Війна Батьківщини з Дідівщиною: дві моделі ментальності

Дві непримиренні онтології

Нинішня війна — це не просто збройний конфлікт за територію. Це зіткнення двох фундаментально несумісних моделей організації суспільства, двох типів ментальності, двох способів існування в світі. З одного боку — національна модель, де людина воює за свою землю, своїх дітей, майбутнє своєї родини. З іншого — імперська модель, де людина приноситься в жертву мертвим ідеологічним формулам про "героїчних дідів", які нібито підкорювали народи та нації.

Україна воює за Батьківщину. Росія — за Дєдовщину. І це не метафора, а точна діагностика двох різних типів суспільної організації.

Національна модель: Батьківщина як жива реальність

Коли український солдат стоїть на позиції, він захищає конкретний дім, конкретну родину, конкретне майбутнє. Він знає, що за його спиною — батьки, які виростили його з любов'ю, дружина чи дівчина, яка чекає, діти, які мають право жити у вільній країні. Він захищає можливість жити на власній землі, розмовляти рідною мовою, будувати власне майбутнє згідно з власними цінностями.

Це не абстракція. Це живі люди, жива земля, живі зв'язки. Батьківщина тут — це місце, де панують відносини взаємної підтримки, де старші передають досвід молодшим не через приниження і насильство, а через турботу і любов. Де соціальні ліфти працюють на основі таланту, праці, креативності — а не жорстокості і готовності йти по трупах.

У цій моделі майбутнє має значення. Діти важливіші за міфи. Реальність переважає над ідеологією.

Імперська модель: Дідівщина як принцип існування

Російська модель побудована на протилежних засадах. Росіяни воюють не за своє майбутнє — вони воюють за спогади про чуже героїчне (заможнє) минуле. Їхня мотивація — не захист власних дітей, а культ "героїчних дідів", які начебто завоювали пів-світу. При цьому що саме ці "діди" завоювали і для чого — питання, на яке немає раціональної відповіді.

Знищували народи. Окупували території. Придушували культури. І для чого? Щоб потім їхні онуки жили в злиднях, у селах без газу, доріг та каналізації, у містах з розваленою інфраструктурою, у суспільстві, де панує тотальна взаємна недовіра і жорстокість. Парадокс російської імперської свідомості: підкорюємо світ заради того, щоб жити в лайні по самі вуха.

Але найголовніше — це не просто зовнішня експансія. Імперська модель структурує всі внутрішні відносини суспільства. Росія живе за законами дідівщини не тільки в армії — вона живе за цими законами скрізь.

Дідівщина як квінтесенція російського суспільства

Дідівщина в російській армії — це не патологія, не відхилення від норми. Це чистий, дистильований концентрат російської соціальної моделі. Армія тут — суспільство в мініатюрі, де всі принципи імперської організації виявляються особливо чітко.

Як працює соціальний ліфт у цій системі? Не через розвиток здібностей. Не через освіту чи талант. Соціальний ліфт у Росії можливий виключно шляхом йдучи по трупах. Саме по трупах — не по головам, як у нормальних суспільствах, де метафора означає конкуренцію професіоналів. В російській моделі йдуть саме по трупах — реальних, матеріальних, буквальних.

І головна умова успіху — бути максимально жорстоким, цинічним скотом. Чим більше в тобі людяності, тим швидше тебе знищать. Чим більше в тобі звірства — тим вище підіймешся. При цьому не важливо, чиї це трупи — умовно "своїх" чи "чужих". Система однаково байдуже ставиться до всіх — головне виявити достатньо садизму і цинізму, щоб тебе помітили і пропустили на щабель вище.

Але навіть піднявшись, ти не отримуєш безпеки. Бо вище — такі самі твариноподібні істоти, які можуть з'їсти тебе за мить. Там немає солідарності, немає взаємної підтримки, немає людських відносин. Там є тільки ієрархія насильства, де кожен утримує позицію виключно завдяки готовності знищувати тих, хто нижче, і лизати тим, хто вище.

Молодий солдат приходить у російську армію — і першого ж дня стикається не з навчанням, не з передачею досвіду, не з професійною підготовкою. Він стикається з систематичним приниженням, насильством, катуванням. "Діди" б'ють "духів" не тому, що це якась помилка системи — а тому що це і є система. Армія готує не професійних військових — вона готує людей, які засвоїли базовий принцип російського існування: твоє місце в ієрархії залежить від того, скільки насильства ти здатен витримати і скільки насильства здатен чинити сам.

Це ж саме ми бачимо скрізь у російському суспільстві. У виробничих колективах працює та сама логіка: начальство принижує підлеглих, підлеглі при першій нагоді принижують тих, хто ще нижче. У тюремній системі дідівщина стає абсолютною філософією життя. У владних структурах — той самий принцип, тільки в пристойних костюмах: тебе не просто можуть знищити, тебе знищать обов'язково, якщо не виявиш достатню жорстокість до інших і достатню покірність до тих, хто сильніший.

Найбільш промовиста риса цієї системи — відсутність горизонтальних зв'язків. У нормальному суспільстві люди одного рівня об'єднуються, підтримують один одного, створюють спільноти за інтересами. У російській моделі всі зв'язки вертикальні: ти або б'єш, або тебе б'ють. Ти або панує, або підкоряєшся. Третього не дано.

Мертві формули замість життя

Ця система потребує постійного виправдання. Не можна прямо сказати: "Ми живемо в суспільстві тотального насильства, де кожен їсть кожного". Потрібна ідеологія, яка прикрасить цю реальність. І тут на сцену виходять міфи про "героїчних дідів".

Ці "діди" — не реальні люди. Більшість тих, хто призивається воювати сьогодні, не мають жодного прямого зв'язку з учасниками Другої світової. Але міф працює інакше. "Діди" — це не предки, а ідеологічна формула, мертва абстракція, яка виправдовує будь-яке насильство тут і зараз.

Росіянин іде вбивати українців не тому, що в нього є якась раціональна мета. Він іде, бо таке місце йому відведене в ієрархії насильства. Його "діди" підкорювали народи — отже, і він має це робити. Не тому, що це принесе йому краще життя — як ми вже зазначили, результатом завжди буде життя в лайні. А тому, що така логіка системи: насильство заради насильства, підкорення заради підкорення, смерть заради смерті.

Мертва формула убиває живе життя. Абстрактні "діди" виявляються важливішими за конкретних дітей. Міфічна "велич імперії" — важливіша за реальний добробут. Ідеологія — важливіша за реальність.

Геронтократія: діди при владі як джерело культу мертвечини

Тяга до мертвечини, культ "героїчних дідів", блокування будь-якого шляху в майбутнє — все це має дуже конкретне, матеріальне пояснення. Країною правлять рудименти минулого. Буквально — діди.

Подивіться на верхівку Москви та її колоній. Це геронтократія в найчистішому вигляді. Путін — народився в 1952 році, йому за сімдесят. Лавров — 1950 рік народження. Патрушев — 1951. Шойгу — 1955. Список можна продовжувати. Вся силова вертикаль, вся державна машина, всі ключові посади — в руках людей, які сформувалися в радянську епоху, які живуть категоріями холодної війни, які фізично не здатні сприймати сучасний світ.

Це не просто похилий вік. Це принципова орієнтація на минуле як єдину можливу систему координат. Ці люди не можуть думати про майбутнє — бо в них немає майбутнього. У них є тільки минуле, яке вони відчайдушно намагаються відтворити, воскресити, законсервувати.

Звідси — культ "дідів" як державна ідеологія. Діди при владі створюють культ дідів у суспільстві. Це не метафора — це пряма причинно-наслідкова залежність. Геронтократія потребує виправдання свого панування, і вона знаходить це виправдання в міфологізації минулого. Якщо "діди" завоювали пів-світу — значить, діди мають право правити вічно. Якщо минуле "велике" — значить, можна нескінченно жити в цьому минулому, не пускаючи країну в майбутнє.

Імперія затримується в минулому не через ідеологічний вибір — вона затримується там через фізіологію своєї влади. Коли всі важелі управління в руках людей похилого віку, які вже не здатні змінюватися, адаптуватися, вчитися новому — країна приречена на стагнацію. Вона буде відтворювати старі схеми насильства, старі методи придушення, старі імперські амбіції — бо її правителі не знають іншого способу існування.

А тепер подивіться на Україну. Зеленський — народився в 1978 році. Йому сорок з невеликим. Як би хто не ставився до нього особисто, але це інше покоління. Це людина, яка сформувалася вже після розпаду СРСР, яка не несе в собі радянські травми і радянські комплекси, яка орієнтована на майбутнє, а не на реконструкцію минулого.

Український уряд — молодий. Не в сенсі некомпетентний чи недосвідчений — а в сенсі відкритий до змін, здатний адаптуватися, готовий вчитися. Це люди, які мають майбутнє і тому готові за нього боротися. Вони не намагаються відтворити якусь міфічну "велич" — вони будують реальну сучасну країну.

Контраст абсолютний. З одного боку — діди, які тримаються за владу і тягнуть країну в минуле, створюючи культ мертвечини. З іншого — покоління, яке дивиться вперед і готове боротися за право мати майбутнє.

Геронтократія Москви — це не просто факт біографій. Це структурна причина війни. Діди при владі не можуть відпустити імперські фантазії, бо це означало б визнати, що їхнє життя прожито марно, що їхні "звершення" були насправді злочинами, що їхня "велич" була насправді жалюгідністю. Вони приречені воювати проти майбутнього — бо в майбутньому для них немає місця.

Екзистенційний вибір

Війна між Україною і Росією — це війна між двома способами організації людського існування. Україна обрала модель Батьківщини: жива земля, живі родини, живе майбутнє. Любов замість насильства. Взаємна підтримка замість взаємного знищення. Батько і Мати як символи турботи і передачі досвіду — а не "діди" як символи придушення і насильства.

Росія зациклена на моделі Дідівщини: мертві міфи, мертві ієрархії, суспільство як гігантська армія, де кожен рівень насильно придушує нижчий. Там немає батьків — там є тільки "діди", які б'ють. Там немає родини — там є тільки ієрархія покори. Там немає майбутнього — там є тільки нескінченне відтворення минулого насильства.

Український солдат знає, за що він воює. За конкретний дім, конкретну дитину, конкретну можливість жити по-людському. Російський солдат не знає — йому достатньо мертвої формули про "дідів", яка виправдовує його перетворення на знаряддя безглуздого насильства.

Це не просто війна армій. Це війна двох онтологій. Батьківщина проти Дідівщини. Життя проти смерті. Майбутнє проти минулого. І у цій війні компроміс неможливий — бо неможливо поєднати любов із насильством, турботу з приниженням, живе з мертвим.

Україна воює за те, щоб залишитися живою країною живих людей. Росія воює за те, щоб перетворити всіх на мертві елементи своєї ієрархії насильства. Це війна за саму можливість людського існування.