Залізний степ чи Океанська маячня: критичний розбір гіпотези Пітера Турчіна

Наприкінці липня 2025 року історик-математик Пітер Турчін опублікував на своїй платформі есе під назвою "The Deep Roots of Today's Geopolitics". У ньому він запропонував схему, згідно з якою сучасне протистояння США та їхніх союзників із Китаєм, Росією та Іраном пояснюється «двома великими військовими революціями» минулого:

• Залізо-кінна революція (I тисячоліття до н. е.)
• Революція бойових кораблів (≈ XV століття н. е.)

Турчін змальовує картину дуелі двох макросистем — «Залізного Степа» та «Океанії», — намагаючись вивести з неї закони нинішньої геополітики.

Зведу текст Турчіна до кількох тез, аби було зрозуміло, що він хоче сказати:

1. Дві військові революції сформували сучасну геополітику:

• Залізо-кінна революція (≈1000–500 рр. до н. е.) зробила Євразійський степ «кузнею імперій»
• Революція бойових кораблів (≈1400 р. н. е.) — порох та океанські кораблі — породила морські імперії («Океанію»)

2. Три брати: Китай, Росія та Іран (КРІ) — діти степової логіки. Вони виникли й зміцнились на фронтирах степу, тому відзначаються стійкістю: навіть після розпаду рано чи пізно збираються знову в нові імперії.

3. США та Західна «Океанія» — продукт морської революції. Їхня стратегія — оточення Євразії мережею баз і союзників. Але морські імперії традиційно недовговічні: Генуя, Португалія, Нідерланди, Британія — всі зійшли з арени. США очікує те саме.

4. Протистояння сьогодні — продовження цієї історичної дуги. Океанія (США+союзники) тиснуть на євразійський пояс (КРІ). Але тиск лише посилює внутрішню консолідацію (КРІ), а не руйнує.

5. Головний ризик для США — зворотний ефект (blowback). Чим сильніше Вашингтон тисне, тим міцнішими стають Пекін, Москва й Тегеран.

6. На відміну від Євразії, морські імперії крихкі. Причина — їхня схильність перетворюватися на плутократії (правління багатих), що підточує їхню стійкість. Якщо США повторює цей сценарій, її гегемонія недовговічна.

📌 Головна думка: Америка нині веде політику, яка історично майже неминуче призведе до її ослаблення, оскільки євразійські імперії вміють виживати під зовнішнім тиском, а морські плутократії — ні.

На перший погляд, це вишукана спроба поєднати історичну соціологію та макротеорії. Однак при уважному читанні стає ясно: модель Турчіна страждає низкою методологічних і фактичних вад, які роблять її не стільки пояснювальною, скільки доволі надуманою ідеологічною конструкцією.

Хибне походження «Океанії»

Турчін стверджує, що морська гегемонія Заходу виросла з пороху й океанських кораблів. Однак історичний консенсус указує на інший ключовий чинник: закриття традиційних торгівельних маршрутів після падіння Константинополя 1453 року. Саме необхідність пошуку альтернативного шляху до Китаю та Індії породила Великі географічні відкриття, сприяла міграції капіталістичних накопичень і розвитку колоніальних експансій.

Порох і кораблі були інструментами, але не причиною. Турчін тим самим зводить складний процес до «технологічного детермінізму», ігноруючи роль торговельного капіталу та динаміку ринку.

Штучна конструкція «Євразійського тріо»

У центрі його схеми — «пояс степових імперій»: Китай, Росія, Іран.

• Китай справді демонструє унікальну спадкоємність імперської традиції, проте його історична стійкість базувалася на бюрократії, торгівлі та культурній інтеграції, а не на кочовій логіці.

• Росія — продукт пізнього синтезу Орди та Європи, держава з доведеною нестабільністю: революція 1917 року, розпад 1991-го. Говорити про «самовідновлювальну імперію» тут — риторичний прийом, а не факт.

• Іран давно втратив імперський статус і сьогодні є радше регіональним гравцем, ніж «великою державою».

Таким чином, об'єднання цих трьох держав в єдину «євразійську систему» — методологічна підміна.

Міф про «зниклі морські гегемони»

За Турчіним, Генуя, Португалія, Нідерланди та Британія «зійшли з арени». Але дослідження світової системи (Джованні Арригі та ін.) показують зворотне:

• Ці країни еволюціонували в ядро капіталістичної системи, примноживши багатство та вплив.
• Їх трансформація в постімперські метрополії не була поразкою, а гнучким переходом до нових форм панування.
• Сьогодні саме вони забезпечують високий рівень життя та задають правила глобальної економіки.

Фраза про «сходження з арени» — не опис фактів, а частина риторики «обложеної фортеці».

«Дзеркальні імперії» як калька пропаганди Кремля

Турчін посилається на модель «Mirror Empires», де тиск ззовні нібито неминуче консолідує євразійські держави. Однак історія Росії спростовує цю тезу: зовнішній тиск призводив до розпаду й революцій, а не до міцності.

Китай модернізувався не через степову логіку, а завдяки включенню до світової капіталістичної системи в XIX–XX ст.

Фактично Турчін транслює концепцію «обложеної фортеці», відому з російської пропаганди, прикриваючи її науковою оболонкою.

Підміна поняття сили

За Турчіним, посилення імперії = здатність мобілізувати населення під зовнішнім тиском. Але у XXI столітті сила визначається інноваціями, капіталом і гнучкістю інституцій, а не кількістю мобілізованих солдатів. Росія та Іран, будучи залежними від сировинного експорту й репресій, виступають периферією світової системи, а не її ядром.

Крихкість чи мобільність морських держав?

Турчін стверджує, що морські держави недовговічні. Але історичний досвід показує прямо протилежне:

• Португалія, Нідерланди, Британія успішно адаптувалися, змінюючи форми влади та примножуючи багатство.
• Саме вони — і їхні правонаступники в особі США та ЄС — демонструють здатність до подальшої модернізації, а не «крихкість».

На відміну від територіальних імперій Азії, чия логіка базується на насильстві, морські держави довели: гнучкість — головний ресурс довголіття.

Євразійські «імперії» як раби капіталістичної системи

У міркуваннях Турчіна відсутній центральний чинник — роль світової капіталістичної системи.

Москва-Росія. Сходження Москви та перетворення її на «Росію» стало можливим не через «степову стійкість», атому, що вона була вбудована в капіталістичну систему як постачальник ресурсів. Уже в XVI–XVII ст. Московія виконувала роль сировинного придатка: від хутра та зерна для європейських ринків до заліза й деревини. Британська Московська компанія прямо контролювала торгівельні потоки, перетворюючи царську владу на адміністратора колоній.

Революція 1917 року та подальше виживання СРСР у формі нової імперії пояснюється тим самим: Захід знайшов у Росії вигідного підрядника, готового поставляти сировину та робочу силу за мінімальні експлуатаційні витрати.

Китай. Сучасний Китай, всупереч легенді про «велику цивілізацію, що повстала з приниження», відіграє роль фабрики світової економіки, яка виробляє товари за мінімальною собівартістю для західного споживання. Його стійкість — не «імперська генетика», а залежність від глобального попиту та іноземних інвестицій.

Іран. Аналогічно, Іран залишається периферійним гравцем, утримуваним в орбіті світової системи завдяки нафті, без якої його економіка б рухнула.

Таким чином, Росія та Китай — зовсім не самостійні імперії, а раби світової капіталістичної системи, вбудовані в неї як постачальники дешевої сировини та робочої сили. Їхня «стійкість» — це не сила, а функція вигідного становища в чужій системі.

Академічні контраргументи: Арригі, Валлерстайн, Шайдель

Щоб не здаватися голослівними, звернімося до провідних авторів, які десятиліттями вивчали динаміку світової системи та еволюцію імперій.

Джованні Арригі. У книзі "The Long Twentieth Century" (1994) Арригі показує, що зміна гегемонів — це не «зникнення» держав, а капіталістичні цикли накопичення, в яких колишні лідери еволюціонували в ядро світової економіки. Британія, Нідерланди й навіть Португалія зберегли багатство та статус, змінивши форми панування. Турчін ігнорує цю базову істину.

Іммануїл Валлерстайн. Творець світ-системного аналізу (див. "The Modern World-System", 1974–1989) підкреслює, що стійкість держав і імперій визначається не міфічними «степовими фронтирами», а позиціями в ядрі чи периферії світової економіки. Росія та Китай — класичні приклади периферійних гравців, вбудованих у систему як постачальники дешевих ресурсів і праці.

Волтер Шайдель. У книзі "Escape from Rome: The Failure of Empire and the Road to Prosperity" (2019) Scheidel доводить: відсутність єдиної імперії в Європі, на відміну від Китаю, стала чинником прогресу — саме політична фрагментація та конкуренція забезпечили Заходу інновації та капіталізм. Цей аргумент повністю руйнує турчінський міф про «переваги степової імперської стійкості».

Підсумок

Замість «залізних степів» і «океаній» наукова традиція світ-системного аналізу демонструє:

• сила держав — залежить від їхнього становища в капіталістичній системі;
• стійкість Заходу забезпечена гнучкістю, конкуренцією та інноваціями, а не міфічною «генетикою морських держав»;
• Росія та Китай — не самодостатні імперії, а рабські придатки світової економіки, утримувані у формі заради зручності ядра.

Висновок: модель як ідеологема

Під виглядом академічної схеми Турчін пропонує наратив, вигідний Москві та її союзникам. У ньому:

• Росія подається як «вічна імперія»,
• Китай та Іран — природними партнерами,
• США та Європа — втомленими плутократіями, чия гегемонія близька до кінця.

Насправді це псевдоісторична конструкція, яка ігнорує реальну динаміку світової системи та підміняє економіку риторикою «вічного Євразійського фронтиру».

Історія показує інше: саме мобільність і здатність до модернізації забезпечують довголіття держав. І саме цим пояснюється міцність Заходу, а не міфічна «Залізна Степ».