Харківський наступ РФ: річниця великої ганьби
У травні 2024 року Росія урочисто розпочала одну з найгучніших операцій свого "тріумфального" військового календаря — наступ на Харківщині. Операція з пафосною назвою, нульовою стратегічною доцільністю і катастрофічними наслідками для самих окупантів. Минув рік. Що залишилось? Кілька квадратних кілометрів знищеного ландшафту, гори щебеню, десятки тисяч мертвих і — головне — відкритий дозвіл на використання західної зброї по території РФ.
План «Геніальний»
У квітні 2024 року російські воєнкори та топ-пропагандисти почали лунко анонсувати "великий наступ на Харків". В ефірі кремлівських шоу лунали знайомі обіцянки: "до Харькова рукой подать", "дємилітарізіруєм", "отбросім", "закроєм Бєлгород от ударов".
Улюблениця ефірів Маргарита Симоньян розповідала про створення "санітарної зони" — міфічного клаптя землі, який мав зупинити українські дрони й ракети. Неважливо, що HIMARS і GLSDB спокійно долають сотні кілометрів, а FPV-дрони легко запускаються навіть із передмість Харкова. В телевізорі це звучало красиво. І саме телевізор був єдиним фронтом, де Росія перемагала.
Деякі воєнкори вже малювали стрілки на картах аж до околиць Харкова, натякаючи, що "второй Харьков візьмьом, как первый".
"На поле вийшли — і вперлись"
Наступ стартував 10 травня. Росія просунулась кілька кілометрів у бік українського кордону — і вперлась.
На шляху стояли два населених пункти — Волчанськ і Липці. Невеликі, по-своєму тихі до війни прикордонні містечка, які перетворилися на фортеці.
Липці, селище з кількома вулицями, стали для армії РФ чимось на кшталт невеличкого Сталінграду. Протягом двох місяців війська РФ штурмували населений пункт у лоб — без обхідних маневрів, без глибини, без сенсу. У липні, після величезних втрат, росіяни були відкинуті назад.
Цитата одного з російських воєнкорів того періоду:
"Мы думали, что будем в Харькове через неделю. Сейчас не можем пройти даже через Липцы. А ведь там нет ни бетонированной линии, ни минных полей. Просто упёрлись в дух, и всё".
Волчанськ теж став несподіваною проблемою. Росіянам вдалося зайти у східну частину міста, навіть прорватися в центр. Але на цьому все — далі просування зупинилось. До кінця травня наступ остаточно захлинувся. ЗСУ перекинули резерви, дрони масово закрили небо, FPV почали "ловити" навіть логістичні ланцюги ворога.
КАБи по кладовищах
Тактика росіян не змінювалася: якщо не можна взяти — треба знищити. Артилерія по площах, авіаудари з КАБів по житловій забудові, прицільне знищення будь-якої інфраструктури. Місто перетворювалося на бетонний суп.
Кількість КАБів, скинутих на Волчанськ і Липці лише за травень–липень 2024 року, оцінюється в понад 450 одиниць. У багатьох випадках їх скидали буквально "по квадратах" — за координатами церкви, школи, навіть кладовищ.
Українська сторона, маючи обмежену ППО і невигідну географію, відповідала головним чином дронами й піхотою — але цього виявилося достатньо. Коли почались бої у промзоні Волчанська, ЗСУ вже перехопили ініціативу.
Втрати
За відкритими даними, втрати російської сторони в цьому "харківському наступі" оцінюються в понад 25 000 вбитих і поранених. Для порівняння: під час повного штурму Бахмута у 2023 році втрати були на рівні 35–40 тис., але тривали понад 10 місяців. Тут — 25 тис. за кілька тижнів.
Водночас захопленої території — менше 100 км², більшість із яких — "сіра зона".
Навіть пропагандистські ресурси на кшталт Rybar, Readovka та WarGonzo визнавали: "Темпы продвижения минимальны. Потери огромны. Поддержка со стороны ВКС — недостаточна. Риски — зашкаливают".
Політичний ефект: зворотній
Москва розраховувала, що демонстрація сили змусить Захід "задуматися". Вийшло навпаки.
У червні 2024 року США вперше публічно дозволили Україні застосовувати американську зброю по "території РФ" у прикордонних районах. Тобто: штурм Волчанська став прямим аргументом для Байдена, чому Бєлгород більше не "червона лінія".
РФ самостійно легалізувала удари по собі.
Епілог: глухий кут
Минув рік. Волчанськ — наполовину знищений, але не взятий. Липці — знову під контролем України. Наступ не переріс у операцію. Операція — не переросла у стратегічну зміну.
Бєлгород як обстрілювали, так і обстрілюють. Санітарної зони не існує. Але є десятки тисяч похованих мобіків, зруйновані міста, і — найголовніше — втрачене відчуття, що РФ може наступати хоча б локально успішно.
Все, що вдалося побудувати — це чергову зону бойової ганьби. В ефірах про неї не згадують. В інтерв’ю Суровікіна — мовчання. Навіть Пригожин, якби був живий, сказав би: "Это не наступ, это мясорубка во имя картинок на Первом канале".
