Як аферист став пророком власної брехні — і втратив зв'язок з реальністю

У будь-якій шахрайській схемі є негласне правило: завжди використовуй і підставляй інших, а сам залишайся осторонь і не потрапляй у пастку власних вигадок.
Майстерно брехати — не означає вірити. Легенда — це інструмент, пастка, а не притулок.

У нашій історії один з головних гравців кримінального дуету порушив це правило. І не просто порушив — він так захопився легендуванням “торпеди”, що сам з головою провалився у власну казку і тепер не може вибратися з темряви власних хворобливих фантазій.

Коли вони познайомилися, партнери домовились, що він стане ляльководом, а більш балакучий і вульгарний провінціал — виконавцем. Не публічним, розрахунковим і холодним. Саме він створив образ.

Він підібрав ідеального носія для своєї "торпеди" — неотесаного провінційного афериста з мозком ящірки, примітивного, простого і порожнього, а тому податливого.
Йому був потрібен той, хто не буде сумніватися, а буде повторювати. Той, хто сам по собі — ніхто і ніщо, а тому цю порожнечу легко наповнити міфом.

Він починав не з нуля: об’єкт його зусиль вже давно вигадав родовід.
Дурний і тупий, але з нальотом таємниці і якоїсь містики. Провінціал всім розповідав, що він бастард сімейства Ротшильдів, а як доказ демонстрував дешевий потертий мідний кулон з позолотою з півмісяцем і зіркою Давида.

Він не заперечив легенду, що вже вкорінилась — навпаки, надав їй завершеності.
Він вигадав зв’язки з розвідками, дописав сотні мільйонів, додав історію кохання нещасної матері провінціала з родини Ротшильдів і простого сільського хлопця з Мерсіна.

Конструктор “торпеди” зробив усе, щоб з порожнього тіла вийшов “представник” вищих кіл турецького політичного бомонду.
Легенда була безглузда, але у своїй безглуздості — переконлива, а значить і ефективна. І головне — корисна.

Спочатку механізм діяв безвідмовно: обраний носій транслював усі потрібні меседжі — дозволені й заборонені, доречні й абсурдні.

Він поводився максимально недбало, через що багато хто думав, що так може собі дозволити поводитися лише людина, якій на все байдуже через свої величезні капітали.
А тому люди слухали, вірили і платили. І платили багато.

Сам аферист, отримуючи половину награбованого, залишався в тіні, як справжній режисер.

Минали роки. І ось, несподівано трапилось те, чого неможливо було і припустити — він сам почав вірити у вигадану ним велич!

Папа Карло повірив, що його Буратіно ожив.
Що це більше не фейк — це таємне пророцтво!
Що вигаданий богемний міф — це і є реальність.
Що він не шахрай, а місіонер. А його “торпеда” — це не дешевий провінційний клоун, а месія!

Вчорашній режисер став апостолом створеної ним же фальшивки!

Саме тоді трапилося справжнє падіння: симулякр поглинув творця.
Він перестав мислити категоріями схем і почав жити всередині легенди.
Будувати навколо неї нові “докази”, “партнерства”, “візити” і “контакти”.
Він почав захищати вигадку — як святиню. Реальність зникла. Залишилась лише божевільна віра в ілюзію.

Він більше не контролює ситуацію. Він потонув у ній.
Він вже не використовує брехню — він у ній поселився і мешкає.
І якщо завтра хтось викриє все до підвалин — він все одно не повірить. Бо визнати правду — означає визнати, що він ніхто. Ні стратег, ні гравець. Просто аферист, який одного разу вигадав чужу липову біографію… і сам несподівано в ній потонув.

Легенда, яку він вигадав — ожила і стала його єдиною біографією!

І тепер він — не ляльковод, а в’язень власної ілюзії. Не автор, а статист у виставі, в яку нікому грати, крім нього самого.

Що, втім, не зупиняє п’єсу, написану ним. Акт за актом вона дописується сама собою, наближаючи учасників до неминучого трагічного фіналу.
А він наближається, немов локомотив на страшній швидкості.
І дим створених ними ілюзій не врятує їх і не захистить від удару суворої реальності.

Рейки трясуться під колесами, шпали тріщать від нагромадженого абсурду, а машиніст — давно вже не розрізняє, де тунель, а де стіна.
Ілюзія взяла курс на катастрофу, і кожен новий пасажир у цьому вагоні — лише нова жертва міфу, що став реальністю для його автора.

Але найстрашніше навіть не те, що фінал близький — а те, що він усе більше невідворотний.
Усе, що ще вчора можна було зупинити — вже не зупинити.
Все змішалося: гра і життя, правда і постановка, вигадка і віра, друзі і вороги.
Симулякр не просто став реальністю — він її поглинув, переписав і замкнув у дзеркалі.

Горить сцена, на якій грали в бога. І цей вогонь — вже не метафора.

Цей потяг у вогні, і вам більше нікуди тікати…