якими гаслами він прикритий — лівими чи правими, революційними чи консервативними. Єдина різниця між "боліваріанською революцією" й "русским миром" — це мова риторики. Суть залишається незмінною: еліти вилучають ресурсну ренту, народ отримує ідеологію замість розвитку, а країна деградує, навіть маючи всі можливості для процвітання.
Коли Чавес говорив "я — це ви", він казав правду. Тільки не в тому сенсі, який чули його прихильники. Він справді був втіленням системи, де влада існує для самої себе, де ідеологія заміняє економіку, де майбутнє приноситься в жертву збереженню контролю. І в цьому сенсі Путін теж може сказати росіянам: "я — це ви". Венесуела й Росія — це дві версії однієї історії про те, як ресурсне багатство перетворюється на системну деградацію, коли влада належить не народу, а паразитичним елітам, що прикриваються будь-якою ідеологією, аби зберегти свої привілеї.
Графік ВВП Південної Америки показує не просто економічну статистику. Він показує ціну паразитизму — сорок років стояння на місці, поки весь регіон навколо росте. І це той самий урок, який ще належить засвоїти Росії: жодна ідеологія, жодна риторика, жодні "особливі шляхи" не компенсують відсутності справжнього економічного розвитку. Рано чи пізно реальність пробиває будь-яку пропагандистську завісу. Венесуела вже пройшла цей шлях. Росія на ньому.
