Дизельна угода Трампа з Путіним - не зрада, а торг, де Україна поки статист
Варто було Дональду Трампу 9 жовтня написати в Truth Social, що він домовився з Володимиром Путіним про російський дизель, як український інтернет спалахнув. Одні кричали про зраду, інші про те, що Америка остаточно здала Україну, треті поспішили записати в капітулянти всіх, хто не кричав разом із ними. І саме тут варто зупинитися та поставити собі просте запитання. Чому одна заява про кілька мільйонів тонн палива викликала таку бурю? І що ми насправді побачили: зраду чи лише ту частину торгу, яку нам дозволили побачити?
Почати доведеться з речі, яку всі начебто знають, але щоразу забувають, щойно в стрічці з'являється гучна цитата. Не все, що політики публікують чи озвучують, відповідає дійсності. Політика якраз і є мистецтвом розводити. Через заяви політики формують думку суспільства, тестують її, а часом, давайте будемо чесними, просто намагаються обдурити опонента. Тому все, що зараз відбувається навколо Росії, треба читати саме так: як гру, де кожна публічна фраза має адресата і мету.
Сила, яка заважає
Я переконаний, що єдина сила, яка взагалі втримала Україну від російської навали, - це український народ і українська армія. Більше того, ми досі заважаємо багатьом світовим державам робити свою політику так, як вони робили її до війни. Україна сьогодні заважає.
Але якщо не вихваляти себе, а розумітися на політиці, доведеться визнати неприємне: суб'єктності в цій політиці в нас небагато. Народ є, ми чинимо опір, ми робимо вчинки героїчні, правдиві й справедливі. Проте вони не збігаються зі світовим порядком денним. Річ у тім, що світом править капітал, і всі насправді шукають можливості заробити, причому заробити максимально. Це боротьба монополій: кожна воює за своє монопольне право на той чи інший світовий ринок.
Саме в цій оптиці і треба дивитися на перемовини Трампа з Путіним. Трамп не прагне світового панування, бо впевнений, що воно в нього вже є. Він вважає себе володарем світу. Так само вважає себе володарем світу і Путін. Отже, на перетині шляхів зустрічаються дві приблизно однакові величини, і України в цьому рівнянні не існує взагалі. Тут іде боротьба двох світів, які намагаються з'ясувати, хто з них головніший.
Цікаво, що ця боротьба має подвійне дно. Трамп уже не перший рік намагається вичавити з Путіна той самий мир, бо Путін заважає йому робити світову політику там, де він хотів би. Але з іншого боку той самий Путін допомагає Трампу робити те, що він робить. Виходить постійна діалектична криза: ми не до кінця розуміємо, що відбувається, проте хтось постійно заробляє. І заробляють постійно американці. На зростанні цін, на світових коливаннях, на іранській кризі. Хто б що не говорив, це правда.
Що насправді віддав Трамп
Тепер подивімося на саму угоду без емоцій. За словами Трампа, Росія негайно постачає на американський і світовий ринок понад 300 тисяч тонн дизеля, ще 500 тисяч тонн у листопаді, потім мільйон тонн і згодом ще 3 мільйони, як повідомляла Associated Press. Мінфін США під це видав тимчасову ліцензію, яка діє до квітня 2027 року. І все це лише за місяць після того, як Трамп підписав масштабний закон про санкції проти російської енергетики.
Тобто що сталося? Трамп по суті каже Путіну: ви хотіли, щоб ми зняли санкції, гаразд, ми знімаємо, але на 1-2%. Обсяг запропонованого дуже невеликий. Для Сполучених Штатів, які самі видобувають і переробляють нафту, ця сума взагалі мізерна. Зате сенс кроку великий: ми зробили те, що ви просили, тепер ваш хід, що пропонуєте ви? І саме з цього моменту запустилася друга фаза торгу. Дизель тут лише перша сторона медалі, стартовий кейс у значно складнішій угоді, яка розгортається на наших очах.
Чий дизель їздить Європою
Окремо скажу про розмови, що нібито українські удари по російських НПЗ вплинули на світовий ринок палива і саме через них подорожчав дизель. Це брехня, і її треба називати брехнею. А от інше запитання варто поставити чесно: скільки російського дизеля сьогодні в Європі?
Мова не про польський, румунський, болгарський, турецький чи азербайджанський. Мова саме про російський, який заходить під польськими, румунськими, болгарськими, турецькими, голландськими та всіма іншими брендами. Скільки його? Ніхто ж не скаже, правда?
Хтось заперечить: але ж у самій Росії дефіцит. Не забувайте, що на внутрішньому ринку Росія продавала дешево, а на світових ринках продає дорого. Власний ринок їй, по суті, нецікавий. Зате є поставки, які не змінювалися ні під час війни, ні під час будь-яких криз. Вони йдуть через переробку і перемаркування російської солярки.
Ми лише раз бачили, як ці поставки справді зупинилися. На початку війни Путін особисто заборонив продавати солярку Україні. Пам'ятаєте, що сталося? Її не стало. Зупиніться на хвилину і подумайте. Ми ж ніколи не купували солярку в Росії, у нас війна, ми купували литовську, польську, румунську. Путін забороняє постачати її Україні, і в нас її не стає. Що відбулося? А відбулося те, що він просто заборонив усім посередникам постачати соляру Україні. Інакше він би цього зробити не зміг: там надто великі гроші.
Розрахунок був простий. Без пального Україна не змогла б відстоювати свою країну, і Путін майже домігся свого. Але переміг капітал. Люди знайшли іншу соляру, вона потекла в Україну, і проблему ми вирішили. Проте це жодним чином не припинило поставок російського дизеля в Європу. Я вважаю, що 70-80% європейської солярки - це перемаркована російська. Хай хтось спробує переконати мене в іншому.
До речі, на це натякає й американський міністр фінансів Скотт Бессент. Говорить він обтічно, але головний наратив зрозумілий: європейці лицеміри, бо самі досі сидять на російських енергоносіях і дали Росії грошей більше, ніж Україні фінансової допомоги. Сам Трамп, прийшовши до влади, казав те саме: хочете зупинити війну, перестаньте купувати в Росії нафту.
Отже, тримайте в голові просту річ: лицеміри всі політики, поголовно, українські теж. Кожен політик насамперед забезпечує власні амбіції, власні плани, власні шкурні інтереси. Усе інше - риторика, а якщо називати речі своїми іменами, брехня.
Вихід із ситуації без виходу
Тому те, що Трамп запропонував Росії, - це фактично вихід із ситуації, з якої виходу немає. Чому виходу немає? Бо Росія не поступилася жодним, буквально жодним із показників, які лягали на стіл переговорів. Вона ніколи не відступала від своїх попередніх планів і не намагається відступати. Трамп змінює саму ситуацію, шукає нові підходи.
Чи відповідає це інтересам України? Так, відповідає. Якщо Трамп заробить на черговій своїй великій угоді, ми теж із цього виграємо.
Лукойл: сімейний підряд
Друга частина цієї угоди стосується закордонних активів Лукойла. Про них в мене було окреме відео, і там усе показано просто: Трамп фактично забрав цей актив у Путіна, коли восени 2025 року ввів санкції проти компанії. Сьогодні він не працює, не приносить жодного прибутку і дає самі збитки. А те, що Лукойл належить родині Путіна, - так, належить. Хай там фігурують інші люди, які займаються справою безпосередньо, але всі вони частина великої путінської "сім'ї".
На зустрічі в Кремлі 5 вересня Путін сам запропонував Кушнеру та Віткоффу цей актив. Фактично він сказав: гаразд, я зрозумів, я його втратив, давайте домовлятися, забирайте. Сама компанія оцінювала ці активи в 20 мільярдів доларів. І зверніть увагу, кому саме їх запропоновано. Не державі Сполучені Штати і не через відкриті торги.
Серед покупців, як писала Медуза з посиланням на Financial Times, американський мільярдер Тодд Боулі, шейх Тахнун, брат президента Об'єднаних Арабських Еміратів, і катарська родина Аль-Хайят. Усі троє пов'язані з родинами Трампа та Віткоффа: в них спільні бізнеси, спільні проєкти. Брати Аль-Хайят разом із Кушнером та Іванкою Трамп будують курорт в Албанії, шейх Тахнун вкладався в проєкти Кушнера, Віткоффа і синів Трампа. Жодної випадкової людини, яка просто зайшла в цей проєкт, там немає.
Саме тому Кушнер постійно мотається звідти в Москву. Вочевидь, домовляються там не лише про державні справи. Хоча треба розуміти й інше: державні справи - це і є справи про гроші. Кожен політик, приходячи до влади, намагається використати цей коротенький період для власних здобутків. І те, що зараз роблять Кушнер і Віткофф, означає, що вони заробляють. Заробляють на цій війні і на цій політиці.
Що ж це за активи? Наскільки я дивився їхню карту, це нафтові запаси в Камеруні, заправки та нафтопереробні заводи в Нідерландах, Румунії, Болгарії та інших країнах. Про саудитів у цій історії я нічого не чув, проте гроші Перської затоки, як бачимо, туди вже зайшли через Емірати і Катар. І для Лукойла, і для всіх, хто стоїть за ним, це один із найважливіших ресурсів для продажу саме російської нафти. Перемаркування накладає певні обмеження, все це треба якось ховати. А під вивіскою Лукойла можна продавати значно більше, причому вже під виглядом нафтопереробки, тобто готовий продукт.
У росіян такі схеми вже є. Коли я розбирав справу ОГХК, то бачив, як людина з путінського кола купила неприбутковий бізнес із видобутку сировини для титану у В'єтнамі. Вони вклалися, нічого там не виробляли, але після цього купували український титан і везли його через В'єтнам. Можливо, і для Китаю, і для інших країн Лукойл - це такі двері на ринки.
Але ми ж усього цього не знаємо. Ми бачимо тільки те, що нам дозволяють побачити в перемовинах. Чи почули ми весь пакет умов, який Путін запропонував Кушнеру 5 вересня? Давайте чесно: навіщо їм розповідати нам, як вони збираються згвалтувати нас наступного дня? Їм це нецікаво.
Не дивіться вгору, дивіться в реєстр інвесторів
Днями я подивився фільм "Діггер" із Томом Крузом. Колись був фільм "Не дивіться вгору" з Леонардо Ді Капріо, а це, по суті, те саме, тільки про нафту. Для більшості людей цей фільм стане переворотом свідомості, бо не всі розуміють, що це ми самі вкладаємося в знищення нашого світу і робимо все, щоб він загинув.
Там є дуже сильна сцена. Видобуток нафти призводить до шаленої катастрофи: пів Європи змиває водою. І приходить цей діггер, через якого катастрофа фактично й сталася. Він каже: гаразд, я згоден, я винен. А потім дістає величезну купу паперу і питає: знаєте, що це? Це перелік людей, які вклалися в мою фірму. Тут є всі ви. Кожен із вас отримував прибуток із того, що ви тепер називаєте злочином. Це ви змили Європу, не я. Ви вклалися в мою фірму, бо я давав вам більше прибутку, ніж інші.
Ось до цієї думки ми мусимо повертатися весь час. Люди, політики, бізнесмени заробляють гроші. І, на жаль, що більша катастрофа, то більше вони заробляють. Тому в тому, що Трамп тисне на Путіна і використовує український кейс для власних здобутків, я не бачу нічого дивного. Для політика це нормально. Але якщо Україні з цього буде зиск і ми зупинимо війну на 60 днів, на 30 днів чи назавжди, це буде супер.
Хто в нас партія миру, а хто партія війни
Тут доведеться сказати про речі болючі. Я бачу, наскільки втомилися люди, які не на словах, а на фронті відстоюють нашу незалежність. Мова не про те, що всі там за капітуляцію. Мова про величезну втому.
І тому мені було огидно чути, як пан Шабунін разом із паном Ніколовим, люди, вкрай далекі від фронту, почали називати капітулянтами тих, хто дуже успішно протистоїть ворогу, а саме ГУР та СБУ. Коли щось кажуть люди, втомлені від війни, які втратили рідних, близьких, побратимів, ми не маємо права їх критикувати, якщо самі не були поруч.
Коли пан Шабунін дозволяє собі таке, ми знову повертаємося до перевернутої політики, у якій партія миру раптом виявляється партією війни. Пан Шабунін, який не брав у руки зброю, каже, що війна має тривати. А люди на фронті кажуть: давайте шукати хоча б перепочинок. Ніхто з них не говорить про те, щоб зупинятися, здавати позиції чи відступати. Ні. Усі шукають бодай можливості видихнути.
5 років війни - це ціле маленьке життя. І його треба витримати. Військові бачать те, чого не бачимо ми, і розуміють те, чого не розуміємо ми, бо вони безпосередньо беруть участь у цій війні. Називати їх капітулянтами нам, тим, хто сидить у тилу і потерпає від того, що немає світла чи води? Вибачте, але це ні в які рамки не лізе. Тому я розумію, чому саме військові підтримують те, що сьогодні пропонує Трамп.
Статисти в чужому спектаклі
Але чи розуміє цю комбінацію наша влада? Я вважаю, що Україна не чує Сполучених Штатів. Наш дипломатичний корпус відверто відсутній у цих перемовинах. Нинішня переговорна група складається з людей, які не мають фаху і взагалі не мають жодного стосунку до дипломатії. Кілька з них справді прийшли з бізнесу, і вони намагаються робити бізнес на цій політиці. Через це політичного, дипломатичного вектора в нас немає взагалі.
Тому, коли Трамп заявляє, що про щось домовився, а Зеленський каже, що для нього це новина, мене це не вражає. Справді не вражає. Нашої дипломатії в цьому треку просто немає. Ми беремо участь у спектаклі, де в нас немає ролі як такої. Ми статисти. І ці статисти, як бачите, намагаються вичавити з участі собі політичний вплив: подивіться, я був у Вашингтоні, я брав участь у великих справах, отже, я великий політик. Ні. Я не бачу ані пана Арахамію, ані пана Умерова великими політиками, вибачте. Я розумію, які функції вони виконують і які задачі перед ними поставлені, але що вони роблять у цих перемовинах, я, чесно, не знаю. І це проблема.
Інша проблема в тому, що виборчий трек в Україні давно розпочався. Пан Зеленський уже давно їздить країною і проводить зустрічі з бюджетниками. Це радянський порядок денний: адміністративний вплив використовують для того, щоб постійно бути на телеекранах і в ефірах та показувати, як медійно люди підтримують цього кандидата. Тобто Зеленський знає, що політичний трек існує.
А Трамп тим часом каже, що вибори треба проводити. Цим він фактично підтверджує думку Путіна: ти не хочеш домовлятися із Зеленським, гаразд, ми дамо тобі іншого перемовника. Можливо, саме зміна однієї зі змінних у нашому рівнянні змінить і весь переговорний трек. І тут Трамп, я бачу, розуміється на справі. Як добрий медіатор, він шукає інший шлях: не виходить в лоб, будемо йти через домовленості. Людина, яка годину тому з тобою билася, а тепер п'є з тобою каву, - це вже діалог.
І давайте будемо чесними до кінця. Усі ці 5 років Росія зберігає можливість рознести Україну вщент. Те, що ми маємо нахабство чинити опір, - це вже наша національна риса, інакше не назвеш. Але перевага Росії величезна, і без допомоги Заходу ми не протрималися б і року. На жаль.
Україна як проблема для Америки
Віткофф уже кілька разів між слів закидав наживку: найкращою гарантією безпеки для України був би вихід на американський ринок. Тепер звучать заяви про якийсь план процвітання України в стилі Трампа. Чи зацікавлене сімейство Трампа вкластися в Україну? Прямих даних про це немає. Але те, що такі активісти існують і скуповують активи за безцінь, - факт.
Найголовніше ж інше. Для Америки Україна з погляду геополітики - помилка. Там розглядають Україну як частину Росії і не розуміють, навіщо нам незалежність. Росія в цій системі завжди була колонією колоній, по суті криптоколонією Сполучених Штатів, і забезпечувала їх усім, чого вони вимагали. Тож заміна одного власника на іншого для Вашингтона несуттєва.
Суттєво для Сполучених Штатів інше: Україна як частина Європи. Сьогодні спільна, єдина Європа для них більша проблема, ніж Росія чи Україна окремо. Якщо Україна підсилить Європу, навіть лише у військовому вимірі, це проблема для США. І я вважаю, що на цьому треку Сполучені Штати роблять усе, щоб цього не сталося.
Протидіє цьому, на жаль, лише Велика Британія, у якої вистачає власних проблем. Північ, де тон задає монархічна Британія, сьогодні єдина розглядає союз України, Норвегії, Фінляндії, країн Балтії та Британії як нову військову силу. Бо Європа сьогодні не має політичної волі побудувати власну армію. Необхідність є, усе для цього є, а волі немає.
Подивіться і на те, що відбувається у Франції, Бельгії та інших країнах. Міграційний тиск на уряди я вважаю спецоперацією, до якої доклалися саме Сполучені Штати. Операцію такого рівня росіяни сьогодні провести не могли б, бо вони виснажені війною з Україною. Росія працює в країнах Сахелю, звідки потоки йдуть до Марокко й далі до іспанських анклавів в Африці, а Сполучені Штати тиснуть на Європу, щоб вона перестала існувати як сила, яка заважає їм надалі бути гегемоном. Тобто Сполучені Штати і Росія граються в зв'язці проти Європи.
Сполучені Штати бачать у Росії свою криптоколонію, і вона нею фактично є. Коли Трамп пояснював зростання цін у США браком дизеля на ринку, він, можливо, просто приховав той факт, що частина цього дизеля надходила саме з Росії. Через поставки, про які ми не знаємо і яких не помічають інші учасники ринку, бо їм це невигідно.
Не забуваймо й того, що більшість американського капіталу тим чи іншим чином залишилася в Росії. Можна припустити, що значна частина нафтових родовищ і НПЗ належить не росіянам, не Путіну і не його родині. А отже, удари по них можуть бути ударами й по американському бізнесу, навіть якщо йдеться про частку, меншу за 50%. Чи можна розглядати такий варіант? Можна. Чому ні? Власність давно виведена в офшори, а після всіх гейтів і зливів її настільки розпихали по різних кишенях, що вже ніхто не розбереться, хто кому кум.
Кому мир потрібен більше
Ось чому більшість із нас насправді не бачить усієї картини. Ми кричимо й репетуємо через заяви, які нам особисто не подобаються, але давайте повертатися в реальність. Нам сьогодні потрібен мир. Його треба якось досягти. І треба визнати річ, яка прозвучить дивно: Росії він потрібен більше.
Криза в Росії справді надто розігнала її воєнну машину. Москва не встигає грабувати власні колонії, щоб наповнювати бюджет, і їй просто бракує грошей. Роздуту воєнну машину треба якось зупинити. Не тому, що Росія програє чи виграє, а тому, що війна з'їдає дедалі більше, а грошей немає. Їй потрібно повернути запаси, які в неї колись були.
Китай тут Москві не допоможе. Він принципово не фінансує Росію, у нього багато запобіжників і обмежень на фінансування таких держав, і йому це просто невигідно. Тому Москва впроваджує у своїх колоніях світові практики грабунку. Зокрема, державний борг, який через війну росте шаленими темпами. А кому цей борг належатиме? Путіну та його родині, тому самому кооперативу "Озеро". Для Росії ця війна - трагедія. Для сім'ї Путіна - свято, на якому вони не можуть зупинитися.
Але якщо зарізати корову, яку доїш, доїти буде нічого. І вони це розуміють: у святі треба зробити перерву, печінка мусить відпочити. Розуміє це і Трамп, тому й пропонує зупинитися. Наступний раунд, найімовірніше, буде десь у 2030 році, бо Москві треба підзібрати гроші. Грабувати росіян зручно, вони самі цього вимагають: грабуйте нас. Але зараз грабувати нічого. Бракує людей, бракує дуже багато чого, а для нової війни потрібно більше грошей.
За планами, які мені озвучували, саме десь 2030 рік і стане роком більшої війни. Вона вже запланована, фактично розписана, і війна з Європою для Росії сьогодні не є питанням. Єдине, що зараз утримує Путіна від великої війни, - брак того ресурсу, який завжди допомагав Російській імперії перемагати. Цей ресурс - Україна. Наявність України в цьому ресурсі означала б перемогу Росії і втрату тієї Європи, яку ми сьогодні знаємо. І розуміймо: ця війна в будь-якому разі повернеться до нас. Це розуміють усі.
Чому Путін не йде на прямі розмови з Києвом
Без домовленостей Путіна з Україною навіть стартовий дизельний кейс неможливо виконати. І тут є важлива деталь: Трамп озвучує не все, що каже Зеленському особисто. Він цілком міг публічно сказати "зупиніть удари по НПЗ, будь ласка, не робіть цього", а потім подзвонити Зеленському і попросити: винеси ще 3-4 НПЗ сьогодні ввечері, бо в мене зривається переговорний трек. Ми не бачимо всієї його політики.
З погляду Путіна найрозумнішим рішенням було б вийти напряму на перемовини з Україною і домовитися про зупинку ударів по енергетиці. Росіяни цього не роблять. Натомість останні місяці вони тероризують населення. Вони зрозуміли, що єдиний, хто може по-справжньому зупинити цю війну, - українська нація, яка попри всі негаразди продовжує чинити спротив. Фронт, хай і з проблемами, з СЗЧ та іншим, тримається. Росія не знає, що з цим робити. Ніхто не знає.
Тож що залишається? Йти до сімей, зносити основу, наш тил. Цим вони й займаються. Те, що зараз роблять із Києвом, - примус населення до того, щоб воно пішло до президента і сказало: хочемо миру, зупиняйте війну. Іншої мети немає.
Листопад
Залишається запитання про вибори до Конгресу, які відбудуться в листопаді. У мене є дані, що в листопаді щось відбудеться в Україні, і я впевнений, що це пов'язано саме з виборами до Конгресу Сполучених Штатів. Найімовірніше, йдеться про те, що ми отримаємо можливість проводити вибори. Трамп хоче зайти на свої вибори з переможним українським треком. Добре це чи погано, я не знаю. Може й не відбутися, бо переговорна позиція Путіна справді сильніша і свою думку він змінює щодня.
Але одне можна сказати напевно. Те, що зараз іде через медіа, - це не інформація для нас, а вимога нашої реакції, свого роду call to action, щоб ми робили те, чого від нас хочуть. І ми робимо: сперечаємося, б'ємося між собою, хтось кричить про капітулянтів. Емоційну реакцію українців спровокували, і вона є. Тим часом Путін відкриває Кушнеру двері до Лукойла, Трамп везе американським фермерам російське пальне перед виборами, а за столом, де розподіляють і дизель, і 20 мільярдів, і листопадові дедлайни, наші переговорники досі сидять у ролі статистів. Ось де справжня проблема, а не в тому, чи назвати цю угоду зрадою.
