Викривач НАБУ Гончар-Тороп: 8 тисяч доларів за бронювання і занадто багато запитань до системи

12 серпня 2026 року в центрі Києва співробітники Департаменту військової контррозвідки СБУ затримали Олексія Гончара-Торопа — людину, яка протягом останніх років була відома як викривач у резонансних антикорупційних справах і фігурувала в публічному просторі також під прізвищами Шевченко та Карпенко.

Тепер він сам опинився у кримінальному провадженні.

За даними слідства, Гончар-Тороп організував схему фіктивного працевлаштування чоловіків призовного віку на державному підприємстві, яке мало статус критично важливого та, відповідно, могло бронювати військовозобов'язаних працівників.

Ціна питання, за матеріалами справи, становила 8 тисяч доларів за одну людину.

У справі фігурують десять епізодів. За повідомленнями медіа, затримання відбулося безпосередньо під час отримання грошей. Наразі щодо Гончара-Торопа обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без права внесення застави.

Остаточну оцінку його діям, зрозуміло, має дати суд. Але сама фабула справи виглядає особливо показово.

8 тисяч доларів за право залишитися вдома

Статус критично важливого підприємства в умовах війни давно перетворився на один із найцінніших адміністративних ресурсів.

Підприємство, яке відповідає встановленим критеріям, отримує можливість бронювати військовозобов'язаних працівників. Тобто для конкретного чоловіка призовного віку робоче місце на такому підприємстві може означати законну відстрочку від мобілізації.

У 2026 році держава, навпаки, посилила контроль: переглядаються критерії критичності, встановлюються вимоги до рівня зарплати, уточнюються квоти, а сам механізм дедалі більше переводиться в цифрові реєстри.

Держава будує складну систему критеріїв і перевірок.

Але якщо вірити матеріалам цієї кримінальної справи, паралельно існував значно простіший механізм.

8 тисяч доларів — і питання вирішується.

Саме тут історія Гончара-Торопа перестає бути лише історією про одного підозрюваного.

Бо найцікавіше в ній — не тільки те, у чому його зараз підозрюють, а й те, ким ця людина була для української правоохоронної системи до затримання.

Від викривача до підозрюваного

Гончар-Тороп не був випадковим персонажем.

Його ім'я стало відомим у зв'язку з резонансними кримінальними провадженнями, зокрема справою колишнього голови Верховного Суду Всеволода Князєва.

У публічному просторі він виступав як викривач, який повідомляв правоохоронцям інформацію про корупцію та торгівлю судовими рішеннями.

У вересні 2025 року він також дав велике інтерв'ю журналісту Денису Бігусу, де розповідав про нібито механізми торгівлі судовими справами, називав прізвища суддів, суми та інші подробиці.

І тут виникає дуже незручне питання.

Якщо правоохоронні органи використовували інформацію Гончара-Торопа у резонансних провадженнях, наскільки ретельно перевіряли самого інформатора?

Адже тепер ця людина опинилася під підозрою у зовсім іншій схемі — організації платного працевлаштування військовозобов'язаних заради бронювання.

Виходить дивна конструкція.

Людина приходить до правоохоронців як джерело інформації про корупцію.

Її інформація використовується у справах проти суддів та посадовців.

А через кілька років сама опиняється під підозрою у кримінальному провадженні, де фігурують гроші за можливість уникнути мобілізації.

Це вже питання не лише до Гончара-Торопа.

Це питання до тих, хто роками працював із ним.

Історія Князєва

Особливої уваги заслуговує його роль у публічній історії навколо Всеволода Князєва.

Гончар-Тороп у своїх виступах розповідав про те, як, за його словами, могла працювати система домовленостей навколо судових справ.

Серед згаданих ним епізодів була й справа №916/2500/15, пов'язана з майном Чорноморського морського порту.

Тут важливо розділяти дві речі.

Перше — судова історія справи справді існує і підтверджується офіційними рішеннями судів.

Друге — твердження Гончара-Торопа про те, що конкретні судді отримували гроші за певні рішення, є саме його твердженнями, а не встановленими судом фактами.

Зокрема, в його інтерв'ю звучала версія про те, що суддя Верховного Суду Олена Кібенко нібито отримала 200 тисяч доларів за рішення на користь російської сторони.

Це твердження саме по собі потребує окремої перевірки та не може подаватися як доведений факт лише тому, що його озвучила людина, яка називала себе викривачем.

Але саме тут виникає ще одне питання до правоохоронної системи.

Якщо Гончар-Тороп був достатньо надійним джерелом для того, щоб його інформація використовувалася у резонансних справах, то хто і як перевіряв достовірність його інших заяв?

А якщо його словам не можна було довіряти без ретельної перевірки — чому тоді його взагалі використовували як настільки важливе джерело?

У будь-якому випадку проблема залишається.

Людина з кількома прізвищами

Окремий пласт цієї історії — біографія самого Гончара-Торопа.

У різні періоди публічно фігурували прізвища Гончар, Тороп, Шевченко та Карпенко. Про його минуле, зокрема про зміну прізвищ та проблеми із законом у Росії, раніше публічно писали українські політики та журналісти.

Повідомлялося також про його затримання СБУ у 2021 році у справі про шахрайство.

Усе це не доводить його вини в нинішній справі.

Але для правоохоронної системи це мало б означати одне просте слово:

перевірка.

Особливо якщо йдеться про людину, яка отримує доступ до резонансних кримінальних справ, працює з інформацією про суддів та посадовців і фактично набуває статусу професійного викривача.

Бо викривач — це не сакральна фігура, чиї слова автоматично стають правдою.

Це джерело інформації.

А будь-яке джерело інформації потребує перевірки.

І тепер — бронювання

Нинішня справа створює майже дзеркальну ситуацію.

Раніше Гончар-Тороп розповідав правоохоронцям про те, як, за його словами, інші люди торгують державними рішеннями.

Тепер слідство стверджує, що він сам організував схему, в якій за гроші можна було придбати доступ до механізму бронювання.

І ціна, за даними слідства, становила 8 тисяч доларів за людину.

Якщо ці обвинувачення будуть доведені, перед нами буде не просто чергова корупційна схема.

Це буде дуже точна ілюстрація того, як державний механізм, створений для забезпечення роботи критично важливих підприємств в умовах війни, може перетворюватися на товар.

Держава встановлює критерії.

Держава встановлює квоти.

Держава створює реєстри.

Держава посилює контроль.

А десь між усіма цими правилами виникає людина, яка, за версією слідства, каже:

8 тисяч доларів. І питання вирішимо.

Найнеприємніше питання

Але найцікавіше в цій історії навіть не 8 тисяч доларів.

Найцікавіше — що буде з усією тією інформацією, яку Гончар-Тороп передавав правоохоронцям раніше.

Скільки його заяв стали підставою для оперативних заходів?

Скільки — для кримінальних проваджень?

Скільки разів його інформацію незалежно перевіряли?

І чи не виявиться так, що після нинішнього затримання правоохоронцям доведеться повторно переглянути хоча б частину матеріалів, у яких він виступав джерелом?

Це вже не питання до одного Гончара-Торопа.

Це питання до НАБУ, СБУ, прокурорів і всіх тих, хто роками працював із людиною, яка, судячи з публічних даних, мала далеко не найпростішу біографію.

Інститут викривачів створювався як запобіжник від корупції.

Але запобіжник теж потрібно перевіряти.

Бо якщо людина спочатку отримує статус викривача, потім стає важливим джерелом для резонансних справ, а зрештою сама опиняється під підозрою у продажу бронювання, проблема вже виходить далеко за межі однієї кримінальної справи.

Питання не тільки в тому, що робив Гончар-Тороп.

Питання в тому, чому система так довго вважала його достатньо надійним для того, щоб використовувати його як інструмент боротьби з корупцією.

Тепер на це питання доведеться відповідати вже не самому «викривачу», а тим, хто його слухав.