Битва за Гоголя, або навіщо Україні "хохлацький" письменник?

1 квітня міністр культури України Олександр Ткаченко написав дуже красивий, патетичний пост:

“Часто сквозь видимый миру смех льются невидимые миру слёзы”. Ці слова українського письменника Миколи Гоголя з «Мертвих душ» дуже актуальні 1 квітня. Сьогодні, не лише День дурня. Це ще й привід просто зараз глянути на свою книжкову полицю та знайти там книжку Гоголя. Саме Миколи Гоголя – одного з найвідоміших українських письменників, який народився саме у цей день 212 років тому, у Сорочинцях на Полтавщині.

Не хочу розписувати його літературний талант чи вплив на українську культуру. Усе це ми вчили в школі, дехто в вишах. Іронія в його творах залишається такою ж актуальною. Але зараз хочу поговорити про його українськість. Росіяни завжди позиціонували Гоголя як російського письменника та «класика російської літератури». Навіть в Україні його твори іноді йдуть у програмі «зарубіжки». Українця Гоголя, що народився на Полтавщині, примусово записали в росіяни. І лише за те, що він писав російською.

Насправді, Микола Васильович належав до українського козацького дворянського роду Гоголів-Яновських, пращуром якого вважається гетьман Правобережної України Остап Гоголь. Звісно, російська пропаганда через кишенькових «істориків» цей факт піддає сумніву. Бо звикла переписувати історію. Називаючи, наприклад, Тараса Шевченка російсько-українським поетом.

Коли писав цей пост, порівняв дві статті Вікіпедії про Гоголя. Українську та російські версії. Знаєте, що мене не здивувало? Що вони відрізняються за змістом.

Тож закликаю вас. Любіть Україну. Читайте українське. Зокрема, Миколу Гоголя”.

Чудові натхненні слова. 

Дуже красиво. Беззаперечно прекрасно.

Але вибачте чи не є це маніпуляцією?

Як і яким чином можна прокоментувати слова міністра з наступного посту:

“Наша мета – напрацювання спільної комунікації усіх органів державної влади. Єдиного голосу і позиції. Особливо стосовно тем, які найбільше таргетує Росія: наша історія, культура і цінності”.

Особливо додавши наступні строки “українця” Хохла, ой пробачте - Гоголя:

"Сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом, и, как нарочно, каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой, - явный знак, что они должны пополнить одна другую. Для этого самые истории их прошедшего быта даны им непохожие одна на другую, дабы порознь воспитывались различные силы их характера, чтобы потом, слившись воедино, составить собою нечто совершеннейшее в человечестве".

Николай Гоголь (Письмо Смирновой 12.12.1844) 

Як ви бачите "українець" Микола Васильович жодним чином не ідентифікує себе з Україною!

Взагалі!

Ніяк!

Жодним чином!

Гоголь ані слова не написав свої українські корені.

Малорос? - Так!

Хохол? - Так!

І як?

Як?

Поясніть мені, яким чином я повинен побачити в хохле Николае Гоголе - українця, якщо він сам пише, що “душа в нього хохлацкая”?

Так, беззаперечно Гоголь - великий російський письменник який писав про Україну.

Але, мені здається, головна його заслуга, в тому, що він допоміг Росії не просто мертвим новоязом, а живим, дихаючим Україною, художнім, літературним “язиком”, переконати українців, що вони хохли, або малороси і ніяк інакше.

Шевченко, якого теж згадує пан міністр, не робив український ані літературним ані художнім. Він уже був таким до нього. 

Безліч освічених русинів - українців потрудилися до нього, щоб зробити українську мову культурною, літературною.

Шевченко став голосом країни, голосом України, не просто так. Він поклав в ім'я України своє життя!

Шевченко знайшов у собі сили відмовитись від можливості розбагатіти і жити в достатку. Тому що він зрозумів, що ціною того була зрада своєї батьківщини - Русі України.

Шевченко не став літературним ідеологом царського режиму, не став лакеєм, рабом влади. Не став її відданим слугою, в той час, як ніхто крім нього не вчинив інакше.

Він чомусь розумів, що немає можливості відмовитись від права на вільну думку, права на слово, права на мова і права на батьківщину. 

Тому я б не порівнював Шевченка так з Яновським.

Так, їх подарувала світу одна земля, один край, одна країна.

В їх жилах тече кров особливого українського народу - руського. Народу вільного, козачого роду.

Так, вони сучасники, вони письменники, вони, як би кому не хотілося, по крові - українці.

Але!

Один - зрадник батьківщини, прислужник загарбницького режиму, а другий не знайшов в собі сили заради слави, заради визнання, заради великих грошей - зрадити Батьківщину.

Чомусь ніхто не хоче визнавати, що Хохол-Яновський зміг стати популярним московським письменником тільки тому що перейшов на "російський" новояз.

Пиши він на рідній українській мові він би повторив долю Шевченка.

Але і це ще не дно.

Яновський не тільки зрадив Батьківщину, він став і рупором пропаганди Кремля. Носієм ідеології ненависті до живої етнічної своєї родини.

Він постійно популяризував ідеї російської пропаганди у своїх творах.

Як, наприклад, він підтверджував міф про “многія Русі”, та те, що Русь “переїхала” в Москву:

"Южная Россия более всего пострадала от татар. Выжженные города и степи, обгорелые леса, древний разрушенный Киев, безлюдье и пустыня - вот что представляла эта несчастная страна! Испуганные жители разбежались или в Польшу, или в Литву множество бояр и князей выехало в северную Россию... Когда первый страх прошел, тогда мало-помалу выходцы из Польши, Литвы, России начали селиться в этой земле..."

Николай Гоголь "Взгляд на составление Малороссии".

А ось так Николай відредагував "Тараса Бульбу" задля того, щоб замовник був задоволений.

Оригінальний текст виглядав так:

"Когда Бульба очнулся немного от своего удара и глянул на Днестр, он увидел под ногами своими козаков, садившихся в лодки. Глаза его сверкнули радостью. Град пуль сыпался сверху на козаков, но они не обращали никакого внимания и отчаливали от берегов. Прощайте, паны-браты, товарищи! говорил он им сверху, - вспоминайте иной час обо мне! Об участи же моей не заботьтесь! я знаю свою участь: я знаю, что меня заживо разнимут по кускам, и что кусочка моего тела не оставят на земле да то уже мое дело... Будьте здоровы, паны-браты, товарищи! Да глядите, прибывайте на следующее лето опять, да погуляйте, хорошенько"!

Цей текст не пройшов московської цензури, бо в ньому не було місця мови ворожнечі, яку так поважають і культивують на Московії.

Тому він переписав його з урахуванням ідеологічних вставок:

"Когда очнулся Тарас Бульба от удара и глянул на Днестр, уже козаки были на челнах и гребли веслами; пули сыпались на них верху, но не доставали. И вспыхнули радостные очи у старого атамана: Прощайте, товарищи! кричал он им сверху, - Вспоминайте меня и будущей весной прибывайте сюда вновь да хорошенько погуляйте! Что, взяли, чертовы ляхи? Думаете, есть что-нибудь на свете, чего бы побоялся козак? Постой те же, придет время, будет время, когда узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: поднимается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему"!

Як ви самі мали можливість переконатись, відданий грошам та славі Хохол, своїми руками перетворив свою художню літературу на пропагандистську.

Це було частиною плати за забезпечене життя зрадника.

Польський історик Януш Тазбір писав: "У Гоголя російська національна самосвідомість завжди боролася з української"!

І імперська свідомість перемогла.

Гоголь не особливо переживав з приводу своє національної природи. Обране ним псевдо "HOHOL" дуже добре підкреслювало позицію яку він обрав. 

І тут вже не важливо називав він себе "хохлом" заради сміху, в покарання, або в приклад.

Це був його усвідомлений вибір.

Вибір, який нам варто поважати, а не намагатися повернути “Хохла” Україні.