Вибори без вибору: що потрібно змінити, щоб уникнути чергового фарсу

Майбутні вибори в Україні — чергова розвилка між надією та імітацією. Після трьох десятиліть фарсу псевдопредставництва, коли формальна демократія існувала лише як ритуал легітимації зовнішньо керованих або олігархічно підтриманих груп, Україна знову впевнено крокує до того ж самого фінішу: щоб опинитися в тому самому застарілому сценарії — з нібито новими обличчями, але з тими самими проблемами, що абсолютно логічно якщо проводити вибори за тими самими правилами.

Якщо хтось хоче щось і насправді змінити, то треба провести радикальні, але технологічно та політично досяжні зміни, завдяки яким майбутні вибори перестануть бути соціальним МММ, де електорат виконує роль вкладника довіри, а обрані кандидати — роль бенефіціарів системи без наслідків.

1. Деконструкція представницької ілюзії

Жодне голосування не є актом участі, якщо вибір обмежено між обробленими медійними продуктами.

Нинішня модель представницької демократії в Україні відтворює не інструмент волевиявлення, а механізм делегування контролю над суспільними ресурсами в руки замовників кампаній. Справжнє представництво неможливе без:

• прозорого, зворотного зв’язку виборців з обраним представником з можливістю відізвати мандат у депутата;
• жорстке обмеження термінів перебування при владі;
• повної відповідальності за кожне передвиборче зобов’язання.

Пропозиція:

Встановити законодавчу норму, що передбачає юридичну відповідальність за програмні обіцянки. Обрання має бути формою укладення суспільного контракту з чіткими KPI, порушення яких тягне кримінальну, а не адміністративну відповідальність або автоматичне відкликання мандата.

2. Заборона участі олігархічних, пов’язаних та непублічних структур

Політична конкуренція неможлива там, де вхід у виборчу кампанію контролюється через доступ до грошей, ЗМІ та силових покровителів.

Неможливо говорити про чесні вибори, доки:

• партії залишаються інструментами прихованого фінансування;

• медійні холдинги формують образи «успішних» кандидатів;

• СБУ, НАБУ та інші структури не мають повноважень розслідувати джерела походження виборчих бюджетів.

Пропозиція:

1. Запровадити повний аудит походження коштів усіх учасників виборчого процесу, з обов’язковою публікацією на кожному етапі кампанії.

2. Встановити обмеження на політичну рекламу, за зразком антимонопольного законодавства, або взагалі її заборонити.

3. Запровадити реєстр політичної прозорості — публічну базу даних, де відображаються джерела фінансування, афілійовані структури, особи з минулого кола зв’язків.

4. Запровадити реєстр політичної відповідальності — публічну базу даних, аналогічну реєстру корупціонерів, де відображаються наскільки сумлінно та чесно виконував свої політичні обіцянки кандидат у минулому.

3. Демонополізація та децентралізація медіа

Поки інформаційне поле контролюється кількома угрупованнями — вибір завжди буде маніпульованим.

Україна де-факто живе в режимі олігархічної інформаційної сингулярності, де ЗМІ не інформують, а формують поведінкові сценарії. Ця ситуація унеможливлює формування свідомого вибору.

Пропозиція:

1. Встановити державне обмеження концентрації власності в медіасфері.

2. Запровадити публічну експертизу алгоритмів соціальних мереж (особливо Facebook, YouTube, TikTok), які формують порядок денний.

3. Забезпечити фінансування незалежних суспільних медіа за моделлю громадського підпису (direct patronage), із мінімальним впливом грантодавців, олігархів і держави.

4. Вибори без партій

Партійна система в Україні завжди виконувала функцію блокпоста, а не механізму представництва.

Партії — це бренд-обгортки, через які в політику заходять корпоративні олігархічні або грантові структури. Їх програма — вторинна, головне — чиї гроші в касі. Це створює вбудовану логіку викривлення волі виборця.

Пропозиція:

1. Вибори тільки за відкритими безпартійними списками.

2. Кожен кандидат зобов’язаний публічно задекларувати:

   • джерела фінансування кампанії;

   • зв’язки з політичними структурами та НУО;

   • гарантії особистої відповідальністі за обіцянки (контрактна модель).

5. Місцеві бюджети — місцевим громадам

Централізований бюджет — це централізоване лобіювання.

Головна мотивація входження в політику — контроль над потоками. Якщо ці потоки зосереджені в центрі, політика стає грою в доступ до бюджету, а не до відповідальності.

Пропозиція:

1. Провести бюджетну децентралізацію, за якої основна частина податків залишається на місцях.

2. Створити інструмент громадського онлайн-голосування щодо пріоритетів витрат на рівні громад, із цифровим аудитом.

6. Виборча інфраструктура нового покоління

Технологічно Україна здатна вийти з XIX століття у політичному процесі.

Паперове голосування, дільничні комісії, прокручування бюлетенів, підрахунок вручну — усе це створює широке поле для маніпуляцій, затримок і недовіри.

Пропозиція:

1. Переходити до цифрового голосування з використанням цифрових ID (тільки на Дія, і не неодноразово скомпроментований BankID) під контролем незалежного коду і відкритих протоколів.

2. Встановити принцип «кожен голос важливий»: коли кожне значуще державне рішення виноситься на цифровий плебісцит із прозорими процедурами.

Висновок

Щоб вибори в Україні не стали черговим фарсом (а вони ним стануть за існуючої скомпроментованої системи) — недостатньо оновити обличчя. Потрібно цілком змінити архітектуру довіри, в якій політика більше не є професією, а виборець — не є статистом.

Ми повинні перетворити громадянина з виборця на суб’єкта. А державу — з системи симуляцій на механізм прозорого управління спільним.

До того часу будь-які вибори залишатимуться формою колективної ілюзії, де найкращий із кандидатів — це лише більш досконала маска старої системи.