Держава перманентної кризи: чого насправді боїться Москва?
Існує одна зворушлива, майже дитяча ілюзія, що кочує аналітикою вже який рік: ось збідніють росіяни остаточно, ось тоді-то й піднімуться з колін. Впадуть доходи, зникне з полиць остання пальмова імітація сиру, завиють колонії-регіони — і колос рухне. Ця надія звучить як здоровий глузд, але вона розбивається об сувору статистику і саму природу московської улусної держави. Злидні рабів ніколи не заважали квітнути метрополії. Ба більше, вона ними харчується. Тотальні, безвихідні злидні безправного населення колоній — це не баг системи, це той самий скрєпний залізобетон, на якому тримається Москва. Свої неосяжні розміри ця конструкція утримує виключно завдяки безперебійному постачанню гранично дешевих і феноменально невибагливих кріпаків.
Голодний бунт у цій парадигмі — не системний збій, а планове техобслуговування. Росія переживала його десятки разів і завжди виходила з нього лише міцнішою. Чому? Тому що зразково-показово розмазане по асфальту повстання вкотре доводить холопам головну теорему державності: ініціатива смертельна, висовуватися не можна, виживає лише той, хто повзе на цвинтар не поспішаючи. Голодний раб просить пайку хліба, а не людської гідності. Отримавши цю пайку, він заливається сльозами вдячності і молиться на благодійника в Кремлі. Цю імперію неможливо заморити поневіряннями. Усю її історію її тільки ними й годували: хронічним недоїданням, кривавим авралом і вічним «обов'язком» батьківщині, про який смерд дізнається одразу при народженні.
А тепер згадаймо, від чого цю конструкцію дійсно починає коробити. Російський публіцист Павло Пряников якось видав фразу, наївно вважаючи, що виписує рецепт:
«Росіян може вилікувати тільки сите і передбачуване життя, без ривків, мобілізацій і надзавдань, в якому людина цінніша за державні завдання».
Він, безумовно, має рацію. Але у його слів є друге, фатальне дно: те, що лікує росіянина, гарантовано вбиває Московську імперію. Система, в якій біомаса історично дешевша за будь-яку амбіцію вождя, фізично не здатна утримувати території, якщо ця біомаса раптом почне усвідомлювати свою цінність. Дорогий громадянин — це недозволена розкіш для Москви. Людина, яка виспалася, сита, впевнена у завтрашньому дні, для Кремля страшніша за будь-яку зовнішню загрозу. На штурм жебраків і убогих завжди знайдеться відгодована Росгвардія з кийками, а ось проти ситого й незалежного суспільства у Кремля просто немає інструментів.
Звідси вся оптика летить шкереберть. Шукати майбутній розлам на картах тотальної бідності — безглуздо. Тектонічний зсув почнеться там, де всупереч репресивній архітектурі завелася смертельна єресь: передбачуване життя, усвідомлення ціни людського життя і крамольна звичка до рівноправного договору.
Таких вразливих місць у РФ чотири, і вони чудово проглядаються:
1. Колонії з фантомною пам'яттю про договір.
Ті самі регіони, у яких з Москвою хоча б одного разу був контракт, а не лише поза покірності. Там, де відносини з центром оформлялися як умови двох суб'єктів, ця пам'ять не вивітрюється навіть десятиліттями гниття під шаром демонстративної лояльності. Така колонія пам'ятає головну держтаємницю: влада може бути стороною угоди, і її апетити можна обмежити клаптиком паперу. Поки метрополія клацає батогом, пам'ять покірно мовчить. Але в годину слабкості вона воскресає за ніч, і торг із Москвою почнеться не з чолобитної, а з ультиматуму.
2. Колонії-годувальники.
Ті безкраї комори, через які Москва викачує свої трильйони. Їм ретельно вливають у вуха, що нафта, газ і алмази — це не їхнє, а спільне, «вєлікоє россійскоє», і до певного часу телевізор перемагає здоровий глузд. Але у донора, на відміну від кровососа, калькулятор завжди перед очима: ось скільки ешелонів пішло, а ось яка жалюгідна подачка повернулася. Цим регіонам не потрібні екзальтовані проповіді про Святу Русь. Достатньо один раз без емоцій звести дебет із кредитом, щоб зрозуміти: їх тупо і цинічно грабують. І оплачувати золоті унітази Москви їм абсолютно невигідно.
3. «Вікна» у світ (пограниччя та порти).
Місця, де чуже життя видно не через криві дзеркала пропаганди, а прямо через паркан. Уся московська конструкція підданства тримається на тотальній монополії: рабу немає з чим порівнювати своє стійло. «Вікно» ламає цю монополію самим фактом свого існування. Мешканцю прикордоння не потрібно пояснювати, що можна жити інакше: він бачить це інакше на власні очі з вікна кухні, і жоден телевізор не перекричить очевидну реальність.
4. Великі міста (не територія, а прошарок).
Міський житель із затребуваною професією, який годує себе сам, без милості государевої, за замовчуванням уже наполовину зрадник імперії. Його побут передбачуваний, ціна його робочої години відома, а поняття «винен» у його світі випливає з підписаного контракту, а не з повістки. Він може не голосувати як наказано і не мовчати як прийнято, але сам спосіб його автономного існування — це щоденна єресь.
І ось що підтверджує цю оптику надійніше за будь-які теорії: Москва поводиться так, ніби все це чудово знає. Оцініть її інстинктивні рухи. Колонії методично позбавлені договорів, а слово «федерація» в назві держави залишилося віньєткою. Бюджети годувальників перекроюють так, щоб арифметика не сходилася ні в кого і ні на чию користь. Вікна зачиняються одне за одним: кордони стають фронтирами, а спроба порівняння прирівнюється до екстремізму. Міський прошарок вичавлюється — в еміграцію, в мовчання або у в'язницю, де недопрацьованого швидко доводять до кондиції. Центр сам, керуючись власними страхами, накреслив карту своїх майбутніх розламів. Її не треба складати — її достатньо прочитати.
Практичний висновок із цього читання неприємний для всіх, хто чекає швидких розв'язок. Розпад РФ не привезеш ззовні і не призначиш конференцією з деколонізації. Підданство розбирається тим самим, чим збиралося, тільки зі зворотним знаком: часом без ривків, поверненою ціною життя, обов'язком, що став договором.
Але припинити дивитися не туди — можна вже зараз. Не чекайте, що імперію обрушать найнещасніші: бо нещастя та злидні — це паливо для Московської імперії. Слідкуйте за місцями, де заводиться тиха, недозволена нормальність. Кожен спокійний рік, прожитий такою територією, працює проти центру надійніше за диверсію. Імперія це знає, тому й так відчайдушно генерує агресію, розв'язує війни і тримається за важкі часи як за останню вітчизну.
Важкі часи — це єдине, що у неї по-справжньому своє.


