Ми точно хочемо воювати історією? Чотири постаті, яких у нас є повне право пам'ятати, але яких ми не піднімаємо на п'єдестал...

Є одна гра, у яку два народи можуть грати нескінченно, і виграє в ній завжди третій. Це гра в рахунок. Хто кого першим, хто кого більше, чиї села горіли частіше і чиї діти лежать глибше. Правила прості: ти кладеш на стіл своїх мерців, я кладу своїх, і так доти, доки між нами вже неможливо збудувати нічого, крім спільної ями. москва знає ці правила краще за нас обох, бо саме вона їх і писала.

Як нас навчили ненавидіти правильно

Після Другої світової Польща формально лишалася державою, а фактично була територією під тоталітарним контролем москви - через маріонетковий режим ПНР і спецслужби UB та SB, які до останнього кабінету курувалися НКВС і КДБ. І перед цим апаратом стояло цілком конкретне завдання. Не просто утримати поляків у покорі. Унеможливити на майбутнє будь-який союз двох поневолених народів, українців і поляків, проти спільного ворога, ім'я якому російський імперіалізм.

Метод був елегантний у своїй простоті. Радянська пропаганда сконструювала чорно-білий асоціативний ряд, у якому будь-який безкомпромісний національно-визвольний рух автоматично отримував тавро: фашизм, бандитизм, різня. Найтрагічніші сторінки українсько-польської війни, і насамперед Волинь, вирвали із загального контексту боротьби за державність, гіпертрофували й перетворили на базовий емоційний тригер. Не на предмет вивчення. На кнопку.

І кнопка досі працює. Нинішня гостра реакція частини польського суспільства на саме слово "бандерівець" це великою мірою спрацювання рефлексу, закладеного тим апаратом. Тут треба бути чесним до кінця, бо на цьому чесність і перевіряється: волинська трагедія не вигадка КДБ. Вона була, вона задокументована, вона визнана польським Сеймом, і для польської родинної пам'яті це відкрита рана, а не пропагандистська конструкція. Радянська система її, до речі, десятиліттями замовчувала, бо різня між "братніми народами" псувала картинку дружби народів. Але рамку сприйняття українства як такого, оптику, крізь яку поляк дивиться на будь-який український визвольний рух, будувала саме радянська машина. І сьогодні росія цю рану не створює. Вона її підсилює. Достатньо піднести сірник.

Симетрія, яку в москві дуже не хотіли б бачити на папері

Щоб зрозуміти українську сторону цієї війни без радянських окулярів, треба почати не з 1943 року, а з 1918-го. У міжвоєнний період Друга Річ Посполита здійснила збройну агресію проти ЗУНР, окупувала західноукраїнські землі й запровадила режим примусової асиміляції. Осадництво, тобто колонізація українських земель польськими військовими. Закриття українських шкіл. Руйнування церков. Пацифікація - масові каральні акції проти цивільного українського населення. Українців методично позбавили будь-яких легальних інструментів захисту власних прав, а потім здивувалися, що захист став нелегальним.

Радикалізація ОУН була прямою, симетричною відповіддю на державний терор і на вперте небажання визнавати за українцями право на власну державу. І тут напрошується аналог, від якого польська історіографія воліє відводити погляд. Найточніший відповідник Бандери та УПА в сучасній польській пам'яті це "Викляті солдати", Żołnierze wyklęci. Шенджеляж-"Лупашко", Кураш-"Огєнь". Польща героїзує їх за безкомпромісну боротьбу проти радянської та нацистської окупацій, за захист польської державності, і при цьому легко виносить за дужки їхні методи та злочини проти українського, литовського, словацького, єврейського цивільного населення. Подвійний стандарт щодо УПА це прямий наслідок збереження тієї самої радянської оптики - але вже там, де мова заходить про чужу визвольну боротьбу проти польського панування.

А тепер конкретика. Не для того, щоб виставити рахунок. Для того, щоб показати, що рахунок, якби ми захотіли його виставити, був би не порожній. У нас є свій пантеон навпаки. Тільки ми поклали його не на постамент, а в шухляду. Ось чотири імені з неї.

Ромуальд Райс, "Бурий"

Командир підрозділу Національного військового об'єднання, NZW. Січень-лютий 1946 року, Підляшшя. Критерій відбору жертв був примітивний і не потребував слідства: православне віросповідання й непольська мова.

Внаслідок каральних рейдів було вбито 79 цивільних православних білорусів та українців. Села Зані, Шпаки й Залешани спалено дотла. Беззбройних людей, разом із жінками й дітьми, заганяли до хат, замикали й палили живцем. Фірманів-візників розстрілювали за те, що вони не могли прочитати молитву польською.

У 1995 році польський суд офіційно реабілітував "Бурого", підвівши масові вбивства цивільних під формулу "стану вищої необхідності" й "боротьби за незалежність". Згодом навіть польський Інститут національної пам'яті під тиском доказів визнав, що дії підрозділу мають ознаки злочину з елементами геноциду. Це не зупинило нічого. Ультраправі досі щороку проводять марші на його честь.

Зенон Яхімек, "Віктор"

Командир грубешівського об'єднання Армії Крайової. Разом зі Станіславом Басаєм, "Рисем", безпосередньо керував каральними операціями на Холмщині навесні 1944-го. Накази на знищення українських осередків разом із цивільним населенням віддавалися свідомо.

Українські села Сагринь, Мягке, Сахоничі та інші перетворилися на попіл. Загинули сотні мирних мешканців: жінки, діти, старі.

У польській офіційній пам'яті Яхімек не проблемна постать, а беззаперечний герой підпілля. Нагороджений найвищими військовими відзнаками, зокрема орденом Virtuti Militari. Історіографія й досі схильна романтизувати його, списуючи вбивства на "військову необхідність" і "ліквідацію баз УПА".

Станіслав Басай, "Рись"

Командир батальйону Селянських батальйонів, Батальйони Хлопські, BCh, на Холмщині. Його підрозділ провів так звані акції "відплати" з особливою ретельністю. Сагринь і сусідні українські села Шиховичі та Ласків - одна з найкривавіших сторінок Холмщини.

Лише за один день польські партизани вбили від 800 до 1200 українських цивільних. Села спалили цілеспрямовано, жертвами стали переважно жінки, діти й літні люди, які до збройних формувань не мали жодного стосунку.

У сучасному націоналістичному наративі Басай це символ безстрашного захисника польських сіл. Його ім'ям названо вулиці, йому ставлять пам'ятники й меморіальні дошки. Тисяча вбитих або замовчується, або списується на "превентивні удари".

Юзеф Біс, "Вацлав"

Командир угруповання OP-26 Армії Крайової. Березень 1945-го, українське село Павлокома. Логіка розправи була проста й тотальна: місцевих поляків відібрали й відпустили, українців прирекли на знищення.

Розстріляно й скинуто в ями 366 українців. Серед убитих - літні люди, жінки, діти, немовлята.

Десятиліттями польська історіографія героїзувала "Вацлава" як борця антикомуністичного підпілля, а Павлокому виносила за дужки біографії. Лише у 2000-х, під тиском фактів і свідчень тих, хто вижив, правда стала публічною. Для частини радикалів Біс і сьогодні "захисник".

А тепер найважливіше. Порожнеча навпроти

Я міг би продовжити цей список. Він не закінчується на чотирьох іменах. І в цьому вся суть.

Подивіться, що приносить у волинську тему польська сторона. Постанову Сейму про геноцид. Окремий день пам'яті. Інститут національної пам'яті з його вагою. Ексгумації як передумову двосторонніх відносин. Дипломатичні ноти. Це державний жар, помножений на політичний ресурс і підсилений передвиборчими кампаніями.

А тепер подивіться, що стоїть навпроти, з нашого боку, під тими самими іменами тих самих сіл. Сагринь. Павлокома. Підляшшя. Ті самі спалені хати, ті самі ями, ті самі жінки й діти, тільки з іншим підписом. І де український день пам'яті Сагрині? Де українська постанова про геноцид на Холмщині? Де ноти, де передумови, де щорічні державні церемонії, де вулиці, названі на честь наших мертвих, і кампанії, збудовані на їхніх кістках?

Немає. І це не тому, що ми не знаємо. Матеріал, який ви щойно прочитали, лежить готовий. Цифри задокументовані, імена катів відомі, села позначені на мапі. Ми могли б завтра розгорнути дзеркальну кампанію, і вона була б не слабша за польську, а місцями й переконливіша, бо частину цих злочинів визнав навіть польський IPN.

Ми цього не робимо. Жодного разу за всю незалежність Україна не зробила з цього державної політики.

Чому не робимо. І чому це не слабкість, а зрілість

Тут легко послизнутися й сказати: бо ми благородніші. Це була б брехня й пастка, ще один рахунок, тільки моральний. Річ не в благородстві.

Річ у досвіді. Ми пройшли те, чого Польща, попри всю свою пам'ять, у такому масштабі не проживала: пряме, повномасштабне зіткнення з імперією, яка приходить убивати саме за те, що ти існуєш окремо від неї. І цей досвід дечого навчив. Він навчив головного: відрізняти справжнього ворога від ворога нав'язаного. Бачити руку, яка стравлює, а не лише сокиру, якою стравлені рубають одне одного.

Народ, який щодня платить за незалежність кров'ю, дуже швидко перестає плутати сусіда з окупантом. Ми політично подорослішали не в кабінетах, а під обстрілами. І з цієї дорослості видно те, чого не видно з-за передвиборчого столу у Варшаві: братовбивство 1943-1947 років це не історія про те, що поляки виявилися катами, а українці янголами, чи навпаки. Це історія про периферію, у якій обвал імперій і холодний розрахунок Берліна й москви створили вакуум, де два поневолені народи, обидва без держави, різали одне одного на втіху тим, хто цей вакуум зорганізував.

Ось чому шухляда лишається зачиненою. Не тому, що там порожньо. А тому, що ми зрозуміли, кому вигідно, коли її відчиняють.

Питання, яке лишається на столі

Отже, поляки, питання не до вас особисто й не про те, чиї герої чистіші. Питання спільне, і воно просте.

Ми точно хочемо воювати історією? Бо якщо хочемо, то знайте: у нас є чим. Список готовий, села позначені, кати названі. Ми можемо покласти на стіл своїх мертвих у відповідь на ваших, і гра піде за вашими правилами, і триватиме доти, доки між нами не лишиться нічого, крім спільної ями.

А над цією ямою, задоволено потираючи руки, стоятиме той самий, хто вісім століть годується з наших чвар. Той, хто спалив ваші села в 1944-му чужими руками й наші руками так само чужими. Той, хто написав правила цієї гри й терпляче чекає, коли ми знову сядемо грати.

Ми свою чергу пропускаємо. Не тому що не маємо карт. А тому що знаємо, хто банкує.