Павуки в банці: як війна змусила кремлівську еліту пожирати одне одного
Влітку Володимир Путін особисто санкціонував арешт Іллі Трабера - авторитетного пітерського бізнесмена на прізвисько Антиквар, старого друга і партнера мільярдера Аркадія Ротенберга. Восени той самий Путін особисто ж наказав Трабера випустити і закрити справу. Між цими двома рішеннями минуло всього кілька тижнів, і обидва він ухвалив власною рукою, ні на секунду не запідозривши, що і посадку, і звільнення йому підказали ті самі люди, які смикали ті самі ниточки. Раніше за ним такого не водилося. Путін міг бути повільним, міг тягнути, міг роками тримати винуватця в підвішеному стані - але щоб отак, на очах у всіх, скасувати власний гучний вирок, визнати, що сам же і помилився, віддаючи наказ на арешт, - це щось нове. І це найцікавіше, що сталося в російських верхах за останній час. Цікавіше за будь-яку посадку. Бо арешт впливової людини - це, зрештою, будні системи. А от коли всевладний правитель двічі за два місяці розвертається на сто вісімдесят градусів і обидва рази певен, що діє з власної волі, - це означає, що кнопку, як і раніше, натискає він, а от руку на кнопку кладе вже хтось інший. І найзахопливіше в цій історії - з'ясувати, хто саме.
Розберемо по порядку, бо сюжет закручений так, що легко загубити нитку.
Почнемо з того, чому взагалі став можливим арешт Трабера, - а для цього треба зрозуміти, у яку яму на той момент утрапив його покровитель Аркадій Ротенберг. Це, нагадаю, не пересічний багатій, а один з найсистемоутворювальніших людей путінської Росії: друг дитинства президента, партнер по дзюдо, людина, через структури якої десятиліттями текли гігантські державні підряди - від газпромівських будов до Кримського мосту. Такі люди за визначенням недоторканні, бо удар по них - це удар по самому Путіну, який їх і підняв. Але в останні рік-півтора в Ротенберга все посипалося. Накопичилися борги, пересох потік бюджетних грошей, якими він звик годуватися, а згори потягнуло глухим, але виразним невдоволенням. Коли друг дитинства перестає приносити користь і починає приносити проблеми, недоторканність тане - і навколо одразу знаходяться охочі обгризти ослаблого.
Охочою виявилася Служба економічної безпеки ФСБ - четверта служба, або СЕБ, найгрошовитіший і найхижіший підрозділ російської держбезпеки, під керівництвом всесильного на той момент Сергія Алпатова. Саме СЕБ і взялася розбирати імперію Ротенберга частинами. Спершу пішли арешти топменеджерів - один за одним вони вирушали за ґрати. Серед них Костянтин Махов, який керував активами, що газова монополія Олексія Міллера свого часу "подарувала" братам-олігархам, - його взяли у справі про розкрадання при будівництві злітної смуги в московському аеропорту Домодедово. Потім дійшла черга й до найближчого кола: у СІЗО вирушив Ілля Трабер, той самий Антиквар, постать з пітерського минулого дев'яностих, про яку в пристойному товаристві намагаються не згадувати. Траберу висунули організацію вбивства "хазяїна Виборга" Олександра Петрова і готували обвинувачення за іншими кривавими епізодами. І все це, зрозуміло, робилося не свавільно, а з прямої санкції Путіна. За людьми такого калібру без відмашки з самого верху в Росії не працює ніхто.
А далі - розворот на сто вісімдесят градусів. Буквально в одну мить.
Метод заручника: як у Росії керують через СІЗО
Щоб зрозуміти, що тут узагалі сталося, треба спершу пояснити, за якими законами живе ця система. Бо арешти Махова й Трабера - це не боротьба зі злочинністю і навіть не боротьба з корупцією. Це управлінська технологія. І працює вона так.
Візьміть будь-якого великого російського чиновника - міністра, віцепрем'єра, губернатора. З високою ймовірністю хтось із його найближчого кола просто зараз сидить у СІЗО або ходить під слідством. Не далекий підлеглий, не випадковий знайомий, а саме близький: заступник, друг сім'ї, діловий партнер, іноді родич. При цьому сам чиновник лишається на посаді, ходить на наради, доповідає, усміхається на камеру. Мішустін, Кирієнко, Мантуров - список можна вести нескінченно, губернатора без посадженого заступника чи заарештованого друга-бізнесмена ще пошукати.
Сенс конструкції в тому, що тепер чиновник працює не за страх і не за совість, а за живу людину. Незадоволений Путін результатами, з'ясувалося, що успіхи "дуті", - і хтось із ближнього кола негайно їде до камери. Далі спокутуй провину, доводь відданість, виконуй нездійсненне, дивуй, запобігай. Хочеш витягнути друга - покажи результат. Класичний приклад - губернатор Кубані Кондратьєв: половину оточення пересаджали, кум побував у СІЗО, у самого пройшли обшуки, а слідом посипалися обіцянки, що і пляжі всі відкриються, і врожай буде небачений. Як хочеш, так і виконуй, хоч півморя в нафті. Це вселяє у верхівку саме те почуття, на якому тримається вся вертикаль, - постійний, ні на секунду не відпускальний страх.
Еталон цього страху - Сергій Шойгу. Його Путін не посадить ніколи, але карає майже щодня. Не виграв війну - і все оточення поїхало до СІЗО. Уявіть: стояти на параді Перемоги, усміхатися, знаючи, що людина поруч відправила за ґрати геть усіх, з ким ти працював десятиліттями, дружив сім'ями, відзначав свята. Не будеш усміхатися - і найстаріший, найвідданіший друг Руслан Цаліков, якого Шойгу буквально вимолив перевести під домашній арешт, переїде назад до камери. Сім'ю Шойгу поки не чіпають - це та сама червона лінія, яку Путін ще не перейшов. Але в усіх інших від такого видовища біжать мурашки, і це рівно той ефект, який потрібен.
Хтось скаже: це ж звичайна війна силовиків, Путін просто не хоче ухвалювати кадрові рішення під тиском, згодом він відправить того, хто провинився, у відставку. Але "згодом" майже ніколи не настає. Це не слабкість і не стихія. Це стратегія, і все відбувається виключно за особистою відмашкою. Нічого нового в ній, до слова, немає - точно так само працював товариш Сталін.
Тримайте цю механіку в голові. Бо саме на її тлі й відбувається вся історія з Ротенбергом, Трабером і падінням Алпатова.
Розворот: Путін скасовує Путіна
Отже, влітку система працювала штатно. Імперію Ротенберга методично розбирали, його людей саджали, Трабер сидів у СІЗО. А потім позиція першої особи розвернулася на сто вісімдесят градусів - і не поступово, а разом.
Пусковим сигналом став Східний економічний форум. На ньому Аркадій Ротенберг уперше за довгі роки демонстративно вийшов на світло. Раніше на СЕФ він щонайбільше "світився" на турнірах з дзюдо, які сам же й організовував, у пленарних засіданнях не брав участі, перед камерами не з'являвся - не вважав за потрібне. А тут раптом сів у перших рядах, поряд із головою Газпрому Олексієм Міллером, на виступі Путіна. Тією самою газовою монополією, яка була одним з найбільших джерел грошей для структур Ротенбергів і "поділилася" з ними низкою активів. Піарники олігарха тут-таки взялися розганяти каналами ексклюзивні кадри з підписами: дивіться, більше не в опалі.
І майже одразу після форуму посипалися звільнення. Першим сигналом став Костянтин Махов - той самий топменеджер Ротенберга, що сидів у СІЗО у домодедовській справі. Мосміськсуд змінив йому запобіжний захід на домашній арешт. Саме по собі пом'якшення заходу одному арештанту - дрібниця, про яку в інший час ніхто б і не згадав. Але за правилами цієї системи, де посаджена близька людина є формою покарання її патрона, звільнення працює рівно навпаки: якщо заручника відпускають, значить, його патронові - у цьому разі Ротенбергу - дали зрозуміти, що він на шляху до прощення. Слідом на волю вийшов Ілля Трабер - причому справу про вбивство Петрова закрили повністю, обвинувачення зняли, і зроблено це було особистим рішенням Путіна, того самого, хто раніше особисто ж арешт і схвалив. Символічно, що прощення Антиквара припало якраз напередодні свята Успіння Пресвятої Богородиці - дня прощення і примирення.
За Трабером посипалася вся його бойова інфраструктура. Вийшов на волю його "права рука", багаторазово судимий авторитет Володимир Даниленко, - кримінальне переслідування припинили. А же буквально днями сплив унікальний документ: як цей самий Даниленко доплатив авторитету Абакару Дарбишеву другу частину гонорару в мільйон доларів за усунення Петрова, причому суму оформили договором позики - безвідсоткової, зі строком повернення аж у 2046 році, - щоб легалізувати й вкласти в підприємство Юрія Іліаді, приятеля Трабера, який свого часу допоміг Антиквару обзавестися грецьким паспортом. Рішення прибрати Петрова визріло в Трабера в розпал пандемії, і вірний Даниленко тоді на мікроавтобусі рвонув до Москви, до Дарбишева. Відпустили й бойовика Алісултана Надірбегова - того самого, що організовував стеження за Петровим, привіз до Пітера виконавця і взагалі вів усю роботу. Біографія в Надірбегова показова: раніше відповідав за силові операції у злодія в законі В'ячеслава Іванькова на прізвисько Япончик, а коли того застрелив снайпер, перейшов до бригади Дарбишева. Петрова, до речі, теж убив снайпер. Почерк.
Усі ці люди - організатори й виконавці замовного вбивства - опинилися на волі одним рухом. Бо вирішувалося питання не їхнього, а зовсім іншого рівня.
Хто насправді смикнув за ниточку
А тепер - найголовніше. Що змусило Путіна розвернутися?
Розворот стався після ґрунтовної розмови першої особи з одним із членів так званого клану охоронців - імовірно, з Олексієм Дюміним. Про що говорили - знають лише двоє. Але з того, як розвивалися події, картину відновити неважко.
Путіну доповіли, що проти нього готується змова. І що арешт Трабера, атака на Ротенберга - це і є частина змови. Логіка тут була тонка й тому переконлива. Річ у тім, що Трабер, Ротенберг і взагалі все це пітерське коло дев'яностих - вихідці з того самого середовища, що й сам Путін, і коріння в них спільне, аж до старих нерозкритих убивств на кшталт розстрілу гендиректора Балтійської фінансово-промислової групи Павла Капиша в 1999 році. Копни всерйоз будь-яку з цих справ - і слідство неминуче потягнеться до найнинішніших верхів, бо в тому Петербурзі всі були один з одним пов'язані. А отже, кожен рух у справі Антиквара чи ротенбергівської команди б'є рикошетом по репутації самого президента: варто слідчим узятися за епізод - і поруч негайно спливає прізвище Путіна. Мовляв, куди не тицьни - усюди стирчать вуха першої особи. А досвідчений Алпатов, мовляв, дав увести себе в оману і, сам того не бажаючи, увів в оману президента. Чим саме доповідач підкріплював свої слова - невідомо. Але реакція була миттєвою. Трабер і ключові люди Ротенберга вийшли на волю, Алпатова зняли одним днем. Всесильного начальника СЕБ, одного з лідерів рейтингу силовиків, відправили у відпустку, з якої до ФСБ він уже не повернеться. Під ударом і його висуванці: начальник Управління Т ФСБ Микола Бабаков, тільки нещодавно призначений, - те саме управління, що вело справу про розкрадання при будівництві злітної смуги в Домодедово, за якою й заарештували Махова. Начальник пітерського УФСБ Сергій Дем'янішников. І ціла низка інших топменеджерів, призначених за Алпатова. Повний список відставок обіцяють до жовтня - тоді у ФСБ узагалі чекають велике перетрушування.
Ось тут і закопана головна новина. Це не перший раз, коли клан охоронців проробляє з Путіним цей фокус. Навесні було запущено пробну кулю: представники клану доповіли президентові про замах, що нібито готується на нього, - пам'ятаєте всіх цих міфічних автоматників і кулеметників на кремлівських стінах і на мавзолеї? - і з блиском "запобігли" неіснуючій загрозі. Тоді клан і зрозумів, якою є його реальна сила. Історія з Трабером стала другим заходом, уже серйознішим: не просто вразити, а відбити свого і заразом винести з дошки незручних силовиків.
Тобто механізм такий. Є група людей, яка контролює те, що бачить і чує перша особа. І ця група навчилася керувати рішеннями через керування картиною світу. Не переконувати, не інтригувати відкрито, а підсовувати потрібну реальність: проти вас змова, вам збрехали, ваш вірний Алпатов вас підставив. Путін вірить - і розвертається. Один раз - на вигаданому замаху. Другий - на вигаданій змові. І скасовує власні укази: спершу липневий указ про звільнення з Генпрокуратури Сергія Бочкарьова, головного спеціаліста з вилучення активів у дохід держави, тепер - арешт Трабера. Раніше за першою особою такої мінливості не спостерігалося. А тепер спостерігається. І вкрай цікаво, який центр впливу творить ці дива.
Клан охоронців: нова епоха
Відповідь на питання "який центр" і є розв'язкою всієї історії.
Довгі роки за кадровими перестановками в силовому блоці, міністерствах, держкорпораціях стояли звичні прізвища - члени дачного кооперативу "Озеро", акціонери банку "Росія". Пітерське коло, стара гвардія, люди з активами і з історією. Так ось, ця епоха закінчується. На зміну їй іде клан охоронців - і йде давно, уперто, крок за кроком.
Кістяк клану - люди з однаковим рядком у біографії. Секретар Держради Олексій Дюмін - колишній охоронець Путіна. Радник президента Дмитро Миронов - колишній охоронець Путіна. Заступник голови Росмайна Дмитро Степаненко - колишній охоронець Путіна. Голова ФСО Дмитро Кончев. Люди, у яких за спиною немає ні "Озера", ні банку "Росія", ні нафтових статків дев'яностих. Зате є те, чого немає ні в кого іншого, - фізична близькість до тіла. Вони роками стояли біля дверей, возили, охороняли, були поруч у ті хвилини, коли поруч не було більше нікого. І ось тепер виявилося, що близькість до тіла конвертується в близькість до вуха. А хто володіє вухом - той і володіє рішеннями.
Клан уже міцно ввійшов в усі активи Аркадія Ротенберга, його люди мають сильний вплив на голову Ощадбанку РФ Германа Грефа. Просто зараз клан віджимає активи в Анатолія Яблонського, хранителя капіталів заступника директора ФСБ Євгена Ловирєва. І політичні амбіції в цієї групи були завжди - просто раніше бракувало сміливості їх пред'явити.
Тепер вистачає. І операція з порятунку Ротенберга була зовсім не про порятунок Ротенберга. Точніше, не лише про нього. Так, інтереси клану багато в чому збігаються з фінансовими інтересами олігарха, так, Траберу допомогли вийти. Але по-справжньому це була демонстрація. Клан показував - і Путіну, і всій іншій верхівці, - на що він здатний. Ми можемо переконати першу особу в чому завгодно. Ми можемо посадити і можемо випустити. Ми можемо знести всесильного начальника СЕБ одним днем. Дивіться і запам'ятовуйте.
А сам Ротенберг ілюзій не плекає. Так, атаку відбили. Але колишніх позицій йому не повернути. Із хазяїна він перетворився на пішака в чужій великій грі і потрапив у повну залежність від клану. Охоронці давно поклали око на низку його активів - зокрема спільних із Трабером, - зокрема на нафтовий термінал ПНТ у Санкт-Петербурзі. З ними явно доведеться розпрощатися. Ось вам і вся ціна порятунку: тебе витягли з ями, щоб обібрати не на бігу, а спокійно і по-хазяйськи. Порятунок тут - це форма поглинання.
До чого тут війна
І ось тепер - головне питання. Чому все це відбувається саме зараз? Чому перша особа саджає і випускає за одним епізодом, скасовує власні укази, а навколо неї формується хижий клан, якого раніше не було?
Бо закінчилася їжа.
Двадцять п'ять років ця система жила на зростальному пирогу. Нафта, газ, бюджетні підряди, приватизаційні залишки, доступ до експортних потоків - усього цього вистачало на всіх, кого було допущено до столу. Можна було ділити, можна було домовлятися, можна було роками тримати конкурента в підвішеному стані, не вбиваючи. Пиріг ріс - значить, місця вистачало. І механіка заручника працювала м'яко: посадили близьку людину, чиновник виправився, витягнув, усі задоволені, усі при ділі.
Війна зупинила зростання пирога. Бюджет порожній, фінансування немає, експорт під санкціями, а витрати на фронт з'їдають усе, до чого дотягуються. Путін, за свідченнями зсередини, незадоволений усім і всіма - бо радувати його більше нічим. Успіхи "дуті", війну не виграли, грошей не стало. І посадки, які раніше йшли в міру потреби, тепер ідуть буквально щодня, упереміш із націоналізаціями. Система, яка не може рости, починає їсти саму себе. Їй більше нема чого ділити - значить, ділять одне одного.
Це і є банка з павуками. Поки в банку сипали корм, павуки сиділи по кутках, поглядали одне на одного, зрідка билися за територію, але загалом уживалися. Щойно корм скінчився, кожен павук став для сусіда єдиним доступним обідом. Силовики жеруть олігархів - СЕБ розбирає Ротенберга. Клани жеруть силовиків - охоронці зносять СЕБ. І навіть "врятовані" не врятовані, а лише відкладені на потім, як Ротенберг зі своїм терміналом ПНТ. У банці, де скінчилася їжа, немає союзників - є лише ті, кого ще не з'їли, і черга.
А війна в цій конструкції - не просто тло. Це рука, яка закрила банку кришкою і перестала кидати туди корм. Саме вона обнулила стару модель, у якій вистачало всім, і виштовхнула нагору новий ярус - тих, у кого немає активів, зате є доступ до тіла. У ситі роки охоронці так і лишилися б охоронцями. Голод зробив їх кланом. Бо коли ділити більше нема чого, вирішальним активом стає не завод і не родовище, а контроль над тим, що бачить і чує вождь. Хто годує його картиною світу - той і хазяїн банки.
І ось тут замикається вся історія. Володимир Путін, чверть століття вибудовував систему тотального особистого контролю, систему, де ніхто не сміє діяти без його відмашки, - сам опинився її заручником. Він, як і раніше, натискає кнопки. Він саджає і випускає, призначає і знімає, його підпис, як і раніше, вирішує все. Але що саме він підписує, визначає вже не він, а ті, хто дозує реальність, яка до нього надходить. Він посадив Трабера, бо йому так показали ситуацію. Він випустив Трабера, бо йому показали її інакше. В обох випадках рука була його. Голова - уже ні. І це, мабуть, найточніша картина того, у що війна перетворила російську владу: вождь, який усе ще всесильний, але більше не знає, чию волю виконує його власна рука.
