Історія прапора України, або як Золотий лев вистояв проти Золотого півмісяця

У 1782 році Катерина II заснувала орден на честь київського князя Володимира. Того самого, хрестителя Русі, чий родовий знак сьогодні став гербом України.

Імперія, яка щойно добила Гетьманщину і готувалася до окупації Криму, привласнювала собі святого разом із його спадщиною, і робила це старанно, з протоколом, статутом і девізом.

І якого кольору була стрічка цього ордена, як думаєте?

Червона з чорним.

Це не була ані помилка імператриці, ані примха, бо коли через півстоліття в Києві звели університет, названий іменем Володимира, його стіни так само пофарбували в темно-червоне, а бази й капітелі колон у чорне. Разом із кольорами будівля взяла й девіз ордена. Червоний корпус стоїть так і донині, і кожен киянин бачив його тисячу разів, не замислюючись, чому він саме такий.

А такий він тому, що родові кольори князя Володимира - червоний і чорний. І це ніяка не реконструкція, не поетична вигадка двадцятого століття і не пізніша політична символіка, з якою пов'язують виключно УПА та ОУН. Це зафіксували самі росіяни у вісімнадцятому столітті, у документі, який складали не для нас і не проти нас, а для власного вжитку. Коли імперській канцелярії знадобилося вдягнути київського князя в кольори, вона не вагалася ані секунди і не питала в нас дозволу. Вона просто взяла ті кольори, які до Володимира вже приросли, бо інакше весь жест із орденом був би незрозумілий сучасникам.

Ось із цього і почнемо, бо далі буде цікавіше.

Знак Володимира, той, що з дванадцятого століття прикрашав його срібники, сьогодні стоїть на гербі України, ніколи не був гербом у європейському сенсі. Це родовий знак, особиста печать влади. Він не описує землю і не пред'являє права. Він просто каже: це моє. Червоний стяг над військом і чорне поле під ним, кров і земля, армія і батьківщина, і жодних юридичних претензій, бо в тій системі претензії пред'являлися вістрям, а не пергаментом.

Але потім Русь намагалась перейти в іншу систему. І спроба ця розтягнулася на два століття.

Перший, хто це зробив - Ізяслав, у хрещенні Дмитро. У 1075 році, вигнаний з Києва власними братами, обійшовши з простягнутою рукою половину Європи, він посилає до Рима сина Ярополка, у хрещенні Петра. І Ярополк робить те, чого до нього ніхто з роду не робив: складає присягу святому Петру і просить Папу Римського про Руське Королівство як дар із папських рук. Сімнадцятого квітня 1075 року Григорій VII пише лист, який зберігся в його реєстрі, і адресує його Дмитрові, Королю Русів.

Князь, який має владу за правом крові й меча, отримує документ, у якому церква визнає його своїм захисником. У християнській системі влада тримається не на тому, скільки в тебе дружини, а на тому, ким ти визнаний і що ти зобов'язаний захищати.

Але спроба провалилася. Ізяслав повернувся до Києва і за рік загинув у битві, Ярополка вбили в 1086-му, титул не прижився. Лишився він на папері: лист є, корони на голові немає, обряду не було, і тому наступники Ізяслава нічого з цього документа не успадкували. Але двері були відчинені, і через сто сімдесят вісім років у них зайшли по-справжньому.

У 1253 році папа Інокентій IV закликав християн Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та Померанії до хрестового походу проти монголів і направив захисникові віри Данилові Романовичу королівську корону.

Прошу помітити, що це два пункти одного рішення, а не два різні. Корона приїхала разом із хрестовим походом. Данила не просто визнали в титулі й не просто визнали власником земель, які він і так тримав. Йому вручили функцію. Король у західній системі - це не найбільший землевласник і не найсильніший воїн околиці. Це захисник церкви, і саме через це він отримав корону.

Данило став першим легальним Королем Русі, бо цього разу був не лише лист, а й обряд: коронували його в Дорогичині рукою папського легата Опізо. І тут я попрошу вас затримати подих, бо зараз буде головне в усій цій історії.

Щоб зрозуміти, що сталося далі, треба знати, в якому стані тоді перебувало православ'я.

Константинополя як православної столиці на той момент не існувало. У 1204 році місто взяли хрестоносці, і на Босфорі сиділа Латинська імперія, тобто Константинополь був під Римом. Патріархія втекла і мешкала у вигнанні, в Нікеї, за півтори сотні кілометрів від власного престолу. Тобто церква, до якої належала Русь, сама була безпритульна, і питання "хто нас захистить" стояло для неї не риторично, а буквально.

І саме до Нікеї, до патріарха у вигнанні, свого часу поїхав по благословення київський митрополит Кирило. Той самий Кирило, якого висунув на кафедру не хтось, а Данило Романович, у якого він до того служив печатником. Власний кандидат Данила. Власна людина.

А тепер тримайтеся.

Через вісім років після коронації свого короля, у 1261-му, цей самий митрополит Кирило висвятив єпископа Митрофана на кафедру в Сараї, столиці держави, яка Русь і завоювала. Так з'явилася Сарайська єпархія - православна єпархія в самому серці Орди. І та ж церква отримала від царя Орди ярлик із привілеями.

Причому рік цей вибрано історією з якоюсь злою іронією. Саме 1261-го Михаїл Палеолог нарешті відбив Константинополь у латинян, і патріархія повернулася додому з нікейського вигнання. Тобто в той самий рік, коли православ'я нарешті отримало назад свою столицю, руська церква відкрила собі кафедру в царській столиці.

Вісім років. Одне покоління. Одна церква, одна митрополія, один обряд. Один митрополит, поставлений однією рукою.

І два різні захисники.

На заході Русь бере корону від римського легата, і разом із нею обов'язок боронити віру зі зброєю в руках. На сході Русь падає на коліна, відкриває кафедру в царській столиці і бере з царських рук папір із пільгами. На заході - хрестовий похід проти Орди. На сході - єпископ, який сидить у самому Сараї і возить листи між константинопольським патріархом і Чингізидами.

Додайте до цього деталь, яку зазвичай проковтують: цар Берке, за якого відкривали цю кафедру, був першим правителем Орди, що прийняв іслам. Тобто православна єпархія відкривається в столиці мусульманського володаря, і відкривається з його ласки. Не завойована, не вистраждана, не відвойована хрестовим походом. Подарована.

Це не просто два політичні вибори. Це дві різні відповіді на питання, хто в цьому світі має право захищати церкву. І кожна відповідь тягне за собою власний титул.

Данило став королем. Тим, хто отримав корону, щоб захищати.

А сарайський володар був царем. Не цезарем, не кесарем, як нам двісті років переказують у підручниках, а саме царем, від того самого стародавнього кореня "сар", який означає водночас золото і верховенство, і від якого пішла назва самої столиці. Сарай. Золоте місто золотого володаря. І Орду, яку сучасники ніколи не називали золотою, назвуть так пізніше арабські книжники, просто переклавши корінь заднім числом.

Ось вам справжня рамка тринадцятого століття, без якої нічого не зрозуміло.

Золотий лев проти золотого півмісяця. Король проти царя. Корона проти ярлика. Захисник церкви проти власника пільг.

І ось тепер про лева, бо він з'являється саме тут і саме в цій ролі.

Золотий лев на синьому полі - це знак не міста і не землі. Це знак королів Русі. Найдавніші його зображення дають печатки правителів: Юрія I, який титулувався королем Русі, Лева II, Юрія II Болеслава. Не міська печатка Львова, не земельна хоругва, а особисті печатки тих, хто носив корону, отриману з Дорогичина.

Історія цього символу є справді захопливою і безперервною. Від часів короля Данила й аж до 1370 року, поки існувало Королівство Русі, золотий лев був невіддільним супутником монаршого титулу.

Згодом, у 1410 році під час знаменитої битви під Грюнвальдом, він вийшов на поле бою вже як справжнє військове знамено. Цікаво, що саме звідти ми маємо першу чітку згадку про його барви - золотий лев на синьому тлі.

Навіть після втрати державності символ не зник. Він перейшов на великі печатки польських королів, де офіційно представляв землі Русі - нарівні з польським орлом та литовською погонею. З часом лев закріпився як герб Руського воєводства.

Своє нове життя він отримав у 1848 році: тоді у Львові його підняли вже як головний знак нашого національного відродження. А трохи пізніше цей самий історичний лев гордо зайняв своє місце на гербі Західноукраїнської Народної Республіки.

І весь цей час він золотий на синьому. Золото в цій системі - не про багатство і не про пшеничне поле. Золото - це знак віри й того, хто її захищає. Подивіться, кому воно належить: золото з червоним у Рима. Золото з чорним у Візантії. Золото з синім у Русі. Це не збіг смаків, це розмітка сакрального простору.

У 1918 році, коли Українська Народна Республіка обирала собі герб, вона взяла знак Володимира. Тризуб князівської Русі, і поставила його на синє поле, зробивши золотим.

Тобто знак Володимира, який хрестив Русь, одягли в кольори королів Русі.

Ніхто цього не проголошував, ніхто не писав про це трактатів, і, схоже, ніхто в тій кімнаті навіть не думав такими категоріями. Але рішення вийшло точнішим за будь-яку декларацію. Дві лінії, які тисячу років ішли окремо - лінія князя, що хрестив Русь, і лінія короля, що присягає її захищати, звели в один герб.

І тепер подивіться, чим закінчилася та суперечка тринадцятого століття.

Сарай зник. Від золотого міста золотого царя не лишилося навіть руїн. 

Кафедра, відкрита в царській столиці за ласку і пільги, з часом переїхала на московські Крутиці і стала основою церкви, яка й донині освячує танки для набігів на Русь.

А золотий лев вистояв.

Синьо-жовтий - прапор України і сьогодні сакральний символ захисників Європи від навали завойовників, і ми міцно тримаємо цей прапор.

Тож з днем прапора.