Виборча система як інструмент деградації: анатомія українського політикуму

Дослідження Сергія Васильченка розкриває фундаментальний парадокс української політичної трансформації: реформа, задумана для оздоровлення демократії, перетворилася на механізм її деградації. Перехід до пропорційної виборчої системи, який лобіювався як панацея від всіх хвороб українського парламентаризму, виявився класичним прикладом того, як технократичні рішення, відірвані від реальних суспільних процесів, породжують протилежні наслідки.

Соціалістична зрада: економіка замість ідеології

Найбільш показовим є випадок Соціалістичної партії України. Олександр Мороз, який активно лобіював пропорційну систему в обмін на підтримку конституційних змін 2004 року, фактично підписав смертний вирок власній партії. Механіка цього процесу прозора: пропорційна система зробила формування списків прерогативою вузького партійного керівництва, що неминуче призвело до авторитаризму всередині партії. Кожен потенційно сильний політик ставав загрозою для лідера, що контролював списки. Результат передбачуваний: хвиля розколів, втрата впливових політиків, деградація з 8,5% (1998) до 0,45% (2012).

Критичний момент: коли Ахметов купив Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча, підтримка соціалістів у цьому районі впала з 10% до менш ніж 1%. Це демонструє класичну схему: ідеологічна риторика завжди програє економічному тиску, коли відсутні реальні механізми захисту виборців від роботодавців.

Партії-симулякри: "Зелений" камуфляж олігархії

Трансформація Партії зелених України — підручний приклад перетворення політичної сили на технологічний проєкт. Василь Хмельницький та інші підприємці не просто фінансували партію — вони перетворили екологічний бренд на прикриття для лобістських інтересів. Ефектна рекламна кампанія 1998 року (тур рок-групи "Скрябін", апокаліптичні відеоролики) принесла 5,44% і 19 мандатів. Але коли виборці дізналися, що до парламенту від "зелених" пройшли представники нафтової компанії "Шелтон", а Хмельницький отримав контроль над Запорізьким металургійним комбінатом, ілюзія розсіялася. У 2002 році — лише 1,30%.

Ключовий висновок: "телевізійні проєкти" виявилися неефективними. Виборці швидко навчаються розпізнавати симуляцію. Проте це не зупинило процес, а лише еволюціонувало його в більш складні форми.

"Політичні проєкти": індустріалізація маніпуляції

Перехід до "політичних проєктів" у 2002 році ознаменував новий етап. Блок "Наша Україна" Ющенка (23,57%), БЮТ (11,77%), "За єдину Україну!" (7,26%) — це вже не партії в класичному сенсі, а тимчасові коаліції навколо медійних персон. Партія регіонів довела цю модель до досконалості: 32,14% (2006) і 34,37% (2007).

Механіка проста:

• Створити партію або купити "технічну"
• Включити кількох відомих депутатів як лідерів
• Додати знаменитостей та спортсменів
• Заповнити решту списку лояльними кишеньковими фігурами
• Провести потужну рекламну кампанію з нейдеологічними гаслами

Не потрібна постійна мережа, волонтери-агітатори, робота між виборами. Достатньо кількох регіональних координаторів, які найматимуть тимчасових працівників під час кампанії.

Технічні партії: індустрія політичного обману

До виборів 2012 року в Україні діяло 87 партій, з яких щонайменше 40 були технічними. Їхні функції:

• Забрати голоси у конкурентів
• Поширювати негатив про опонентів
• Реєструвати додаткових спостерігачів та членів комісій
• Контролювати виборчі дільниці

Моніторингова група "Цифра" виявила, що дві третини представників 6 партій у окружних комісіях були замінені незадовго до виборів. 391 член комісій раніше представляв Януковича у 2010 році, але лише 79 офіційно були від Партії регіонів — решта "представляли" різні партії.

Ринкова ціна: за квоту в виборчкомі технічні партії продавали місця за мільйон доларів.

Депутати-привиди: парламентаризм без політиків

Пропорційна система породила катастрофічний дефіцит реальних політиків. Списки заповнилися бізнесменами та знаменитостями, які не мали ні інтересу, ні навичок до законодавчої роботи.

Нурісулам Аркалаєв, Сергій Кій, Юрій Чертков, Володимир Мальцев (усі пов'язані з Ахметовим) пропустили 99% засідань парламенту між 2007 і 2012 роками. Сам Ахметов з'явився в Раді лише один раз за цей період.

У 2011 році 24 депутати пропустили понад 90% засідань. Практично всі — бізнесмени: 17 від Партії регіонів, 7 від БЮТ.

Голосування картками: системна фальсифікація

Відсутність депутатів породила практику голосування чужими картками. Один депутат міг голосувати за 8-9 відсутніх. Іноді рішення ухвалювалися за наявності лише 35-40 депутатів у залі.

Прецедент Європейського суду: у справі "Олександр Волков проти України" (2013) ЄСПЛ визнав незаконним звільнення судді, оскільки рішення Ради ухвалювалося з порушенням Конституції — через голосування відсутніх депутатів. Україну зобов'язали виплатити 18 тисяч євро та поновити суддю.

Так ухвалювалися:

• Зміни до Конституції
• Кримінальний процесуальний кодекс (лише 50 депутатів у залі)
• Закон про мовну політику (реально голосували 172, а не 234)

Регіональний розкол: від потенціалу до реальності

Пропорційна система не запобігла регіоналізації — вона її поглибила. Вибори 2004-2007 років перетворили географічні відмінності на політичний розкол. Партія регіонів цілеспрямовано розігрувала емоційні теми (статус російської мови, протистояння "Помаранчевим"), піддаючи у жертву національну єдність заради електоральних дивідендів.

Фінансовий вимір: у 2011 році три регіони — Київ, Донецьк, Луганськ — отримали 56% усіх дотацій та трансфертів (31,2 млрд грн). Регіони без впливових депутатів систематично обкрадалися.

Сепаратистські загрози: після 2006 року хвиля "мовного сепаратизму" прокотилася радами Харкова, Севастополя, Донецька, Луганська, Миколаєва, Дніпропетровська, Одеси. Криворізька та Кримська ради оголосили території "вільними від НАТО". Замість вирішення місцевих проблем ради втягувалися в баталії навколо пам'ятників.

Соціальні організації: знищення громадянського суспільства

Мажоритарна система створювала прямий зв'язок між депутатом і округом. Депутат мав офіс, де громадяни могли звернутися. Соціальні організації впливали на депутатів, лобіювали інтереси своїх членів.

Пропорційна система розірвала цей зв'язок. Партійні офіси є, але їх менше, інформації про них мало. Жодна організація не має впливу на всю Україну, тому партії можуть ігнорувати їхні інтереси.

Результат: відсутність зв'язку між виборцями та депутатами призвела до феномену прямого підкупу виборців. Громадяни вирішили, що принаймні повинні щось отримати від партій, оскільки після виборів про них забудуть.

Системний провал: обіцянки vs реальність

Прихильники пропорційної системи обіцяли: ✗ Оптимізацію кількості партій → отримали "партійні проєкти" ✗ Зміцнення партій → отримали їхнє ослаблення та розколи ✗ Підвищення ролі ідеології → отримали домінування технологій ✗ Запобігання регіоналізації → отримали поглиблення розколу ✗ Боротьбу з адмінресурсом → отримали нові форми маніпуляції ✗ Зв'язок виборців з партіями → отримали розрив з виборцями

Єдина константа: Комуністична партія України послідовно проходила до Ради завдяки ідеологічно мотивованому електорату старшого віку. Ідеологія працює — але лише коли вона справжня, а не технологічна симуляція.

Висновок: технологія як метод деградації

Дослідження Васильченка демонструє класичну помилку технократичного підходу: віра в те, що зміна правил гри автоматично змінить поведінку гравців. Насправді відбувається зворотне — гравці адаптують правила під свої інтереси.

Пропорційна виборча система в Україні не створила умов для розвитку демократії. Вона створила ідеальні умови для:

• Олігархічного контролю через фінансування "проєктів"
• Симуляції партійності замість реальної політики
• Розриву зв'язку між представниками та виборцями
• Деградації парламентаризму до торгівлі мандатами
• Поглиблення регіональних розломів

Ключовий урок: будь-яка виборча система — лише інструмент. У руках еліти, яка думає виключно про власний зиск, будь-який інструмент перетвориться на знаряддя експлуатації. Проблема не в системі — проблема в якості політичного класу та рівні політичної культури суспільства.

Поки політика залишається способом монетизації влади, а не служінням суспільству, жодна виборча система не врятує демократію від деградації.