🧭 Київ як джерело політичної суб’єктності Східної Європи: від Аскольда до української нації
Сучасні спроби звести українську ідентичність до виключно «громадянської» форми, як це зробила Антоніна Полетти у своїй заяві стосовно збереження тавра раба на обличчі української нації, — не лише методологічно помилкові, але й історично безпідставні. Вони ігнорують фундаментальний факт: українці — це жива сформована етнокультурна нація, чия історія державності бере початок щонайменше з IX століття, тобто задовго до появи будь-якої «русской» політичної ідентичності.
Київ IX століття — точка витоку східноєвропейської державності
У 860 році князі Аскольд і Дір, правителі Києва, здійснили успішний морський похід на Константинополь. Це не був розбійницький набіг — це була військово-політична акція, організована державною структурою, що мала центр, армію, дипломатію та зовнішньополітичну мету.
Візантійські джерела (зокрема Симеон Логофет і патріарх Фотій) чітко ідентифікують «росів» як окрему силу, що має ієрархію та здатність до укладення домовленостей.
Фотій у посланні до східних патріархів свідчить, що після походу відбулося хрещення «росів», яке передує офіційному хрещенню 988 року.
Ця рання форма державності має всі риси політичної суб’єктності: воєнна автономія, дипломатичні угоди, сакральна легітимація.
Русь як джерело української, а не "русской" ідентичності
Протягом IX–XIII століть політичне, церковне і культурне ядро східнослов’янського світу було зосереджене виключно у Києві, Переяславі, Чернігові. Міста, які сьогодні складають етнічну територію України, — це і є спадкоємці Русі. Москви тоді не існувало взагалі (першу згадку датовано 1147 роком), а території сучасної РФ були периферією або зоною фінсько-угорського розселення.
Усі найважливіші літописи Русі (Повість минулих літ, Київський синопсис) створені в Києві або чернігівському культурному ареалі.
Митрополія, що керувала руською церквою, мала резиденцію в Києві, і ніколи не була перенесена до Москви після монголо-татарського удару.
Митрополит Петро (†1326) — оселився в Москві, але не отримував канонічного дозволу на перенесення кафедри від Константинополя. У титулі митрополит і далі підписується: митрополит Київський.
У 1448 році Москва самочинно призначила власного митрополита Іону, без благословення Константинополя.
У 1589 році Москва отримує патріархат - Московський.
Московська "нація" — симулякр на релігійній основі
Концепт «русскості» в Московській державі формується лише в XV–XVII століттях, після узурпації назви "Русь" через церковний проєкт "Третій Рим". Цей наратив базується на:
конфесійній ідентичності (православ’я + підданство царю);
сакралізації політичної влади (цар — намісник Бога);
нав’язуванні історичної спадщини Русі без географічної і культурної спадковості.
Отже, "російська нація" — це не етнічна чи історична тяглість, а штучна конструкція, створена церковною бюрократією і самодержавною владою.
Українська нація — спадкоємиця Русі, а не новоутвір модерності
Спроба звести українську ідентичність до «громадянської» є зручним ідеологічним інструментом:
або для ліберального космополітичного мислення, що боїться етнокультурної конкретики;
або для імперської традиції, яка завжди боролася з українською особливістю, вважаючи її «загрозою імперії».
Натомість реальність така:
українці є етнічною нацією, сформованою на власній землі, з власною мовою, культурною пам’яттю та історичною тяглістю.
Громадянство в Україні — похідне від національного ядра, а не його замінник.
Висновок
Українська нація — це не ідеологія, не абстракція, не продукт московської імперської інженерії як “русские”. Це органічна історична нація, що сформувався у Києві, проливав кров під його стінами і закарбував себе в літописах задовго до того, як Москва навчилася писати.
“Русская” ж "нація" — не нація в класичному сенсі. Це проект державного централізму, сакралізованого через церкву і підкріпленого силою.
