Наркоринок: чому легалізація неможлива

Розмови про легалізацію наркотиків майже завжди починаються зі звичних рамок — медицини, моралі та громадської безпеки. Одні твердять про ризики для здоров’я, інші апелюють до «свободи вибору» чи «проваленої війни з наркотиками». Але ця суперечка безкінечно крутиться довкола поверхневих аргументів. Справжня причина, чому одні країни йдуть на легалізацію, а інші десятиліттями тримають ринок у сірій зоні, лежить у площині політичної економії.

Заборона на наркотики створює економіку ризику. Вартість товару перестає визначатися собівартістю й перетворюється на функцію страху: чим суворіше покарання і чим жорсткіший контроль, тим більша націнка. Грам героїну, що коштує долар в Афганістані, продається за сотню доларів у Європі. Кілограм кокаїну, куплений у Колумбії за кілька тисяч, на вулицях Нью-Йорка дає прибуток, співставний з річним оборотом легального бізнесу. Ці гроші ніде не відображаються в держбюджетах, але живлять паралельну економіку — «чорну касу», з якої фінансуються операції, спецслужби, кримінал і політичні проекти.

Ця «премія за ризик» працює як податок навпаки. У легальній економіці держава знімає акцизи й збирає податки. У тіньовій — «акциз» знімає система, що контролює заборону. Тому розмова про легалізацію — це не гуманістичний жест, а загроза існуючому порядку розподілу ренти. Там, де влада спирається на сірі доходи, легалізація неможлива за визначенням.

Важливо розуміти: наркотики в цьому рівнянні — лише сировина. Їхня фізична цінність мінімальна. Але соціальна цінність, створювана самим фактом заборони, колосальна. Саме заборона робить можливою націнку ×50 і вище. Саме вона створює ґрунт для корупції, керованих картелів і паралельних каналів фінансування.
Тому легалізація в одному суспільстві працює як спосіб витіснити кримінал і зібрати податки, а в іншому сприймається як підрив основ держави. У США, Канаді чи Нідерландах бюджет отримує мільярди від акцизів, а вулична злочинність знижується. У Росії чи Мексиці легалізація зруйнувала б одне з ключових джерел тіньової економіки.

Ця різниця пояснює, чому глобальна карта легалізації виглядає мозаїкою. Там, де система не залежить від «чорної каси», реформи можливі. Там, де залежність вбудована в саму тканину влади, легалізація приречена залишатися лозунгом.
Наркотики — це не лише соціальна проблема і не лише предмет охорони здоров’я. Це дзеркало устрою держави. І чим глибше ми дивимося в це дзеркало, тим чіткіше бачимо: мова йде не про мораль, а про політичну економію заборони.

Вулиця під контролем "правоохоронної системи"

Жоден нелегальний ринок не існує сам по собі. Вулична торгівля наркотиками — це не стихійний процес, а керована система. Якщо десь стабільно працює «точка», значить, вона вбудована у схему контролю. На низовому рівні — це патруль, що «не помічає» того, що відбувається. На середньому — відділ, який веде статистику затримань і підчищає конкурентів. На верхньому — цілі відомства, чия функція — не ліквідація ринку, а управління ним.

В СРСР міліція десятиліттями курувала фарцовщиків і підпільні «точки» з дефіцитом. Сама логіка розподілу дефіцитних товарів відтворювала модель майбутнього наркоринку: роздріб під наглядом, «свої» продавці під захистом, «чужі» — під знесення. Репресія і покровительство були двома сторонами одного механізму.

У США «війна з наркотиками» з 1970-х подавалася як боротьба за здоров’я нації. На практиці DEA грала в ігри з латиноамериканськими картелями. Одних показово «здавали» під камери, інших допускали до роботи в обмін на співпрацю. Документи щодо операцій у Мексиці та Колумбії показують: наркоконтроль використовувався як інструмент політичного тиску і канал фінансування спецоперацій.

У Росії 2000-х ФСКН при Черкесові фактично монополізувала ринок. Офіційно відомство рапортувало про «успіхи в боротьбі», але насправді воно стало єдиною «дахом» для великих поставок. Ринок було зачищено від незалежних гравців і поставлено під контроль силової структури, яка сама ж вела статистику про «боротьбу з наркотиками».

Схожа логіка працює і в Латинській Америці. Колумбійські та мексиканські картелі не могли б існувати без глибокої інтеграції з поліцією, армією і політиками. Наркоринок у цих країнах не «проти держави», а у зв’язці з ним: одні клани контролюють частину території, інші отримують карт-бланш на експортні маршрути.

Механіка всюди однакова. «Боротьба» з наркотиками зводиться до управління балансом: показати суспільству затримання, прибрати зайвих гравців, залишити систему працюючою. Покарання і заборони не знищують ринок — вони перетворюють його на регульований.

Тому лозунг «боротьби з наркотиками» майже завжди означає боротьбу не проти ринку, а за контроль над ним. Контроль над вулицею — це контроль над джерелом грошей. А значить, і над важелем впливу на політику та суспільство.

"Чорна каса" держави

Головний секрет стійкості наркоринку в тому, що він виробляє не стільки товар, скільки ренту. Собівартість наркотиків мізерна, але саме заборона перетворює її на джерело надприбутку.

Порахуємо.

• Каннабіс у собівартості обходиться в десятки центів за грам. В умовах нелегального ринку у США до легалізації він продавався по $10 — двадцятикратна націнка.
• Героїн коштує $1–2 за грам на місці виробництва в Афганістані. В Європі його роздрібна ціна сягає $100 за грам — сотня до одного.
• Кокаїн у Колумбії закуповується за $2–5 за грам. На вулицях Нью-Йорка чи Лондона він доходить до $150 за грам — ×70–80 до собівартості.

Ця різниця — не «прибуток бізнесу», а особлива форма податку. Тільки цей податок не збирає Мінфін, він залишається в сірій зоні. «Х50» множник перетворює дешеву сировину на золото, а контроль за цим множником дає владу над колосальними ресурсами.

У країнах із великими ринками наркотиків ця дельта вимірюється мільярдами доларів. І всі ці гроші йдуть повз бюджет. Вони розподіляються через «чорні каси» — приховані фонди, з яких годуються не лише кримінальні мережі, але й силові структури та політичні проекти.

В Афганістані доходи від опію десятиліттями фінансували збройні угруповання — від польових командирів до «Талібану». У Мексиці й Колумбії рента від кокаїну визначала стійкість картелів і їхні зв’язки з державою. У Росії й на пострадянському просторі наркоринок став вбудованим елементом корупційної економіки: рента розподілялася через силовиків і кримінальні клани.

Важливо, що сам «множник» створюється штучно. Без заборони ринок був би схожим на алкогольний чи тютюновий: собівартість + логістика + податок. Але заборона створює ілюзію «ризикованості» й формує ціну, яка не має нічого спільного з реальною вартістю продукту.

По суті, «х50» множник — це і є інструмент влади. Він дозволяє створювати гігантські сірі потоки грошей, які неможливо проконтролювати ззовні. У цьому й полягає сенс заборони: не в тому, щоб захистити суспільство, а в тому, щоб утримати джерело надприбутку у власних руках.

Нелегальна маржа як політична економія заборони

Легалізація наркотиків обговорюється наче питання моралі. На практиці це про гроші і контроль. Заборона створює «надбавку за ризик», перетворюючи дешеву сировину на дорогий товар на фініші маршруту. Той, хто керує ризиком і логістикою, керує і потоком грошей. Легалізація, навпаки, зрізає цю надбавку, виводить продажі в податковий контур і руйнує звичний порядок розподілу ренти. Це видно на трьох площинах — виробництві, «білій» легалці і гібридних зонах.

Виробництво: Афганістан як фабрика ренти

Довгі роки Афганістан давав левову частку світового опію; європейські й близькосхідні ринки героїну фактично «прив’язані» до його врожаїв. Оцінки європейського агентства з наркотиків фіксують, що протягом кінця 2010-х Афганістан забезпечував близько 80% глобальної нелегальної опійної продукції. Це не про унікальні поля — це про структуру заборони, де ризик на кожному перегоні капіталізується в ціні кінцевого продукту.

Показово, як «важіль» заборони впливає на ринок: після запроваджених талібами обмежень збір опію у 2023-му просів на порядок, а модель конверсії в експортний героїн (тонни при 50–70% чистоті) звузилася. Це не «моральна перемога», а демонстрація: коли зникає захищений канал, зникає і рента, яку він годував.

Легальна альтернатива: коли рента перетворюється на податок

Там, де політична система не зав’язана на тіньову маржу, «премію за ризик» замінюють акцизи. Канада — підручник. За шість років після легалізації галузь накопичувально дала десятки мільярдів до ВВП і стійка податкова база стала нормою. Останній агрегований звіт галузевого оператора фіксує близько $76,5 млрд сукупного внеску у ВВП з 2018 року; супутні оцінки попередніх періодів давали $43,5 млрд ВВП і понад $15 млрд у бюджет уже на початку 2020-х. Це не «золота жила», але стабільні білі гроші замість сірої ренти.

Ключове — перетікання попиту з вулиці у «білу» касу. За даними федерального моніторингу, частка тих, хто купує у нелегальних продавців, впала з 28% у 2018 до 3% у 2024. Маржа, що раніше осідала в тіні, стала податком і націнкою роздрібної торгівлі — вона нижча, зате відтворювана і прозора.

У США механізм ідентичний, тільки на рівні штатів. Колорадо до середини 2025 року накопичив понад $3,0 млрд податків з каннабісу; по всій країні з 2014 року штати сумарно зібрали понад $20 млрд. Це не співставно з не врахованою надприбутковістю забороненого ринку на «важких» речовинах — але це податки, звітність і політична керованість без необхідності тримати вулицю в сірій зоні.

Гібридні зони: чому чорний ринок не зникає повністю

Легальний контур не стирає чорний ринок «у нуль», особливо там, де регуляторна вартість легальної вітрини (ліцензії, стандарти, податки) залишає простір для «дешевої» нелегальної пропозиції. Приклади Нью-Йорка, Каліфорнії й Орегону показують, як неузгоджене регулювання здатне підживлювати підпільні лавки — і тоді частина споживачів віддає перевагу «сірій» ціні. Це не «провал легалізації», а ціна непослідовних правил і несинхронізованої федерації.

При цьому і в Канаді, і в ЄС дані щодо вживання не підтверджують лякаючі сценарії «епідемії» у підлітків; мова йде радше про перерозподіл каналів і дорослий попит. Панєвропейські оцінки й огляди по Канаді вказують на стабілізацію: легальний ринок витісняє нелегальний у частині продажів і знижує поліцейське навантаження на злочини «по каннабісу».

Політико-економічний висновок

Заборона — це не просто «боротьба з пороком». Це механізм вилучення ренти через ризик, логістику і контроль — від поля до міської вітрини. Легалізація зрізає цю ренту й конвертує її у податок. Там, де влада інституційно не залежить від «сірого» доходу, політичне рішення ухвалюється на користь податків і контролю якості. Там, де залежність є, розмова про легалізацію безкінечно відкладається, а ринок підтримується в керованій сірій зоні — достатньо, щоб залишатися прибутковим, і достатньо нелегальним, щоб зберігати важелі.

Практика це підтверджує: Афганістан десятиліттями «тримав» світовий опійний ринок; Канада і Колорадо показали, як «сіру» маржу перетворювати на акциз; США і ЄС одночасно вчаться гасити підпільну конкуренцію адекватною архітектурою регулювання. В кожному випадку головною змінною залишається не мораль, а структура стимулів: кому вигідна маржа заборони і хто здатний жити на податках замість неї.

Легалізація = обвал прибутків бенефіцарів ринку

Легалізація наркотиків сприймається як моральний або політичний акт, але насправді це підрив економіки заборони. Щойно товар переводять у білу зону, руйнується сам фундамент сірої ренти:

• зникає «премія за ризик»,
• ціна падає в рази,
• вмикається конкуренція,
• система втрачає монопольний контроль.

Для споживача це означає доступ до дешевшого і якіснішого продукту. Для бюджету — нове джерело податків. Але для тих, хто десятиліттями годувався з «чорної каси», це катастрофа: зникає головне джерело надприбутку і важіль контролю над вулицею.

Приклади це підтверджують.

Колорадо: податок замість ренти
Після легалізації каннабісу у 2014 році штат Колорадо фактично перетворив сіру ренту на акциз. З 2014-го по середину 2025 року бюджет отримав понад $3 млрд податкових надходжень. Щорічні збори коливалися у діапазоні $250–400 млн, забезпечуючи стабільне джерело доходів нарівні з традиційними галузями.

Так, це не «золота жила» з ×50 множником, як у випадку героїну чи кокаїну. Але це передбачувані гроші, які можна враховувати, планувати і перерозподіляти відкрито.

Канада: білий ринок замість сірої каси
Канадська легалізація 2018 року стала моделлю переходу від «премії за ризик» до акцизу. За перші шість років галузь внесла у ВВП $76,5 млрд, у бюджет — близько $15 млрд, створила майже 100 тис. робочих місць.

Ключовий ефект полягав у тому, що попит перетік з вулиці в «білу касу». Якщо у 2018 році майже третина споживачів продовжувала купувати каннабіс у нелегальних дилерів, то до 2024 року їх залишилося всього 3%. Чорний ринок перестав бути монополістом: його місце зайняли ліцензовані компанії, які працюють за правилами і сплачують податки.

Політико-економічний сенс

Легалізація не просто знижує ціни. Вона прибирає головну цінність сірого ринку — можливість керувати грошима, які ніде не відображені. Там, де влада вбудована у цю систему, легалізація рівнозначна самогубству. Там, де політична логіка будується на податках і прозорих механізмах, перехід можливий і навіть вигідний.

Чому в інших країнах це можливо?

Якщо в одних державах легалізація неможлива через вбудовану залежність від «чорної каси», то в інших вона виявляється раціональною політикою. Різниця — у структурі доходів і в тому, наскільки силовий апарат живиться від сірого ринку.

США: податки замість сірої ренти

З 2014 року американські штати, що пішли на легалізацію каннабісу, зібрали понад $20 млрд податків. У 2023 році сукупні надходження склали $4,18 млрд. Для окремих штатів це відчутне джерело доходів: Колорадо щороку отримує $250–400 млн, Каліфорнія — близько $1 млрд. Ці суми менші, ніж «чорна каса» нелегального ринку, але вони стійкі й підконтрольні. Важливіше інше: вони не залежать від вуличного криміналу і не створюють тіньових центрів сили.

Канада: інституціоналізація ринку

Після легалізації у 2018 році Канада продемонструвала, що ринок можна повністю вивести у білу зону. З 2018 по 2024 роки — $76,5 млрд сукупного внеску у ВВП, $15 млрд податків, десятки тисяч робочих місць. Частка нелегального ринку впала з 28% до 3%. Канадська модель показала: якщо держава здатна запропонувати зручну інфраструктуру (магазини, онлайн-доступ, фіксовані ціни), чорний ринок стає нерентабельним.

Нідерланди: контроль через напівлегальність

Нідерланди пішли іншим шляхом — моделлю «регульованої напівлегальності». Кофешопи легалізовані, але виробництво й оптова торгівля досі перебувають у сірій зоні. Результат — споживання каннабісу в країні не вище, ніж у сусідніх державах ЄС, де каннабіс заборонений. Це підтверджує: легалізація чи напівлегалізація не призводить до «епідемії», але дозволяє контролювати якість і знижувати навантаження на правоохоронні органи.

Контраст: Росія і Латинська Америка

Зовсім інша картина там, де «чорна каса» вбудована в саму систему влади. У Росії ФСКН перетворила наркоринок на інструмент розподілу доходів. У Мексиці й Колумбії наркокартелі зрослися з політичними елітами й армією: контроль над маршрутом означає контроль над регіоном. У цих країнах легалізація неможлива, тому що вона руйнує саму основу політичної економії.

Підсумок

Легалізація працює там, де держава може дозволити собі відмовитися від надприбутку заради стабільних податків і прозорого контролю. Вона неможлива там, де саме цей надприбуток — «х50 множник» — годує силові клани й паралельні бюджети.

Споживання: міфи і факти

Один із головних аргументів противників легалізації — страх різкого зростання числа споживачів. У суспільній уяві легалізація = «епідемія» наркоманії, особливо серед підлітків. Однак факти показують зовсім іншу картину.

Колорадо: зростання у дорослих, стабільність у підлітків

Після легалізації каннабісу у 2014 році в Колорадо рівень вживання серед дорослих зріс: з 10% до приблизно 17% на середину 2020-х. Це природне зростання: частина тих, хто раніше купував «у тіні», перейшла в легальну зону і стала потрапляти в офіційну статистику. Але серед підлітків рівень споживання залишився стабільним — близько 10%. Жодної «хвилі підліткової наркоманії» не відбулося, всупереч алармістським прогнозам.

Вашингтон: та ж динаміка

У сусідньому Вашингтоні після легалізації крива повторила колорадську: зростання у дорослих (з 14% до 21%), стабільність у школярів і студентів. Підлітки, як і раніше, становили групу з постійним рівнем споживання, а основне зростання припало на дорослих, які перестали ховатися.

Канада: молодь без сплеску

Канадська статистика після легалізації у 2018 році дає ще більш наочну картину. Серед дорослих споживання зросло з 14% до приблизно 20%. Серед молоді 15–24 років рівень був і так високим — близько 30% — і після легалізації не збільшився. Легалізація не «створила нових наркоманів», вона лише перевела існуючий попит у легальний сектор.

Нідерланди: споживання нижче, ніж у країнах-сусідах

Ще більш показовий приклад — Нідерланди. Тут кофешопи легальні десятиліттями, але рівень споживання каннабісу не вище, ніж у країнах ЄС, де він заборонений. Ба більше, за даними EMCDDA, серед молоді рівень споживання навіть нижчий, ніж у Франції чи Великій Британії. Тобто сам факт легальності не провокує зростання, а іноді навіть стримує попит завдяки контролю і нормалізації.

Таким чином...

Легалізація змінює канали споживання, але не перетворює суспільство на «країну наркоманів». Основне зростання фіксується у дорослих — тих, хто й раніше вживав, але робив це нелегально. Підлітки залишаються на попередньому рівні. У довгостроковій перспективі легалізація не збільшує споживання, а перерозподіляє його прозорими каналами і знижує навантаження на поліцію та суди.

Висновок

Наркотики — це не лише медична чи моральна проблема. Передусім це економічний ресурс, вбудований в устрій держави.

У нелегальному режимі вони перетворюються на механізм вилучення ренти:

• собівартість продукту мізерна,
• «премія за ризик» роздуває ціну в десятки разів,
• різниця формує «чорну касу», з якої живляться силові структури, кримінальні мережі й тіньові політичні проекти.

Ця схема працює, доки зберігається заборона. Заборона — це головний інструмент монополізації ринку. Вона дозволяє контролювати вулицю, керувати потоками грошей і відтворювати систему сірих доходів.

Легалізація змінює саму структуру. Замість сірої ренти виникає податок. Замість вуличного криміналу — ліцензовані магазини. Замість «премії за ризик» — прозора націнка і акциз. Приклади Колорадо, Канади й Нідерландів показують: легалізація не створює епідемії, а переводить наявний попит у регульоване поле і приносить бюджету мільярди.

Але саме тому вона неможлива там, де влада тримається на тіньових потоках. У Росії, Мексиці, Колумбії та інших країнах, де наркоринок вбудований у систему влади, відмова від «х50 множника» рівнозначна політичному самогубству. Там, де держава навчилася жити на податках, перехід до легалізації стає раціональною стратегією.

Наркотики — це дзеркало. Воно показує, як улаштована економіка влади. Там, де правлять сірі каси, заборона вічна. Там, де правлять податки й інститути, заборона поступається місцем регулюванню.

І тому відповідь на питання «чому легалізація можлива тут і неможлива там» лежить не в моралі і не в медицині. Вона лежить у політичній економії: кому вигідна маржа заборони і хто здатний відмовитися від неї заради прозорих податків.