Венесуельська пастка: Китай втрачає переговорну позицію
Американська військова операція у Венесуелі створила для Пекіну проблему набагато серйознішу за втрату 10-20 мільярдів доларів. Китай уперше з часів Корейської війни зіткнувся з ситуацією, коли його змушують визнати обмеженість власної могутності в зоні, яку він вважав надійно закріпленою. Але справжня катастрофа не в грошах — вона в необхідності домовлятися з позиції слабкості після десятиліть звикання диктувати умови.
Венесуельська авантюра Пекіну здавалася бездоганною. Країна з величезними нафтовими запасами, режим, який готовий обмінювати ресурси на китайські кредити, географічна віддаленість від традиційних зон американської військової присутності. Китайські інвестори будували свою стратегію на простому припущенні: Вашингтон 2010-х відступив з Латинської Америки назавжди, зайнятий Близьким Сходом і стримуванням самого Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні. Пекін звик до того, що американці лише бурчать на китайську економічну колонізацію третіх країн, але реально нічого не роблять.
Ця впевненість виявилася фатальною помилкою. Адміністрація Трампа продемонструвала готовність використовувати військову силу в регіоні, який Вашингтон ніколи не переставав вважати своїм. Доктрина Монро виявилася не історичним архаїзмом, а живим принципом американської зовнішньої політики. І раптом китайські мільярди опинилися не в безпечній гавані далеко від американського впливу, а в зоні, де правила встановлює той, хто контролює військову силу.
Тепер Пекін стоїть перед вибором, якого не хотів робити. Можна спробувати врятувати хоча б частину вкладеного — але для цього доведеться домовлятися з Вашингтоном. Домовлятися не як рівний з рівним, а як той, хто просить дозволу забрати свої активи. Китайські коментатори вже обговорюють варіанти продажу основних фондів західним компаніям або створення з ними партнерств — але кожен такий варіант передбачає визнання американської переваги в регіоні.
Для авторитарного режиму, побудованого на образі непохитної сили Піднебесної, це нестерпна перспектива. Китайська система влади легітимізує себе через демонстрацію могутності, через здатність диктувати умови, а не просити про них. Кожна велика інвестиційна угода ініціативи "Один пояс, один путь" була не просто економічною трансакцією, а актом символічного підпорядкування — країна-реципієнт визнавала китайську перевагу, приймаючи його гроші на його умовах.
Венесуела перевернула цю логіку. Тепер Китай опинився в ролі того, хто змушений шукати компромісу. Публічно визнати це неможливо — це зруйнує весь пропагандистський наратив про "багатополярний світ", про "кінець американської гегемонії", про Китай як альтернативного глобального лідера. Але й відмовитися від переговорів не вийде — втрати занадто великі, а головне, їх бачать усі потенційні партнери Пекіну в інших регіонах.
Звідси характерна зміна тональності китайських коментаторів. Спочатку — зневажливі насмішки над стратегічним переорієнтуванням США на Західну півкулю. Мовляв, у Вашингтона не вистачить ресурсів контролювати одночасно Індо-Тихоокеанський регіон, Європу та власний задній двір. А потім — різке визнання "значного негативного впливу" на китайські інвестиції по всій Латинській Америці. Це не просто корекція оцінки. Для системи, яка не помиляється за визначенням, публічне визнання помилки є серйозною втратою обличчя.
Спроба подати венесуельський програш як стратегічну перемогу виглядає особливо безпорадною. Мовляв, американські дії підтверджують китайську позицію про ненадійність і хижацтво Вашингтону, що запускає "потужну хвилю недовіри" до США в країнах Глобального Півдня. Але країни цього Півдня зовсім не сліпі. Вони бачать не стільки американську "хижацтво", скільки китайську неспроможність захистити власні інвестиції. А в світі, де реальна сила визначає правила, демонстрація слабкості є провалом більшим за будь-яке порушення міжнародного права.
Пекін опинився в класичній пастці ідеологічної системи. Він не може публічно визнати необхідність домовленостей з Вашингтоном, бо це підриває легітимність режиму всередині країни. Китайська еліта та населення десятиліттями чули про відновлення історичної величі Піднебесної, про повернення в центр світу, про те, що настав час диктувати умови Заходу. Раптове визнання, що доводиться просити дозволу в американців, зруйнує цей наратив. Але Пекін не може й відмовитися від спроб врятувати інвестиції — це створить ще гіршу проблему, демонструючи нездатність захищати економічні інтереси.
Тому доведеться домовлятися негласно, зберігаючи публічний образ непримиренності та критики американського "порушення міжнародного права". Але саме ця необхідність підтримувати фасад ще більше послаблює переговорну позицію. Вашингтон прекрасно розуміє китайські внутрішні обмеження і може використовувати їх для тиску. Якщо Пекін не може публічно визнати домовленість, він не зможе й публічно погрожувати її розривом у відповідь на невигідні умови.
Венесуела стала для Китаю тим, чим Суецька криза 1956 року стала для Британської імперії — моментом остаточного усвідомлення, хто насправді встановлює правила гри в світовій системі. Британці тоді теж намагалися зберегти обличчя, говорити про моральну перемогу, про підтримку країн третього світу. Але реальність була простою: епоха, коли Лондон міг діяти незалежно від Вашингтону, скінчилася. Тепер схожу реальність усвідомлює Пекін.
Найгірше для китайської системи не самі фінансові втрати. Гроші можна заробити знову. Найгірше — це демонстрація обмеженості китайської могутності перед усіма потенційними партнерами по всьому світу. Кожна країна, яка зараз розглядає китайські інвестиційні пропозиції, бачить венесуельський прецедент. І ставить собі просте питання: чи зможе Пекін захистити ці інвестиції, якщо Вашингтон вирішить втрутитися? Відповідь очевидна. А значить, китайська переговорна позиція в майбутніх угодах автоматично слабшає — тепер країни-реципієнти знають, що можуть торгуватися жорсткіше, бо Китай не має реальних інструментів примусу.
Пекін намагається зберегти не тільки обличчя і не тільки інвестиції. Він намагається зберегти сам образ себе як глобальної сили, здатної протистояти американській гегемонії. Але венесуельська історія безжально руйнує цей образ. І жодні пропагандистські вправи про "стратегічні переваги тактичної невдачі" реальності не змінять. Світ побачив китайську слабкість. А в системі міжнародних відносин, де репутація сили важить не менше реальної сили, таке бачення вже неможливо скасувати.
