Як українці починали освоєння Кубані

25 серпня 1792 перші українські переселенці на чолі з полковником Савою Білим перетнули Керченську протоку і висадилися на острові Тамань в гирлі річки Кубань. З того часу й заведено вести відлік освоєння Північного Кавказу українцями з Середнього Подніпров'я.

Після остаточного розгрому Кримського ханства Російська влада вирішила забрати в українців привілей мати своє вільне військо, яке вони терпіли тільки через захист від татарських набігів. Але й зруйнування Підпільненської січі могло обурити українське населення, тому запорожці отримали дозвіл селитися в новому прикордонні - північному Кавказі.

Заселенням Кубані командував колишній полковник Ніжинський і Київський - Василь Безбородько та кошовий отаман Антон Головатий, якому найбільше допомагали сотники Захарій Чепіга і вже згаданий Білий.

Козакам більше не було місця на Дніпрі. Російська влада не вважала за потрібне залишити їх на, завойованих самими козаками, теренах сучасної Одеської, Миколаївської та Херсонської областей.

Саме вони вибили турків з Очакова, Хаджибея (перейменованого в Одесу) і Ізмаїла, заслуживши таким чином милість цариці й приємний бонус у вигляді грамоти на "вічне володіння" Чорноморським козацьким військом землями Кубані.

Разом з тим на нових територіях українцям дозволяли зберігати традиційний полковий устрій, власний суспільний лад, мова, звичаї.

У відповідь була потрібна, звичайно ж, участь в подальших військових справах імперії і певні речі церемоніального плану: столицю, названу ім'ям Катерини, приналежність до фактично одержавленої церкви тощо. В іншому свобода дій особливо не гарантувалася, але і не обмежувалася.

Дослідники нараховують 5 хвиль переселення українців на Кубань: 1792 1803-1809, 1810-1811, 1820-1825 і 1848-1849. Починаючи з 1810 року, коли туди переїхали майже всі запорожці, російська адміністрація почала переміщати на східне узбережжя Азова реєстровців з нинішньої Чернігівської, Полтавської, Київської та Черкаської областей.

Катерино-Либідська Свято-Миколаївська пустош – найбільша святиня кубанських українців, архітектура якої точно повторювала Межигірський Спасо-Преображенський монастир. Іконостас там теж був з Межигір’я. Зруйновано більшовиками майже одночасно з Межігір’ям на Київщині

Азовське море, таким чином, стало внутрішнім морем українців. При цьому по той бік вони мали набагато більше прав і можливостей, ніж по цей.

Свої перші селища (станиці) кубанські козаки називали за куренями на Січі, а вже потім - за тим містом чи селом України, звідки прибули переселенці (Хмельницька, Дніпровська, Брюховецька, Старокорсунська, Новомиколаївський та ін.). Найбільшою за чисельністю населення в Краснодарському краї дотепер є станиця Канівська, яка зобов'язана своєю назвою полковнику Павлу Животовському і Канівському куреню запоріжців.

Серед назв населених пунктів у Краснодарському та Ставропольському краї досі трапляється така екзотика як хутір Мова чи станиця Пластунівська.

 

Кубанська Народна Республіка: народження та загибель

Традиційний козацький устрій, українська мова, точно такі як і на історичній Батьківщині імена, прізвища підтримували у кубанців відчуття політичної і культурною нерозривності з Подніпров’ям. Особливо сильно це проявилося під час Першої та Другої світової війни, коли в усіх українців з’явився шанс на визволення від поневолення Росією.

Варто наголосити, що у Києві кубанські землі вважали невід’ємною частиною України як тодішні ліві, так і праві. Єдиною принциповою розбіжністю між ними з цього питання були методи відвоювання Кубані: Грушевський та Винниченко віддавали перевагу дипломатії, а Скоропадський робив ставку на повстання проти “білогвардійців” й висадку гетьманського десанту.

4 січня 1918 року кубанці підтримали III Універсал Центральної Ради й звернулися з проханням про воз’єднання з Матір’ю-Україною.

Далі події розвивалися наступним чином:

28 січня – проголошується Кубанська Народна Республіка;

16 лютого – КубНР оголошує про вихід зі складу федеративної Росії (УНР, як відомо, перехворіла й успішно вилікувалася від “федералізації” роком раніше);

28 травня – на перемовинах в українській столиці побувала делегація Кубанської Ради. Скоропадський домовився з її керівником Миколою Рябоволом про поставки зброї й спільну військові кампанію проти денікінців.

За останніми історичними даними, влітку того року КубНР отримала від Української держави 9700 гвинтівок, 5 млн. патронів, 50 тис. снарядів для 3-дюймових гармат. Усе йшло за планом.

На допомогу кубанцям мали прийти 15 тис. вояків добре вишколеної в боях з більшовиками дивізії генерала Зураба Натіїва, але в останній момент Скоропадського підвели розбіжності з німцями. Тоді кубанці зрозуміли, що їм слід розраховувати виключно на власні сили.

Не отримавши повною мірою обіцяної Києвом підтримки й розриваючись у боротьбі між двома підступними ворогами (“червоними” та “білими”) молода республіка впала.

У ніч з 13 на 14 червня 1919 року денікінці застрелили Рябовола в готелі “Палас” у Новочеркаську, а вже 17 березня Червона армія увійшла до Катеринодару (сучасна назва – Краснодар).

Разом з окупантами у козацькі станиці прийшла колективізація, депортація, русифікація, штучний Голодомор і масові розстріли. На сьогодні там немає жодної української школи, жодного українського театру чи періодичного видання.

Проте із 5 млн населення Краснодарського краю півмільйона вважають своєю рідною мовою “балачку” (місцевий діалект української) й продовжують вільно користуватися нею у побуті.

Окрім того, влада дозволяє діяльність козацької народної самодіяльності, репертуар якої на 100% складається з українського фольклору.