Як українці та білоруси європеїзували Росію. Частина 2

Приєднання України стало ключовою подією для церковної реформи патріарха Никона. Воно додало їй необхідний імпульс: розбіжності в обрядах між Московією та Україною повинні були бути усунені, а самі обряди уніфіковані - причому вибір був зроблений на користь обряду українського. 

Сама ідея регламентування обрядовості, мабуть, була почерпнута з українського досвіду. Незадовго до описуваних подій, київський митрополит Петро Могила, проводить реформу богослужіння, уніфікуючи богослужбову літературу і зобов'язавши ченців користуватися «Служебником» за його власним авторством. До цього в Московії не було єдності в розумінні того, що таке богослужбова література.

Приймалися й такі нововведення за українським зразком, як, наприклад, заміна колишнього унісонного співу на київське багатоголосе. Далі патріарх Никон вводить звичай читати в церквах проповіді власного твору, до чого і закликає приїжджих київських ченців. Природним чином, московська версія церковнослов'янської мови витісняється київською.

Єдиний потік українізації, а, отже - полонізації та європеїзації московської культури зовсім не обмежувався церквою. Він торкнувся і царський двір: наприклад, учителем дітей Олексія Михайловича став Симеон Полоцький, людина зі стандартною для російських інтелектуалів того періоду біографією: білорус, що навчався в Києво-Могилянській академії, потім у Віленській єзуїтській колегії, для чого перейшов в уніатство, повернувся до православ'я, покаявся і зробив блискучу кар'єру в Московії. Симеон, найвизначніший московський літератор епохи, навчив майбутнього царя Федора Олексійовича і царівну Софію польському, латині й віршуванню. 

По-польськи читала і Софія. У цей період польський перетворюється в придворну мову, а дворянська культура все більше нагадує шляхетську (у поляків запозичили й сам термін «шляхетство», який був загальновживаним аж до кінця XVIII століття): московська шляхта виряджається в польський костюм, заражається пристрастю до гербів, портретів, генеалогії за польським зразком і т.д. Польською була вся світська культура Москви цього періоду.

Саме в цю епоху створюється найраніша версія російської історіографії, яка, як і слід було припустити, виявляється дослівним і некритичним сприйняттям польської національної міфології. Мова йде, перш за все, про сарматів. Подібно до того, як французька шляхта зводила себе до троянців, англійська - до норманів, а іспанська - до готів, польські шляхтичі вважали себе нащадками сарматів. Культурна еліта Московії, що складалася з етнічних українців і білорусів, механічно перенесла цей міф в Московію. Автор «Синопсиса» Інокентій Гізель, ректор Києво-Могилянської школи, оголосив нащадками сарматів всіх східних слов'ян. 

Потім сталася друга європеїзація Росії - Петровські реформи ознаменували собою поворот з католицького Заходу на протестантську Північ: з далекої периферії католицького світу Росія перетворюється в далеку периферію світу протестантського.

Однак все це стосується тільки світського життя, церковне ж управління залишається за вихідцями з України та Білорусі, вплив яких тільки посилюється. Так, перші шість пріоритетних членів Священного синоду до 1757 року були уродженцями Речі Посполитої або Гетьманщини й випускниками київських навчальних закладів. 

За підрахунками історика С. Сергеєва, в 1722 році в Синоді засідало п'ятеро українців і четверо росіян. До 1725 це співвідношення зросло до 5: 2, а до 1751 до дев'яти українців на одного росіянина. Зі 127 архієреїв в 1700-1762 роках 70 були українцями чи білорусами. 

Остаточно цей розклад і змінився за часів Петра III й Катерини II, коли культурну перевагу України було вже багато в чому втрачено, а російський імперіалізм не дозволяв миритися з привілеями українців. За скасуванням української митниці було скасування Гетьманщини, а згодом - і зруйнування Запорізької січі. Церкву ж відвоювали указом Єлизавети Петрівни від 1754 року «щоб Синод представляв на посаді архієреїв і архімандритів не самих малоросіян, а й з природних великоросів».