Вийшла книга "Річ Спільна. Історія одного народу, двох націй".
Вчора було 1 вересня. Рівно 87 років тому, о 4:45 ранку, німецький корабель відкрив вогонь по Вестерплатте, і цими пострілами почалася Друга світова війна. А вже через два тижні, 17 вересня, зі сходу Польщу прийшла "звільняти" Червона армія.
І це не був збіг обставин, не була випадковість і не була чиясь імпровізація. Ще 23 серпня, за дев'ять днів до першого пострілу, в Москві Молотов і Ріббентроп підписали секретний протокол, у якому Польщу поділили між собою два людожерські режими. Далі все відбувалося за розкладом. Польща після цього зникла з карти світу на півстоліття. Україна на той момент була захоплена ворогами вже 18 років, і за ці роки дві українські держави встигли втратити незалежність і перестати існувати.
Чому я хочу почати саме з цього? Бо ця подія не була ані невдачею, ані нещасливим збігом. Це фінал недолугої політики, яку сповідували наші можновладці і яка тягнулася століттями. Фінал завжди виглядає раптовим, але пишеться він задовго до останньої сцени.
А тепер повернімося в наші дні.
Кордон, який відкрили без питань
Згадайте лютий 2022 року. Росія вторглася в Україну, і Польща тоді зробила те, чого від неї ніхто не очікував. Більше того, вона просто відкрила кордон. Без квот, без таборів, без питання "а хто нам за це заплатить, чи буде нам це вигідно?".
Польські вокзали за кілька днів стали пунктами прийому українських біженців. Поляки забирали наших жінок і дітей не в готель за державний кошт, а у власну квартиру, до власної оселі, як рідних і аж ніяк не чужих. Люди, які нічого нам не були винні, ділилися з нами всім, що мали. Багато хто тоді навіть казав, що після війни кордони між Польщею і Україною зникнуть назавжди.
А тепер згадаймо, що було потім.
Кордони між Україною і Польщею, перекриті фурами. Тижні блокади, потім місяці. Черги, які міряли вже не кілометрами, а добами. Безпідставні затримки при переході кордону: документи в порядку, претензій немає, а машини тримають годинами, навіть коли в них маленькі діти.
І в нас одразу з'явилося дуже зручне пояснення всього, що сталося. Ось воно, їхнє справжнє обличчя. Невдячні сусіди. Стара образа, яку тепер нарешті видно неозброєним оком.
Зверніть увагу, чим саме це пояснення таке зручне. Воно від нас не вимагає взагалі нічого. У ньому кожен скривджена сторона, кожен має рацію, і на цьому все закінчується. Можна ображатися далі, і це буде вважатися позицією.
Запитання, яке псує зручну картинку
А потім, на дискусії в клубі "Неореспубліканець", Віталій Кулік цю зручну для нашого сприйняття картинку зіпсував. Він поставив зустрічне запитання, дуже просте: а що за всі ці роки незалежності зробили ми задля того, щоб між нами з'явилося порозуміння?
І почав перелічувати.
Проєкт написання спільної історії заблокували, не знайшовши фінансування. Роками блокували ексгумацію жертв волинських подій. Культурного мосту, культурного обміну фактично не існувало. Ні ми, ні поляки не робили нічого. Взагалі нічого. А після 2022 року просто виходили з того, що поляки й далі будуть нас любити, бо вже ж любили.
Тобто фундамент, на якому мали б триматися стосунки двох народів, ніхто не заливав. Ми користувалися чужим поривом як даністю і щиро здивувалися, коли порив закінчився.
Як це робиться в порядному світі
І тоді я вчинив так, як у порядному світі не роблять. Бо в порядному світі це робиться інакше.
Спочатку заявка на грант. Потім міжурядова комісія. Потім робоча група. Погодження складу, погодження мандату, погодження формулювань. Три роки узгоджень. Конференції з кавою і панельними дискусіями. А вже потім, можливо, і робота. Робота над книгою.
Ні, я не став шукати гроші на проєкт. Я просто сів писати. І писав практично все літо.
Що з цього вийшло
Вийшла книга "Річ Спільна. Історія одного народу, двох націй".
Книгу вже написано. Тисячу років я розклав на 94 розділи, не претендуючи на те, що кожен з них остаточний. Я назвав її саме так, бо це фундамент, до якого можна прийти спільно з будь-якого боку і добудувати разом. Той самий історичний міст, якого нам так бракує для порозуміння.
Це не історія України, де Польща стоїть десь поряд. І не історія Польщі, де Україна згадана у виносці. Тут обидві сторони рівні, обидві є повноцінними дійовими особами власної долі.
А наш спільний ворог, Москва, має в цій книзі одну чесну роль. Москва не третій брат. Вона рука, яка зводить нас лобами і бенкетує на святі нашої взаємної ворожнечі, тієї самої, що раз за разом приводить до нашого взаємного знищення.
Формула, яку не треба довго перевіряти
Уся книга тримається на одній формулі: разом ми сила, порізно здобич.
І найнеприємніше те, що перевіряти цю формулу довго не доводиться. Вистачить одного прикладу.
1918 рік. Австрія розкололася, і два народи одночасно отримали шанс на власну державу. Обидва. Одночасно. Але замість того, щоб домовитися, вони дев'ять місяців воювали між собою за Львів, поки зі сходу вже йшли більшовики. Домовилися аж у 1920-му, і Україна заплатила за цю угоду Галичиною.
А в 1921 році Варшава підписала мир з більшовиками через голову союзника. Здавалося б, виграла. Ще й як виграла. Виграла те, що через 18 років той самий партнер по Ризькому миру прийшов уже по саму Польщу.
Ось так ми й повертаємося туди, з чого я почав. До 1 вересня 1939 року. Зникла не одна сторона. Зникли обидві, просто по черзі. Спочатку Україна, потім Польща.
І останнє
Ця книга не про примирення. Примирення це слово для урочистих пафосних промов біля пам'ятників, після яких усі роз'їжджаються по своїх столицях і живуть далі так само.
Вона про інвентаризацію історії. Про те, щоб обидві сторони прочитали одну історію і зрозуміли, що ніколи не було "нас" і "вас". Що немає доброї сторони і поганої. Що є дві сторони одного цілого, які разом уміють бути силою і які з дивовижною регулярністю обирають бути здобиччю.
А що ми маємо сьогодні? Дві нації, дві держави, дві армії, і обидві існують одночасно, чого не було в 1918-му і чого не було в 1939-му. І знову чергова суперечка між нами. Не така кривава, як тоді, але ж і та починалася не з крові.
Ми маємо пам'ятати одне: саме та суперечка 1918 року привела до катастрофи 1939-го. Чи могло бути інакше? Чи можемо ми попередити катастрофу в майбутньому?
Відповідь на це я і намагаюся знайти у своїй книзі.
Книга вже у продажу, її можна придбати в магазині Розетка або Епіцентр.
