Закон один, та ціна різна або чому в Україні треба красти мільярдами, а не тисячами?

У вересні 2026 року українські суди ухвалили два вироки, які варто покласти поруч на один стіл.

Формально їх виносили різні суди і в різних містах: один - Вищий антикорупційний суд, інший - Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області. Але по суті це була та сама держава, те саме правосуддя і той самий місяць. І якщо прочитати обидва документи підряд, виникає запитання, від якого не відмахнутися юридичною термінологією: чому за те саме, по суті, діяння - службова особа використала своє становище, щоб отримати неправомірну вигоду, одна людина їде до колонії на 5 років із конфіскацією всього майна, а інша розплачується штрафом і йде додому?

Відповідь, якщо чесно пройти по текстах вироків, лежить не в тяжкості вчиненого, а навпаки.

Виявилось, що вирок залежить від того, скільки в підсудного ресурсів і хто він за статусом.

Почнемо з того вироку, про який не писали на перших шпальтах.

25 вересня 2026 року Дрогобицький міськрайонний суд виніс обвинувальний вирок заступникові начальника вагонного депо на Львівщині. Людина обіймала цю посаду ще з 2005 року, мала організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські повноваження, керувала ремонтом вагонів і відповідала за забезпечення дільниць запчастинами. На момент подій їй виповнилося 64 роки. У вироку про неї сказано буднично і промовисто: не депутат, не адвокат. Тобто жодного особливого статусу, жодного імунітету, жодних зв'язків, які десь нагорі можна конвертувати у поблажку.

Схема, яку їй інкримінували, була дрібною до непристойності. Заступник начальника запровадив неофіційну плату за пришвидшений ремонт вагонів - 2 000 гривень за кожен вагон.

У вересні 2023 року до нього звернувся представник приватного товариства, яке мало з депо офіційний договір на ремонт вантажних вагонів, і того ж дня почув умову: хочеш, щоб вагони ремонтували вчасно, плати по дві тисячі за одиницю. Далі слідство зафіксувало два епізоди. 6 листопада 2023 року чиновник назвав до сплати 11 000 гривень за ремонт чотирьох вагонів і одного поглинального апарата. Гроші перерахували з рахунку директора товариства на банківську картку матері заступника начальника, а представник фірми ще й надіслав йому у Viber квитанцію про переказ. 4 грудня 2023 року прозвучала наступна сума - 26 000 гривень за ремонт чотирьох вагонів, стоянкового гальма і трьох колісних пар. Її теж перевели на картку матері двома платежами, 10 000 і 16 000 гривень. Разом за двома встановленими епізодами чиновник отримав 37 000 гривень. За курсом того часу це приблизно 800 доларів.

Дії кваліфікували за частиною 3 статті 368 Кримінального кодексу - повторне одержання службовою особою неправомірної вигоди, поєднане з вимаганням. Прокурор просив 7 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Захист доводив, що вимагання тут немає взагалі: мовляв, домовленість була взаємною, представник товариства мав власний, теж незаконний інтерес - неофіційний заробіток, з якого не платив податків, і сам був зацікавлений, щоб вагони, навіть усупереч технічним вимогам, ремонтували швидше. Тому захист просив перекваліфікувати все на частину 1 тієї ж статті, без вимагання і без повторності. Сам обвинувачений вину визнав лише частково: що гроші брав - так, що вимагав - ні.

Суд з логікою захисту не погодився. Він визнав вимагання доведеним, пояснивши, що чиновник штучно створив залежність, за якої фірма просто не мала іншого способу отримати послугу, за яку й так платила за договором. Вину суд визнав доведеною поза розумним сумнівом. А тепер найцікавіше в цьому вироку, те, що треба тримати в голові до кінця тексту. Обставин, які пом'якшували б покарання, суд не встановив жодної. Ані вік у 64 роки, ані часткове визнання провини не стали для суду підставою для поблажки. Обтяжливих обставин теж не знайшлося. Суд лише вирішив, що сім років - це занадто, і призначив п'ять років позбавлення волі з конфіскацією всього належного майна і забороною обіймати відповідні посади. До набрання вироком чинності - застава, після - під варту.

Зверніть увагу на жорстокість вироку: п'ять років. Це не вигадана судом сувора міра. Це нижня межа санкції частини 3 статті 368, яка передбачає від п'яти до десяти років. Суд призначив рівно мінімум, нижче якого за цією статтею опуститися не можна - принаймні доти, доки немає підстав застосувати особливий механізм пом'якшення. Такого механізму в цій справі суд не застосував, бо для нього потрібні саме пом'якшувальні обставини, а їх, як ми щойно бачили, не знайшли жодної. Отже, за неправомірну вигоду в 37 тисяч гривень людина без статусу отримала реальний тюремний строк і втрату всього майна. І ще одна деталь, на яку суд не звернув жодної уваги.

Того, хто давав ці гроші, держава вже засудила раніше, у вересні 2025 року, за статтею про надання неправомірної вигоди - але за пом'якшеним обвинуваченням. Спершу пом'якшили кваліфікацію тому, хто дав, зробивши його зручним свідком, а потім його ж показаннями закріпили вирок тому, хто брав.

Тут варто зупинитися. Закон звільняє того, хто дав неправомірну вигоду, від відповідальності, якщо в нього цю вигоду вимагали. Хабародавця ж засудили, тобто вимагання в його справі не побачили. А тепер той самий Дрогобицький суд визнає вимагання доведеним, і робить це на показаннях тієї самої людини, якій вже пом'якшили обвинувачення. Одна оборудка, один суд, два вироки з протилежними висновками.

Але їдемо далі, і тепер покладемо поруч другий вирок - той, про який писали всі.

У лютому 2024 року в одному кримінальному провадженні фігурували двоє: Сергій Пашинський і Сергій Тищенко. Йшлося про заволодіння арештованими нафтопродуктами Курченка у 2014 році, збитки від якого НАБУ рахувало приблизно у 817 мільйонів гривень.

За версією обвинувачення, Пашинський і Тищенко разом організували злочинну організацію і сам механізм заволодіння майном. Саме тому дії обох кваліфікували однаково - за частиною 1 статті 255 і за статтею 191 у поєднанні зі статтею 27, частина 3 якої прямо визначала їхню роль як організаторів. Не учасників, не виконавців, а саме організаторів. І це не слова журналістів: у вироку щодо ще одного фігуранта тієї ж справи, Аркадія Кірмана, Пашинський фігурує саме як організатор, який разом із Тищенком з березня по вересень 2014 року створив злочинну організацію, керував нею і залучив до неї інших людей заради заволодіння чужим майном.

У вересні 2025 року ВАКС затвердив угоду з Тищенком. І його статус організатора нікуди не подівся: суд визнав його винним за тими самими статтями, включно з організаторською роллю. А рівно через рік, у вересні 2026, до Пашинського застосували взагалі іншу конструкцію.

Спершу, як і Тищенку, йому інкримінували організацію заволодіння майном за статтею 191. Але перед укладенням угоди обвинувачення переписали: замість заволодіння за статтею 191 Пашинському інкримінували статтю 364 - зловживання владою або службовим становищем, що спричинило тяжкі наслідки, зберігши лише статтю 255. Якимось дивним чином зникла ключова ознака: організаторську частину зі статтею 27 з його обвинувачення прибрали.

Тищенко пішов на угоду організатором, а Пашинський - уже ні.

Далі суд застосував статтю 69 Кримінального кодексу, і до статті 364, і до статті 255. Ця стаття дозволяє суду за певних умов призначити покарання м'якше, ніж передбачає санкція, зокрема взагалі перейти до іншого, легшого виду покарання. Саме так і сталося: замість позбавлення волі Пашинський отримав штраф - 425 тисяч гривень основного, 17 тисяч додаткового і заборону обіймати відповідні посади протягом одного року.

Щоб відчути всю іронію події, затримаймося на секунду.

Штраф, який призначили Пашинському - 442 тисячі гривень - більший за всю суму, яку взяв заступник начальника депо. Той узяв 37 тисяч і втратив свободу та все майно.

Пашинський заплатив у дванадцять разів більше, і лишився на волі, і при майні.

Тепер розберімо юридичну механіку, бо саме в ній ховається відповідь на запитання з першого абзаца.

Щоб застосувати статтю 69, суду потрібні кілька пом'якшувальних обставин і жодної обтяжливої. У справі Пашинського суд їх знайшов цілий перелік: щире каяття, відсутність судимостей, вік, сімейний стан, вид діяльності, вчинення правопорушення вперше, зобов'язання частково відшкодувати шкоду, а також діяльність, пов'язану з відсіччю збройній агресії РФ.

Пригадаймо тепер інший вирок: там 64-річному заступникові начальника депо суд не зарахував у пом'якшення ні віку, ні часткового визнання провини - взагалі нічого. Той самий інструмент, той самий закон, але в одному випадку пом'якшувальні обставини течуть рікою, а в іншому їх не знаходять зовсім.

Уже сама ця різниця в щедрості - перша тріщина в тезі про рівне для всіх правосуддя.

Є ще одна тонкість, суто правова, і вона важлива. Статтю 69 заборонено застосовувати до корупційних злочинів - але ця заборона набула чинності лише 25 січня 2015 року. А діяння Пашинському інкримінували за 2014 рік, тобто до набуття заборони чинності. Тому суд, керуючись принципом, за яким закон, що погіршує становище особи, не має зворотної дії, застосував статтю 69 у тій редакції, що діяла на момент діяння. Формально бездоганно. Але зверніть увагу, як вибірково працює ця бездоганність: там, де йдеться про сильного, старий закон дбайливо дістають з архіву і прикладають на користь підсудного, а там, де йдеться про заступника начальника депо, жодного такого творчого прочитання не виникає.

І тут ми підходимо до головного. Перекваліфікація зі статті 191 на статтю 364 зовсім не була потрібна для того, щоб застосувати статтю 69. З огляду на 2014 рік її теоретично можна було застосувати і до статті 191. То навіщо взагалі міняли обвинувачення?

Причин було дві, і обидві не мають стосунку до справедливості.

Перша: заміна різко знизила планку покарання - замість 7-12 років позбавлення волі з конфіскацією за статтею 191 з'явилися 3-6 років за статтею 364, а вже від них статтею 69 суд зійшов донизу до штрафу.

Друга причина - вирішальна, і саме вона викриває всю конструкцію. Прибравши зі статті 27 організаторську ознаку, обвинувачення звільнило Пашинського від спеціальної вимоги закону. Бо за правилами кримінального процесу організатор корупційного злочину може укласти угоду лише за однієї умови: він має викрити іншого організатора такого ж злочину. А викривати в цій справі вже не було кого. Тищенка засудили ще торік, і на момент угоди з Пашинським у провадженні лишалися тільки виконавці: Гаврилов, Горбунов і Бойчук. Жодного організатора, крім самого Пашинського, не залишилося.

Поки в справі був хоч один організатор, якого можна виставити на викриття, Тищенко міг піти на угоду організатором - йому було кого здавати, хоча б того самого Пашинського. Коли ж черга дійшла до Пашинського, здавати стало нікого.

І замість того, щоб визнати: угода з останнім організатором за законом неможлива, обвинувачення просто переписало йому статтю так, щоб організатором він уже не був.

Під нову, полегшену кваліфікацію підпадала загальна умова для корупційних справ - викрити будь-яку іншу особу, а не саме іншого організатора. Квадрат перетворили на коло не тому, що так підказали факти, а тому, що інакше угода не складалася.

Нагадаю: у вироку щодо Кірмана той самий Пашинський і далі описаний організатором. Тобто в одному документі тієї ж справи він організатор, а в документі про власну угоду - уже ні.

Маніпуляція - ні! Фахова, професійна робота сторони обвинувачення.

І ось тепер, тримаючи в голові обидва вироки, повернімося до запитання, порушеного з самого початку.

Чи порушив котрийсь із судів закон у вузькому, технічному сенсі? Можна довго сперечатися, і кожен крок окремо хтось назве формально допустимим. Але кривосуддя рідко виглядає як відвертий злочин судді. Воно виглядає саме так, як тут: кожна ланка ніби законна, а ось результат протиприродний.

Кривосуддя - це коли однакові за своєю суттю дії держава важить на різних терезах. Коли для одного пом'якшувальні обставини не знаходять навіть у 64 роках, а для іншого їх збирають цілий букет.

Коли для одного статтю з архіву дістають на користь, а для іншого - ні. І головне - коли саму юридичну кваліфікацію ліплять не під встановлені факти, а під потрібний фінал: під угоду, яку треба укласти будь-що.

А тепер назвімо різницю між цими двома людьми прямо, бо вона єдина, що справді пояснює різницю у вироках. Заступник начальника депо не мав ресурсу.

Він просто не зміг би оплатити ту конструкцію, якою користуються сильні: угоду з її фінансовими зобов'язаннями, відшкодуваннями на сотні мільйонів, "благодійними внесками" на потреби оборони, з яких у таких справах і складається ціна свободи.

У нього не було чим платити, тому він заплатить роками життя і всім майном.

Пашинський мав і статус, і ресурс. І саме спроможність заплатити стала тим важелем, який перемкнув справу з колії "реальний строк" на колію "штраф і воля".

Угоди такого штибу - фірмовий інструмент Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, і найкраще про їхні пріоритети говорять терміни виплат. Фонди, визначені в угоді з Пашинським, отримують свої гроші протягом 30 днів і 6 місяців. Державний бюджет свої 600 мільйонів чекатиме два з половиною роки, без жодної індексації. Злочевський узагалі заплатив державі 68 тисяч гривень штрафу, а 500 мільйонів пішли на "Армію дронів". Фондам - одразу, державі - колись.

Це нібито вигідно для держави, бо бюджет і фонди отримують частину від награбованого, статистика закритих справ росте. Ну а те, що організатор схеми, яка завдала державі багатомільйонних збитків, уникнув тюрми і продовжує надалі плідно працювати на цій ниві - то кого це має хвилювати?

І тут постає питання, яке в усіх цих угодах мало би бути центральним, а не забутою формальністю, і яке чомусь ніхто зі сторони обвинувачення ніколи не ставить: звідки гроші у фігурантів справ?

Бо коли держава приймає сотні мільйонів відшкодувань, штрафів і "благодійних внесків", не перевіряючи походження цих коштів, вона ризикує стати стороною ще одного епізоду за статтею 209 Кримінального кодексу - легалізації майна, здобутого злочинним шляхом!

Бо якщо "благодійні внески", були здобуті злочином, то їхнє відмивання відбувається просто в залі суду, а вирок працює замість квитанції яка легалізує їх походження.

І найцікавіше, що просвічувати походження грошей держава чудово вміє - коли хоче.

Коли необхідно внести велику заставу, то джерело коштів починають прискіпливо перевіряти через фінансовий моніторинг: банки, декларації, запитання, звідки готівка.

А коли по умовах угоди треба зробити терміново благодійний переказ на сотні мільйонів на адресу обраних САП благодійних організацій, ми і близько не бачимо тієї самої принциповості!

Тож, невже застава загрозливіша для правопорядку, ніж мільярд, яким розплачується організатор схеми, на якій "заробив" в рази більше?

Виявляється, що так.

Кошти, якими виконували чи виконують умови своїх угод фігуранти масштабних антикорупційних проваджень, апріорі набуто виключно законним шляхом!

Злочевський, чия справа й була про легалізацію грошей, пов'язаних зі стабілізаційним кредитом Нацбанку, за угодою з перекваліфікацією отримав 68 тисяч гривень штрафу і зобов'язання передати 500 мільйонів на "Армію дронів".

Кауфман і Борухович, якого раніше знали як Олександра Грановського, в одеській справі про аеропорт уклали найбільшу в історії угоду більш як на мільярд гривень і реального ув'язнення уникнули.

Князєв, у сейфі та кабінеті якого слідчі знайшли понад мільйон доларів готівкою, частину - міченими купюрами того самого хабаря, пішов на угоду теж. І Пашинський.

Люди, чиї справи - про збитки державі на сотні мільйонів і мільярди, проведені сірими схемами, розплачуються з благодійними фондами і державою винятково бездоганно чистими грошима, і ніхто ніколи не питає, звідки вони.

Прокурори і суди в це вірять. І нам в обов'язок ставлять у це повірити.

Висновок із двох вересневих вироків простий і від того ще неприємніший.

В Україні склалося правосуддя з двома коліями.

На одній - ті, хто може профінансувати власну угоду; для них у кодексі знаходяться і пом'якшувальні обставини, і статті старих редакцій, і готовність переписати кваліфікацію під процесуальну потребу, а головне - готовність не питати, звідки гроші на "благодійні внески".

На другій - ті, у кого цього ресурсу немає; їм дістається нижня межа санкції, конфіскація і реальна колонія.

Перекваліфікація, стаття 69 і угода - це не абстрактні норми, а важелі, якими держава перемикає людину з однієї колії на іншу. І перемикач, як виявляється, має ціну.

Якщо в тебе є чим заплатити, тобто ти плідно попрацював, грабуючи Україну - то ти купуєш собі зловживання замість заволодіння, штраф замість строку, волю замість конвою, і все це без жодних зайвих питань про походження грошей для платежу.

Якщо грошей немає, бо красти ти не навчився - відбуваєш усе сповна.

Отака у нас абсолютно справедлива держава з єдиним законом для всіх.