Східний фронт. Перші втрати.

Народ, який не знає своєї історії, приречений на її повторення.

У цей день 7 років тому "Правий сектор" прийняв перший бій з терористами "ДНР". Трагічні події під Слов’янськом з 19 на 20 квітня 2014 року назавжди увійшли в історію добровольчого руху.

Група з 20 бійців вирушила на гору Карачун з метою знищити телевізійну вежу.

"У мене з всієї групи було найбільше боєприпасів — аж 2 ріжка до автомата. Більшість мали мисливські рушниці", – пригадує учасник тих подій Андрій Півень (позивний "Писар") - "Ми під'їхали до блокпоста дуже близько, ввів в оману синій прапор. І як потім вияснилося, що на карті цей блокпост не був вказаний. Подумали, що це наш стяг, але це був прапор російських десантників. Який окупанти вивісили поряд зі своєю ганчіркою. Коли перший автомобіль під'їхав до блокпоста, до нього підійшов бойовик. І за кілька секунд розпочався бій. Автоматна черга прошила водія першого автомобіля – Михайла Станіславенка з Києва. Усі інші, хто знаходився в салоні, встигли вискочити в посадку. Після короткого шоку хлопці зібралися і "зачистили" окупантів".

"Щоправда, нам довелося відступити", – продовжує "Писар - "По нас уже гатили з кулеметів, гранатометів. Тим паче Михайло був вбитий, Ярослав Антонюк із Тернополя, водій другого автомобіля – важко поранений".

Михайло Станіславенко став першим бійцем ПС, загиблим у цій жорстокій війні. Під час бою важкого поранення зазнав також Ярослав Антонюк. Дуже не вистачало зброї автоматичної, добре, що хоча б було кілька гранат. Перед цією воєнною операцією самі собі шукали зброю. Тоді, як окупанти, були до зубів озброєні.

«Нас зібралося 3 групи. Однією керував друг "Чуб", він і повідомив, що 19 квітня маємо попасти на гору Карачун, щоб знищити телевежу, яка транслювала російські канали. Іншими групами командував "Іранець" і "Севастополь", – розповідає боєць Михайло Тихий (позивний "Тихий"). - Їхали на завдання і геть не відчували страху. Це зараз ми зважені, розуміємо, що потрібно було захопити і ліквідувати стратегічний об'єкт. А на той момент все було по-іншому.

Їхали вночі. Дорогою кілька разів зупинялися і відпрацьовували тактику покидання машини під час бою. Кожна з груп мала своє чітке завдання. І ми дотримувалися цього плану, аж поки не доїхали до блокпоста. Це була десь друга чи третя ночі. Я сидів спереду в третій машині — встиг побачити, що передні автомобілі зупинились і стоять. У світлі фар виднівся російський прапор. У той момент відчув, як у нас летять кулі.

Автоматично відчинив двері та вискочив з машини у лісосмугу. Вже пізніше, коли оглядав її, побачив у своєму сидінні сліди від кулі.

Нам вдалося перегрупуватися і підійти до блокпоста. Хлопці, які були попереду, перебили перших окупантів, які стояли там. Одного з них в ближньому бою знищили ножом. Бій був короткий, але жорсткий. В одного заклинило кулемет, у "Вольфа" – пістолет.

Тоді "Чуб" дав наказ побратиму "Бурому", щоб той забрав свою машину, яка стояла другою перед блокпостом. Він пройшов кілька метрів і перед ним вибухнула граната.

Довелося витягувати його і під обстрілами виносити під захист машин. Нам не вдалося захопити повністю пост. Почули, як з боку Слов'янська до них їде підкріплення. По нас почали гатити з гранатометів, тому прийняли рішення відходити. Тим паче, що машин залишилося тільки дві. І в однієї із них були пробиті колеса.

Операція провалилася. Ярослав важко поранений, Михайло – вбитий. Тим паче, що ми не могли забрати його тіло. Я до цього моменту не знаю, чому нас не попередили про блокпост. Його просто не було на карті, ми не були готові до такого розвитку подій...

Але саме після цього бою зрозумів, що нас чекає війна".

Добровольцям не вдалося забрати тіло загиблого побратима з собою Ще довгих два роки його матір докладала зусиль, аби повернути сина додому. Врешті решт, завдяки волонтерам, вдалося знайти тіло воїна. 16 квітня 2016-року його перепоховали. За 3 дні до його дня народження, за 2 дні до дня загибелі. 

Вічна шана тим хто поклав своє життя за Україну!

За матеріалами Михайла Ухмана