Від громадянина до статиста: як системні реформи зруйнували інститут виборів в Україні
За останні десятиліття українська політична система пройшла шлях від недосконалої, але справжньої демократії до майже повної імітації народовладдя. Цей процес не був стихійним. Він планувався, впроваджувався поетапно і оформлювався через законодавчі зміни, кожна з яких окремо виглядала як "реформа" або "вдосконалення", а разом створила систему, де народ формально голосує, але реально нічого не вирішує.
Виборчий кодекс 2019: головний удар по народовладдю
Виборчий кодекс України, прийнятий 19 грудня 2019 року, став кульмінацією процесу знищення демократії. Саме цей документ остаточно перетворив вибори на розподіл влади між фінансово-промисловими групами.
До 2019 року Верховна Рада обиралася за змішаною системою: половина депутатів — по мажоритарних округах, половина — за партійними списками. Ця система, при всіх її недоліках, зберігала хоча б мінімальний зв'язок між виборцем і депутатом. Ти знав, за кого голосуєш у своєму окрузі. Міг прийти до нього на прийом. Міг не переобрати наступного разу, якщо він не виправдав довіри.
Виборчий кодекс 2019 року ліквідував мажоритарку повністю. Тепер Рада обирається виключно за пропорційною системою — партійними списками. Але найстрашніше не це. Найстрашніше — що ці списки закриті.
Виборець голосує за партію, не знаючи, хто саме з цього списку потрапить до Раді. Формально партія подає список кандидатів, але реальний розподіл мандатів всередині списку відбувається після виборів, за внутрішньопартійними правилами, які ніхто не контролює. Це означає, що люди з кінця списку можуть опинитися в Раді, якщо хтось із початку списку відмовиться від мандата або його "передвинуть" через внутрішні механізми.
Система регіональних квот у списках створює ілюзію представництва регіонів, але насправді це лише технічний інструмент розподілу місць між різними ФПГ всередині однієї партії. Кожен регіон — це чиясь зона впливу, чийсь актив, який має бути представлений у Раді.
Виборчий поріг встановлено на рівні 5%. Це здається розумним — не пускати до Раді маргінальні силки. Але на практиці цей поріг працює як бар'єр входу на політичний ринок. Щоб подолати 5%, потрібні величезні гроші на рекламу, регіональні осередки, адмінресурс. Це можуть собі дозволити лише партії, за якими стоять великі гроші. Невеликі політичні сили, громадські рухи, незалежні кандидати не мають жодних шансів.
Заборона виборчих блоків, яка також прописана в Виборчому кодексі, довершила картину. Раніше невеликі партії могли об'єднатися у блок і разом подолати поріг. Тепер це неможливо. Кожна партія йде сама. А це означає, що на політичній арені залишаються лише ті, у кого є достатньо грошей для самостійної кампанії.
Закон про політичні партії: приватизація політики
Закон України "Про політичні партії" в редакції 2001 року з численними змінами перетворив партії на приватні компанії, які торгують місцями у владі.
Формально партія — це добровільне об'єднання громадян. Насправді це бізнес-структура з власником, менеджментом і товаром. Товар — це місця у партійному списку на виборах. Власник — це той, хто фінансує партію. Менеджмент — це партійні боси, які керують розподілом місць.
Система державного фінансування партій, запроваджена у 2015-2016 роках, мала на меті зменшити залежність партій від великого бізнесу. На папері це виглядало демократично: партії, які подолали виборчий поріг, отримують кошти з бюджету пропорційно до кількості отриманих голосів.
На практиці це створило ще більшу залежність. По-перше, державне фінансування отримують лише ті партії, які вже в Раді — тобто ті, хто вже має владу. Нові сили залишаються без грошей. По-друге, розмір фінансування недостатній для ведення реальної політичної діяльності. Партії все одно змушені шукати приватних донорів. А приватні донори — це ФПГ, які хочуть повернення інвестицій у вигляді контролю над рішеннями влади.
Внутрішньопартійна демократія існує лише на папері. Статут партії, порядок висування кандидатів, формування списків — все це контролюється вузькою групою партійної верхівки. Рядові члени партії не мають жодного впливу на те, хто потрапить до списку і на якому місці.
Референдум: від права народу до декорації
Всеукраїнський референдум — це форма прямої демократії, коли народ сам приймає рішення з найважливіших питань. У демократичних країнах референдуми вирішують долю конституційних змін, вступу до міжнародних організацій, великих інфраструктурних проєктів.
В Україні інститут референдуму існує лише на папері.
Закон України "Про всеукраїнський референдум", прийнятий 26 січня 2021 року, створив таку систему обмежень, що провести референдум практично неможливо.
Для ініціювання референдуму потрібно зібрати три мільйони підписів громадян. Три мільйони. Це 10% від усього населення України віком понад 18 років. Зібрати таку кількість підписів без величезних організаційних і фінансових ресурсів неможливо. Жодна громадська організація, жодна політична сила, окрім тих, що контролюють державний апарат, не спроможна на таке.
Але навіть якщо три мільйони підписів зібрано, референдум ще треба призначити. А це робить Верховна Рада або Президент. Тобто ті самі люди, які сидять при владі і яким референдум може бути невигідний. Вони можуть просто не призначити його. Або призначити на таку дату, коли явка буде мінімальною.
Перелік питань, які можна винести на референдум, також обмежений. Не можна проголосувати за зміну виборчого законодавства, за розпуск Ради, за відставку Президента, за скасування непопулярних законів. Майже все, що реально хвилює людей, вивести на референдум не можна.
Конституційний Суд України своїми рішеннями додатково звузив можливості референдуму. У рішенні від 26 квітня 2018 року КСУ фактично заборонив консультативні референдуми на місцевому рівні, мотивуючи це тим, що Конституція не передбачає такої форми волевиявлення. Тобто навіть на рівні громади люди не можуть провести опитування, щоб висловити свою позицію з важливого питання.
Останній всеукраїнський референдум в Україні відбувся 1 грудня 1991 року — про незалежність. Більше тридцяти років цей інструмент прямої демократії не використовувався. Не тому, що не було питань, які варто було б вирішити. А тому, що система зроблена так, щоб референдум не міг відбутися.
Місцеве самоврядування: децентралізація як централізація
Реформа місцевого самоврядування та територіальної організації влади, яку проводили з 2014 року під гаслом "децентралізації", мала передати владу на місця, зробити її ближчою до людей. Великі міста і об'єднані територіальні громади отримали бюджети, повноваження, можливість самостійно вирішувати місцеві питання.
Але одночасно відбувався зворотний процес — зміцнення вертикалі виконавчої влади.
Голови обласних державних адміністрацій призначаються Президентом. Це не обрані народом керівники регіонів, а призначені чиновники, які представляють інтереси центральної влади. Вони не залежать від місцевих виборців, не звітують перед ними. Їхня легітимність походить від акта призначення, а не від волі народу.
Обласні ради, які формально є представницькими органами на регіональному рівні, позбавлені реальних повноважень. Вони не контролюють голів ОДА, не можуть їх звільнити, не впливають на призначення керівників обласних управлінь і департаментів. Обласна рада може прийняти рішення, але його виконання залежить від ОДА, яка підпорядковується не раді, а Президенту.
Це створює класичну радянську систему подвійного підпорядкування, де формально існують представницькі органи, але реальна влада зосереджена у виконавчій вертикалі, призначеній зверху.
Реформа адміністративно-територіального устрою, яка ліквідувала райони і створила великі громади, мала раціональне зерно — оптимізувати управління, скоротити кількість чиновників, підвищити ефективність використання бюджетних коштів. Але на практиці вона також послабила зв'язок між владою і людьми. Велика громада — це десятки населених пунктів, розкиданих по території. Голова такої громади фізично не може бути близьким до всіх мешканців. Він перетворюється на далекого керівника, якого люди з віддалених сіл бачать раз на рік перед виборами.
Бюджетна децентралізація дала громадам гроші, але водночас створила залежність від центру. Трансферти з державного бюджету, субвенції, дотації — все це інструменти контролю. Центральна влада може покарати "неслухняну" громаду, скоротивши фінансування. Може заохотити "лояльну", виділивши додаткові кошти. Це не децентралізація. Це патерналізм, де центр вирішує, скільки дати кожному, а місцева влада працює в режимі виконавця.
Судова система: реформа без реформування
Судова реформа 2016 року, яка вносила зміни до Конституції і створювала Вищу кваліфікаційну комісію суддів та Вищу раду правосуддя, проголошувала мету очистити суди від корупції і підвищити довіру до судової влади.
Через вісім років після реформи судова система залишається найменш довіреним інститутом в Україні. Рівень довіри до судів коливається в межах 10-15%, що нижче, ніж до будь-якої іншої гілки влади.
Причина проста: реформа змінила процедури, але не змінила людей. Старі судді, які виносили замовні рішення за часів Януковича, продовжили працювати після Майдану. Система доброчесності, яка мала їх відсіяти, не працює. Вища кваліфікаційна комісія суддів, яка проводить оцінювання, сама складається з людей, пов'язаних зі старою системою.
Система призначення суддів позбавлена прозорості. Кандидата на посаду судді оцінює ВККС, потім затверджує Вища рада правосуддя, після чого Президент видає указ про призначення. На кожному з цих етапів можливі домовленості, лобіювання, просування "своїх" людей.
Конституційний Суд України, який мав би бути гарантом верховенства Конституції, перетворився на інструмент політичної боротьби. Склад КСУ формується за квотами: третину суддів призначає Президент, третину обирає Рада, третину — з'їзд суддів. Це мало забезпечити баланс, але насправді створило систему, де кожна гілка влади має "своїх" суддів у КСУ.
Рішення КСУ часто мають політичний характер. У жовтні 2020 року КСУ визнав неконституційними норми про декларування чиновників і покарання за недостовірне декларування, фактично зупинивши антикорупційну реформу. Через кілька місяців, після публічного скандалу і тиску, склад КСУ частково оновили, але довіри до цього органу це не повернуло.
Дисциплінарна відповідальність суддів практично відсутня. Звільнити суддю за зловживання, за винесення завідомо неправосудного рішення, за корупцію майже неможливо. Система захисту суддівської незалежності, яка мала оберігати їх від тиску влади, перетворилася на систему недоторканності від відповідальності перед суспільством.
Воєнний стан: надзвичайщина як норма
24 лютого 2022 року в Україні було введено воєнний стан. Це адекватна реакція на повномасштабне російське вторгнення. Воєнний стан передбачає обмеження певних прав і свобод заради оборони країни.
Але воєнний стан також став інструментом консервації влади і блокування демократичних процесів.
Під час воєнного стану не проводяться вибори. Це зрозуміло і виправдано: частина території окупована, мільйони людей за кордоном, активні бойові дії. Проводити вибори в таких умовах справді важко.
Але це означає, що з березня 2024 року, коли мав закінчитися термін повноважень Президента Зеленського, він залишається на посаді без нового обрання. Верховна Рада, обрана у 2019 році, також працює понад свій конституційний термін. Місцеві ради, обрані у 2020 році, продовжують працювати.
Україна вже третій рік живе з владою, яка не оновлюється. Немає механізму, який би дозволив виразити незадоволення діями влади через вибори. Немає можливості змінити курс через демократичні процедури. Влада знає, що вона при владі незалежно від рівня підтримки населення.
Воєнний стан використовується для контролю над інформаційним простором. Заборонено діяльність політичних партій, які мають проросійську позицію — це виправдано в умовах війни. Але одночасно це створює прецедент заборони партій адміністративним рішенням, без судового процесу, без можливості захисту.
Об'єднання телеканалів у єдиний телемарафон "Єдині новини" мало на меті координувати інформаційну політику під час війни. Але це також означає, що альтернативних джерел інформації в телепросторі не залишилося. Усі канали транслюють один контент, формований Офісом Президента.
Воєнний стан продовжується кожні 90 днів. Рада голосує за продовження автоматично, без реальної дискусії. Немає публічного обговорення критеріїв, за яких воєнний стан можна буде скасувати. Немає плану поступового повернення до нормального конституційного режиму.
Це створює ризик, що надзвичайний режим стане новою нормою. Що влада звикне до відсутності виборів, до обмеженої свободи слова, до можливості приймати рішення без громадського контролю. І навіть після закінчення активної фази війни не захоче повертатися до повноцінної демократії.
Контроль над медіа: від плюралізму до монополії
Свобода слова і плюралізм медіа — основа демократії. Без вільних ЗМІ неможлива інформована участь громадян у політичному процесі.
В Україні за останні роки відбулася фактична монополізація інформаційного простору.
Олігархи завжди володіли телеканалами. Але раніше це були різні олігархи з різними інтересами. Медіагрупа Ахметова, канали Коломойського, телебачення Пінчука, канали Льовочкіна — кожен з них просував свою політичну лінію, свого політика, свій бізнес-інтерес. Це створювало плюралізм через конкуренцію еліт.
З 2019 року ситуація почала змінюватися. Коломойський втратив контроль над "1+1" після націоналізації "Приватбанку" і конфлікту з Офісом Президента. Медведчук втратив свої канали — їх закрили рішенням РНБО у 2021 році. Ахметов продав частину своїх медіаактивів.
Під час війни всі провідні телеканали об'єдналися в телемарафон "Єдині новини". Формально це тимчасовий захід, продиктований необхідністю координації під час війни. Але фактично це означає, що критичні голоси зникли з телеефіру. Політики опозиції не з'являються на екранах. Журналісти, які ставлять незручні питання владі, не отримують ефіру.
Інтернет-медіа залишаються більш вільними, але і тут посилюється тиск. Канцелярія СБУ запрошує редакторів на "розмови", де просить не публікувати певні матеріали "в інтересах національної безпеки". Кіберполіція відкриває справи проти журналістів за "поширення недостовірної інформації". Податкова перевіряє редакції, які критикують владу.
Закон про медіа, прийнятий у 2022 році на виконання вимог ЄС про імплементацію Директиви про аудіовізуальні медіапослуги, створив Нацраду з питань телебачення і радіомовлення як регулятора. Цей орган має право видавати ліцензії, контролювати контент, накладати санкції. Формально це європейська модель регулювання. Але в умовах, коли Нацрада призначається політиками і залежить від влади, це інструмент цензури.
Журналістика стає небезпечною професією. За час війни загинули десятки журналістів — на фронті, під обстрілами, виконуючи свою роботу. Але небезпека загрожує не лише від російських ракет. Журналісти-розслідувачі, які пишуть про корупцію у владі, отримують погрози. Їхні джерела зазнають тиску. Матеріали блокуються через суди за позовами чиновників.
Механізм деградації: як все це працює разом
Кожен з описаних законів окремо може здаватися технічною зміною, спрямованою на вдосконалення системи. Але разом вони створюють цілісний механізм ліквідації демократії.
Закриті партійні списки позбавляють виборця можливості обрати конкретну людину. Партії перетворюються на приватні фірми, які продають місця у списках. ФПГ купують ці місця і отримують контроль над парламентом.
Високий виборчий поріг і заборона блоків не дають можливості новим політичним силам увійти до Раді. Політичний ринок закривається для конкуренції. Залишаються лише ті партії, за якими стоять великі гроші.
Неможливість проведення референдуму позбавляє народ інструменту прямого волевиявлення з найважливіших питань. Навіть якщо більшість населення проти якогось рішення влади, вона не може заблокувати це рішення через референдум.
Призначення голів ОДА замість їх обрання руйнує місцеве самоврядування. Регіони керуються не обраними лідерами, а присланими з центру чиновниками, які не залежать від місцевого населення.
Нереформована судова система дає можливість владі використовувати суди як інструмент тиску. Незручного політика можна переслідувати через прокуратуру. Небажане рішення громадської організації можна скасувати через суд. Журналіста можна залякати кримінальною справою.
Воєнний стан консервує цю систему. Вибори не проводяться, влада не змінюється, демократичні процедури призупинені. І немає чіткого плану, коли це закінчиться.
Контроль над медіа замикає коло. Без вільних ЗМІ населення не знає про корупцію влади, про зловживання, про альтернативи. Критичні голоси заглушені. Пропаганда створює картину, що все гаразд, що влада працює ефективно, що проблеми — це наслідки війни або саботажу "агентів Кремля".
Це і є механізм деградації демократії. Він працює не через відкрите насильство, не через танки на вулицях. Він працює через законодавчі зміни, кожна з яких трохи зменшує простір для народовладдя, трохи збільшує контроль еліт над політичним процесом.
Чому це важливо зараз
Україна веде війну за свою незалежність, територіальну цілісність, за право існувати як суверенна держава. Але війна не лише на фронті. Війна також у тому, якою буде Україна після перемоги.
Якщо ми переможемо Росію, але збудуємо у себе авторитарну систему, де влада призначає сама себе, де народ не має реальних інструментів впливу на рішення, де суди залежать від політиків, а медіа контролюються владою — то навіщо була ця війна?
Росія хоче знищити Україну як незалежну державу. Але не менша загроза — це самознищення демократії зсередини. Коли еліти використовують війну як привід для концентрації влади, для ліквідації контрольних механізмів, для придушення критики.
Демократія не відновлюється автоматично після закінчення війни. Влада, яка звикла правити без виборів, без парламентського контролю, без вільної преси, не захоче добровільно повернутися до демократичних процедур. Треба буде боротися за повернення демократії так само, як зараз борються за територію.
Тому важливо зараз, під час війни, не допустити остаточної ліквідації демократичних інститутів. Важливо зберегти хоча б мінімальний простір для критики, для громадського контролю, для незалежних медіа. Важливо готувати законодавчі зміни, які після закінчення воєнного стану відновлять народовладдя.
Інакше Україна переможе у війні з Росією, але програє війну за демократію. І цю другу війну програє сама собі.
Що треба змінити
Повернення до демократії потребує системних законодавчих змін, які відновлять реальне народовладдя:
Виборча система: повернення повністю мажоритарної системи. Виборець має знати, за кого він голосує, і мати можливість переобирати депутата, який не виправдав довіри. Скасування виборчого порогу взагалі — нехай кожен округ обирає свого депутата без штучних бар'єрів.
Партійне законодавство: жорсткий контроль фінансування партій, публічність усіх донорів, кримінальна відповідальність за тіньове фінансування.
Референдум: зниження порогу для ініціювання референдуму до 300 тисяч підписів. Розширення переліку питань, які можна виносити на голосування. Обов'язкове призначення референдуму, якщо зібрано необхідну кількість підписів.
Місцеве самоврядування: обрання голів ОДА населенням регіонів замість призначення. Реальні повноваження обласних рад, включно з контролем над виконавчою владою на місцях.
Судова система: перезавантаження судів з повним переобранням суддів через прозорі конкурси. Громадський контроль над ВККС і ВРП. Реальна дисциплінарна відповідальність суддів за зловживання.
Медіа: заборона концентрації медіавласності, обмеження частки ринку для одного власника. Громадське мовлення з реальною незалежністю від влади — не як зараз, коли державне просто перейменували в суспільне, а суті не змінили. Захист журналістів від тиску через судові позови і кримінальні справи.
Скасування таємниці голосування: це найрадикальніша, але найчесніша пропозиція. Таємниця голосування захищає виборця від тиску, але одночасно робить неможливим реальний контроль над депутатом. Якщо ти хочеш мати право відкликати депутата, який не виправдав сподівань, ти маєш довести, що саме ти за нього голосував. Інакше це просто декларація без механізму. Я за тебе голосував — я тебе зняв. Відкрите голосування плюс право на відкликання мандата — це справжня підзвітність влади перед виборцем, а не імітація раз на п'ять років.
Але найважливіше — це громадський запит на демократію. Якщо суспільство примириться з імітацією, якщо люди повірять, що "так треба заради стабільності", що "зараз не час для політики", що "головне — не розхитувати човен" — тоді жодні законодавчі зміни не допоможуть.
Демократія тримається не на законах. Вона тримається на громадянах, які не згодні жити в системі, де їхній голос нічого не вирішує. На людях, які вимагають звіту від влади. На суспільстві, яке не дозволяє перетворювати себе на статистів у виборах без вибору.
І якщо такий запит є — тоді є шанс повернути демократію. Якщо його немає — тоді Україна стане ще однією країною, де формально є вибори, парламент, конституція, а насправді все вирішують кілька людей при владі та їхні бізнес-партнери.
Вибір за нами. Принаймні так нам здається.
