Зураб Адеішвілі очолює департамент ОГП, у якому працював затриманий Сергій Кропива

Сергій Кропива, затриманий детективами НАБУ в межах операції "Карфаген", працював у Департаменті міжнародно-правового співробітництва Офісу генерального прокурора. Департамент цей із вересня 2022 року очолює Зураб Адеішвілі, і саме він був безпосереднім керівником затриманого.

Постать керівника варта окремої уваги. Адеішвілі це колишній генеральний прокурор і міністр юстиції Грузії часів Міхеіла Саакашвілі, який приїхав до України разом із грузинською командою. На батьківщині проти нього відкрито кримінальні провадження і винесено вироки за відсутності обвинуваченого. Грузинська сторона офіційно зверталася до України з проханням видати Адеішвілі, окремо висловивши занепокоєння тим, що він входив до складу української делегації на переговорах з Європейським Союзом та Німеччиною.

Тепер про те, що робить цю історію не біографічною, а кадровою.

НАБУ закидає генеральному прокурору Руслану Кравченку призначення Кропиви до Офісу без конкурсу. Претензія по суті слушна, але з неї одразу випливає наступне питання: а за якою процедурою свого часу призначали його безпосереднього керівника? Адеішвілі отримав посаду начальника департаменту так само без конкурсу і задовго до того, як Кравченко став генпрокурором, причому за активної підтримки грантових організацій.

Це не деталь, а системна закономірність. У 2019 році, під час реформи Генеральної прокуратури, Адеішвілі очолював шосту кадрову комісію, тобто безпосередньо впливав на звільнення десятків прокурорів із досвідом. Людина, яка сама зайшла в систему поза конкурсом, вирішувала, хто в цій системі гідний залишитися.

Десант, який приходив під оплески

Історія української влади останнього десятиліття дає для такого питання чимало матеріалу, і Адеішвілі в ній далеко не перший.

Почалося все з Міхеіла Саакашвілі, який у травні 2015 року отримав українське громадянство, очолив Одеську облдержадміністрацію і став радником президента. Разом з ним прийшла ціла команда. Ека Згуладзе працювала першою заступницею міністра внутрішніх справ до травня 2016 року і запускала патрульну поліцію. Хатія Деканоїдзе очолювала Національну поліцію. Давід Сакварелідзе був заступником генерального прокурора і будував публічність на справі "діамантових прокурорів". Олександр Квіташвілі очолював Міністерство охорони здоров'я. Гія Гецадзе працював заступником міністра юстиції.

Окремо в цьому переліку стоїть Гізо Углава, який з квітня 2015 року обіймав посаду першого заступника директора НАБУ, а з квітня 2022 по березень 2023 року був виконувачем обов'язків директора бюро. У системі прокуратури Грузії він доріс до заступника головного прокурора. Закінчилося його перебування в НАБУ гучно: 3 вересня 2024 року директор бюро Семен Кривоніс звільнив Углаву за дисциплінарний проступок, установивши, що той дискредитував працівника, який подав службову записку про можливі факти витоку інформації. Сам Углава причетність до зливів заперечує і оскаржує звільнення в суді.

Є в цій картині й ті, хто до команди Саакашвілі стосунку не мав, але точно так само опинявся на ключових посадах. Олександра Гогілашвілі, уродженця Тбілісі, призначили заступником міністра внутрішніх справ у вересні 2019 року, вже за президентства Володимира Зеленського, і залишив він посаду в грудні 2021 року, після скандалу з демонстрацією власного статусу військовим на блокпосту. Давид Жванія, ексміністр з надзвичайних ситуацій і багаторічний народний депутат, у травні 2022 року загинув у сірій зоні на Запоріжжі, а радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко тоді ж заявив, що загиблий мав російське громадянство і неофіційно представляв інтереси "Росатому". Давид Арахамія, який народився в Гаграх і виріс у Миколаєві, очолює фракцію "Слуга народу", тобто контролює парламентську більшість.

Сам факт роботи цих людей в Україні, зрозуміло, не доводить нічого і не є звинуваченням. Але разом вони показують одну особливість української кадрової політики. Чиновника, представленого суспільству як реформатора, автоматично оточував своєрідний імунітет від незручних запитань. Грузинський досвід подавався як готовий рецепт, українським посадовцям залишалося аплодувати, міжнародним партнерам підтримувати, а суспільству чекати результату. Проблема лише в тому, що після зміни прізвищ на табличках кабінетів сама державна система нікуди не зникала.

Питання, яке залишається

І тут доводиться повернутися до Кропиви.

Якщо НАБУ вважає проблемою призначення чиновника без конкурсу, це нормальний предмет для розслідування. Але тоді виникає й наступне питання: чи однаково уважно правоохоронна система оцінює всі кадрові рішення, незалежно від того, хто саме стояв за призначенням і наскільки модним у той момент було слово "реформа"?

І ще одне, суто управлінське. Якщо підлеглий керівника стає фігурантом кримінального провадження, суспільство має право запитати, який контроль здійснював керівник, що він знав про роботу свого заступника і чи були підстави для службової реакції. Вини керівника це саме по собі не означає, для встановлення вини існує суд. Але саме для таких випадків і придумано управлінську відповідальність.

Бо модель виходить надто зручна. Коли чиновника треба призначити, він реформатор. Коли його треба захистити, він міжнародний експерт. А коли його заступника затримують детективи, раптом з'ясовується, що керівник відповідав винятково за табличку на дверях.