Історія добровольця "Правого сектору" із Криму

Ільман Халілов, 51, рік, доброволець. Народився 6 вересня 1967-го у Ферганській області Узбекистану. Мати – кримська татарка. Її родину 1944 року радянська влада депортувала з півострова. Батько – виселений із Кавказу турок. 1989 року Ільман повернувся в Крим. Жив спершу у Феодосії, потім – на околиці Ялти. Збирав трави в горах, працював різноробом на будівництві. Грав на барабанах у народному ансамблі ”Хайтарма”. Після окупації був членом громадського об’єднання ”Кримська солідарність”. Залишив півострів у січні 2016-го, коли до нього прийшли з обшуками російські силовики. У складі Добровольчого українського корпусу ”Правий сектор” із 2016 року воює на передовій, зокрема поблизу Авдіївки на Донеччині. Має позивний ”Хайтарма”. 1997-го одружився з солісткою ансамблю ”Хайтарма” Мунівер. Вона заслужена артистка України. Разом виховують сина.

Ільман Халілов пішов у "Правий сектор" після обшуків ФСБ.

– Першого чоловіка моєї матері, за якого вона вийшла заміж у 17 років, розстріляли москалі 1944-го. А її вислали у Воркуту на лісоповал. Там рубали дерева серед льодовиків на краю урвища. Якось лід тріснув – і мати провалилася, її винесло в річку.

Вибралася на сушу. Матері ніхто не переслідував. Керівництво лісоповалу вважало її загиблою. Їй вдалося добратися до Криму, аби знайти мого старшого брата. Його забрали в дитячий будинок.

Маму у Криму схопили червоноармійці й відправили в Грузію. Там у тюрмі суворого режиму просиділа три роки. Вийшла – і знову в Крим, шукати дитину. Дорогою десь у Росії її знову схопили і відправили в Узбекистан. Тут познайомилася з моїм батьком, депортованим турком. Там я і народився.

У місті Куласай, де ми жили, найбільшу частину населення становили депортовані: турки, татари, українці. Наглядали за нами "кацапи" й узбеки-комуністи.

Життя було несолодке. Ми були "ворогами народу". Не хотіли брати в дитсадок. Коли батьки працювали, нас доглядала жінка з України. Тато був учителем. Мати відповідала за господарчу частину в школі. Жити стало легше аж 1981-го, коли з нас зняли конвойний нагляд (за нього потрібно повідомляти міліцію про своє пересування. – Країна).

Служив в армії на Далекому Сході. Повернувся до батьків пізніше, бо півроку відсидів у дисциплінарному батальйоні. Один офіцер не злюбив мене. І повісив на мене умисну поломку автомобіля.

Вдома чекала інша біда – місцеві узбеки, підбурені російськими комуністами, напали на турків. Їм не подобалося, що ті живуть заможно, тримаються разом і займають керівні посади. У нашому місті відбили напад банди. Ті почали безумствувати в інших місцях. Брали турецьких дітей на вила, смажили на вогні і згодовували матерям. Якщо ті відмовлялися їсти, вбивали інших членів сім'ї. В історії ця трагедія описана як Ферганські погроми.

Турків відтіснили в Киргизстан. Багато прийняла Америка. Інші повтікали в Росію. Нас ганяли повсюди, розпочалися репресії. Ми з мамою і братом, маючи лише 800 рублів, поїхали у Крим. Батько залишився в Узбекистані. Був старий, хотів померти там, де прожив життя. При поверненні брат покинув нас і шукав кращої долі для себе. Був одружений, мав двох дочок.

Ми з мамою купили хлів у горах біля Феодосії. На більше не вистачило. Аби прожити, збирав дикі тюльпани, іван-чай, чебрець. Здавав як лікарські трави.

Незалежності України у Криму ми так і не відчули. На той час півостровом управляли бандитські групи з Дніпропетровська, Донецька, Москви. Задавали такт життю.

Росіяни скуповували за безцінь землю і перепродували татарам втридорога. В середньому будинки коштували до 60 тисяч доларів. Багата сибірська, ленінградська, московська сволота їхала і влаштовувала тут своє гніздечко.

Кримських татар утискали. Тих, хто повернувся з депортації, не допускали до хорошої роботи. Говорили, що ми ніхто, зайди. Ми протестували. Єдині, хто нам допомагав, – Народний Рух України (політична партія, яка виросла з громадського об'єднання 1989 року. – Країна).

Лише 1994-го отримали прописку. Доти ми з матір'ю поневірялися по чужих домівках. Сімферополь, Перевальне, багато інших містечок і сіл стали нам рідними. Коли до Криму повернулася ще одна група реабілітованих татар, зустрівся з ними. Дізнався, що всі незаконно виселені мають право на безплатне житло. Після ряду формальностей ми уклали договір із Комітетом міжнаціональних відносин. Ті розпочали будувати будинок для мами в Ялті. Оцінили у 80 тисяч доларів.

Щойно залили фундамент, ділянку викупив якийсь росіянин – пілот "Аерофлоту". Ми намагалися протестувати, та він мав більше грошей. Мама не витримала такої наруги. Весною 1994-го разом зі ще однією дисиденткою захопили місцевий військкомат. Прив'язали собі газового балона до плечей і сказали, що підірвуться. Будинок обступила поліція, навіть "кубанські козачки" прийшли на допомогу. Почали вести переговори. Домовилися, що нам дадуть землю під Ялтою. Але через зсуви ґрунту там ніхто не хотів будуватися.

Тоді мене викликав один міський чиновник. Зустрілися в парку. Він показав на карті, де зводять дім для московських ветеранів спецназу й афганців. Але земля під ним належала татарам. Поїхав туди, зібрав кримчан, які не мали житла. Ми захопили цей будинок. Ситуація набирала розголосу.

Весь світ почав вказувати Україні на її байдужість до кримських татар. Це почало діяти. Різні фонди за підтримки турків і депутатів Верховної Ради викуповували будинки і віддавали нам у користування.

Мама прожила в новому помешканні три роки. Відійшла у 72. Злиденне життя забрало її передчасно. Бабця, її мати, померла у 103 роки.

Зараз кримського танцювального ансамблю "Хайтарма" практично не існує. Колись це був справді татарський колектив. Приїхав на концерт, побачив солістку і закохався. Познайомився, але вона ігнорувала мене. Та потім виявилося, що Мунівер – сестра мого друга. Це допомогло будувати стосунки. Коли мама лежала хворою, не відходила від неї. Я не мав часу. Працював, шукав гроші на лікування. Маму втратив, проте здобув найкращу дружину у світі.

Ми жили в Сімферополі, потім переїхали в Євпаторію. Мунівер танцювала в ансамблі, я грав на барабанах. 1999 року після виступу в палаці "Україна" дружину нагородив тодішній президент Леонід Кучма. Отримала заслуженого артиста України.

Керманичі Криму лизали одне місце Москві й були прихильніші до Росії, ніж до України. Чому Кучма і владна верхівка цього не бачили, не знаю.

Коли до влади прийшов Ющенко, ми раділи. Говорив правильні слова. Але тоді ж російські кримчани за підтримки з Москви стали створювати організації типу "Русского мира" (заснований 2007-го Володимиром Путіним фонд із популяризації і поширення російської культури. – Країна), "Русского единства" (кримська партія, діє з 2008 року; її лідер Сергій Аксьонов із 2014-го очолює окупаційну владу на півострові. – Країна). Вони зрозуміли, що Ющенко поступився інтересами народу заради власних. Що в Україні немає людини, яка повстане проти них. Янукович усіма силами допомагав їм.

Російський збрід, прикриваючись громадськими організаціями, наводив хаос у Криму. Нагайками розганяли стихійні ринки, нападали на татар. Ми розуміли, що скоро буде велика бійка. Не на життя, а на смерть.

Під час анексії кримські татари їхали у військові частини по зброю. Але ніхто не хотів нам її дати. Не було наказу. Ми розійшлися кожен у свої міста. Там поділилися на сотні й робили свою справу. Така собі українсько-кримська повстанська армія. Збиралися біля мечетей, будували плани на майбутнє. Надіялися, нам допоможе Україна. Та донбаські події показували, що ми залишаємося самі.

Пішов 2015-й рік. Кацапи для пропаганди почали використовувати кримські творчі колективи. Зокрема й "Хайтарму".

На одному з концертів наді мною повісили російський прапор. Зірвав його під час виступу. Невдовзі з ФСБ прийшли з обшуком. Усе вдома потрощили. Мене звільнили з ансамблю. Друзі ділилися зарплатою, щоб не помер із голоду.

4 січня 2016-го до мене прийшов друг, сказав, щоб утікав із Криму. 5-го прийдуть по мене, арештують і вже не випустять.

Я поїхав на Донбас добровольцем у ДУК. Пройшов підготовку і попав на блокаду Криму (акція з блокування постачання товарів в окупований Росією півострів тривала з 20 вересня 2015 року на адмінкордоні з Херсонською областю. З 17 січня 2016-го, коли почала діяти постанова уряду про обмеження торгівлі, перейшла у формат спостереження. – Країна). Там побачив, що українські прикордонники отримували страшні хабарі й від росіян, і від наших людей, які їхали на півострів. Боляче було.

Ми протестували, намагалися самі ловити "чорних торгашів". Поки влада говорила на всіх рівнях про боротьбу з окупантом, українські прикордонники відпускали терористів за гроші. Ми зловимо його при перетині кордону і віддаємо в СБУ. Пояснюємо, що це остання сволота, у Криму відкрито підтримував Росію, воював. Вони пробивають по базі, справді – зрадник. За деякий час бачимо – на волі.

Не спілкуюся із друзями в Криму, щоб не підставити їх. Належу до батальйону імені Номана Челібіджіхана. Це татарський воїн і політик, якого 1918-го більшовики розстріляли і кинули в море. З ним знищили ще 300 молодих кримчан. Наш батальйон швидко зацікавив росіян. Почали шантажувати дружин воїнів, говорити, що вб'ють дітей. Ті плакали, їхали до нас, умовляли чоловіків здатися. Це були фальшиві погрози. Проте знайшлися слабодухі, які перейшли на бік терористів.

Більшість жителів півострова радіють кістці, кинутій Путіним. Їм сказали, що з Росії потече в Чорне море золота риба, – досі чекають. Сліпі й невільні.

Автор: Михайло Ухман, фото: Олена Роман для gazeta.ua

Дивіться також