Хтось колись рахував, скільки кияни платять за гарячі річки під дорогами міста? І хто компенсує їм ці збитки?
Хтось в Києві хоч колись взагалі рахував, скільки кияни платять за те, щоб під їхніми дорогами текли річки гарячої води? Не за ремонт після прориву, а за сам прорив. За воду, яку нагріли на ТЕЦ за газ, куплений за гроші киян, прокачали насосами за електрику, оплачену киянами, і відправили в трубу гріти квартири, а вона пішла гріти ґрунт. Хто порахував, скільки місяців або років ця вода мила землю, перш ніж асфальт не витримав? Хто порахував збитки киян від того, що їхнє тепло не доходить до батарей? І головне: чому кияни взагалі мають оплачувати збитки комунального підприємства, і хто компенсує їм ці гроші? Ніхто не ставить цих питань. Тому поставлю я.
Привід ось який. Сріблястий Audi A3 на вулиці Голосіївській стоїть носом у ямі, а з-під нього тече каламутна тепла вода. Фото розійшлося вранці 29 жовтня: телеграм-канал "Київ INFO" повідомив, що автомобіль провалився під землю під час прориву теплотраси. На сайті "Київтеплоенерго" з'явилося коротке повідомлення: пошкодження трубопроводу на Голосіївській сталося близько опівночі, спричинило просідання ґрунту і витік теплоносія назовні, без тепла лишилися 9 будинків. Ні слова про машину. Ні слова про те, скільки кубів гарячої води пішло в землю. Ні слова про те, скільки коштуватиме дорога. І жодного слова про найголовніше.
Яма, яку мили не одну ніч
Подивіться на фото уважно. Яма, в яку сіла машина, глибиною з колесо і шириною з автомобіль. Таку порожнину не вимиває за ніч. Її вимиває місяцями. Гаряча вода під тиском знаходить тріщину в сорокарічній трубі, виходить у ґрунт, розмиває пісок, несе його в колектор чи в нижчі шари, і над трубою поступово утворюється підземна річка з гарячою водою. Асфальт над нею тримається, поки тримається. А коли зверху стає припаркований Audi і дощ, асфальт здається. Повідомлення "сталося близько опівночі" стосується тільки моменту, коли яма вийшла на поверхню. Коли почалася сама річка, не знає ніхто.
І це не моя здогадка, а визнаний самим підприємством факт. У лютому 2025 року те саме "Київтеплоенерго" повідомляло про пошкодження магістралі на проспекті Глушкова, яке "сталось без витоку теплоносія на поверхню". Тобто труба тече, вода йде в землю, а зверху нічого не видно. Скільки таких невидимих витоків у місті прямо зараз? Відповідь дає сам заступник голови КМДА Петро Пантелеєв: місто розпочало обстеження тепломереж дронами, щоб виявляти найбільші втрати тепла. Уявіть: щоб знайти, де тече, треба злетіти і подивитися зверху, де гріється земля. Це означає, що внизу, на пульті, цих втрат не видно. Мережа довжиною 2700 км, яка не знає, де сама тече.
Отже, Audi на Голосіївській - не аварія, яка сталася вночі. Це фінал процесу, який тривав невідомо скільки і коштував невідомо скільки. Тепер про те, скільки саме.
Скільки це коштує, якщо рахувати не так, як рахує підприємство?
Офіційна цифра втрат у київських мережах - 17-20%. Її назвав Пантелеєв у 2022 році в інтерв'ю "Економічній правді", і вона досі кочує по всіх довідках. Але подивіться, що це за цифра. Це втрати в трубах від ТЕЦ до будинку, підраховані самим "Київтеплоенерго" за власною методикою, без жодного незалежного аудиту. Підприємство саме собі рахує, скільки воно втрачає, і саме собі закладає ці втрати в тариф як планові. Ще за часів "Київенерго" планові втрати в тарифі становили 16%, а експерти називали реальну цифру 20% і вище. Тобто з кожних 100 гривень, які киянин платить за тепло, 16-20 підприємство офіційно має право вилити в землю. І він за це заплатив. Він заплатив за річку під Голосіївською наперед, у тарифі.
Але мережа - лише частина ланцюга. Прем'єр-міністр Олексій Гончарук у грудні 2019 року в інтерв'ю РБК-Україна назвав зношеність інфраструктури "90 плюс відсотків", втрати в мережах - "шаленими", а економію від термомодернізації будинків оцінив "від 25 до 60, іноді 70 відсотків тепла". Тобто з тепла, яке купили кияни, до 70% не гріє киян: частина йде в землю по дорозі, решта - крізь стіни і вікна будинків, які ніхто не утеплив. Експертні оцінки, які наводить Економічна правда, ще у 2019 році говорили про втрати в системах централізованого теплопостачання до 60%. Розклад приблизно такий: близько 47% втрачається в будівлях, 12% у мережах, 5% у котельнях. І знову ж: 12% у мережах - це нормативна цифра, а не виміряна. Виміряна - це коли дрон літає і шукає, де гріється земля.
Тепер гроші. Київська система ще за "Київенерго" відпускала близько 15 млн гігакалорій на рік. За мораторним тарифом 1654 гривні за гігакалорію це 25 млрд гривень тепла на рік. За економічно обґрунтованим тарифом, який підприємство затверджує само для себе, 2758-3090 гривень, це близько 43 млрд. Навіть за офіційними 20% втрат у мережах це 3 млн гігакалорій, або 5 млрд гривень за мораторним тарифом і майже 9 млрд за реальним, що щороку йдуть у київський ґрунт. А якщо рахувати весь ланцюг за Гончаруком, тобто 60-70% від ТЕЦ до батареї, то з 25 млрд гривень киянського тепла до киян доходить 8-10 млрд, а 15-17 млрд гріє землю, повітря і стіни. За реальним тарифом - 26-30 млрд на рік. Для масштабу: уся програма заміни тепломереж у 2025 році коштувала близько 400 млн. Тобто за один рік у землю йде в десятки разів більше, ніж місто витрачає на те, щоб туди перестало йти.
Цих цифр ви не знайдете в жодному звіті міста. Їх ніхто не рахує, бо той, хто мав би рахувати, і є тим, хто втрачає. Підприємство рахує, скільки воно продало і скільки йому не доплатили. Киянин у цій бухгалтерії є тільки платником. Збитки від того, що куплене ним тепло не дійшло, у його платіжці не відображаються, бо в платіжці вони вже враховані як норма.
Чому за збитки підприємства платить киянин?
Ось тут і треба поставити питання прямо. Тепломережі - майно територіальної громади Києва, тобто киян. "Київтеплоенерго" - комунальне підприємство, тобто теж киян. Коли майно киян тече, збиток несе киянин. Коли підприємство киян не доотримує грошей, різницю теж покриває киянин, тільки іншим шляхом: через державний бюджет, який формується з його ж податків. Держава не відшкодувала теплокомуненерго по країні понад 75 млрд гривень різниці в тарифах, і коли відшкодує, це будуть гроші платників податків. Саме "Київтеплоенерго" ще у 2024 році мало 20,7 млрд гривень боргу перед "Нафтогазом", який реструктуризували на 15 років. Це 6900 гривень на кожного мешканця столиці, включно з немовлятами. І директор "Енергозбуту" Костянтин Лопатін не приховує, що буде далі: середній рахунок 1500 гривень на місяць після війни зросте до 3000.
А тепер зворотне питання: хто компенсує киянину? За тепло, яке не дійшло, за дорогу, яку розмило, за машину в ямі, за тиждень без опалення в морози? Єдина компенсація, яка існує, це перерахунок за невідпущене тепло: у січні 2026 року, коли підприємство усунуло 1200 проривів, кияни отримали знижку 720 млн гривень, тобто їм не нарахували за те, чого не було. Це не компенсація. Це просто відсутність рахунку за порожню батарею. За тепло, яке пішло в землю по дорозі, компенсації не існує в принципі, бо воно вже в тарифі. За розмиту дорогу платить дорожнє управління, тобто той самий бюджет киян. За машину платить власник, якщо не доведе провину підприємства в суді, а довести, що яму мили пів року, він не зможе, бо ніхто не фіксував, коли це почалося.
І ось ще одна цифра, яка робить цю картину зовсім дивною. Підприємство, яке скаржиться, що тариф покриває лише 53-60% вартості, яке має 20 млрд боргу і щодня латає 30-40 проривів, за 2025 рік показало чистий прибуток 7,78 млрд гривень при доході 36 млрд. Роком раніше - 4,75 млрд прибутку. Можливо, це бухгалтерське відображення компенсацій або списаних боргів. Але якщо прибуток реальний, то чому труби міняють на 400 млн, а не на 7 млрд? А якщо паперовий, то для кого ця картинка?
Ось так і працює те, що я називаю "Економікою збитків". Втрати гарантовано лягають на всіх: у тариф, у держбюджет, у борг на 15 років, тобто на дітей тих, хто сьогодні платить. А доходи концентруються там, де є контракт на вічний ремонт. Вічний він не через чиюсь злу волю, а арифметично: 2700 км мереж при темпі заміни 150 км на рік - це 18 років, а гарантія на нову трубу - 25. Поки дійдуть до останнього кілометра, перший уже почне текти. При темпі 40 км на рік, який був ще нещодавно, цикл - 67 років. Приватна "Євро-Реконструкція", яка гріє частину міста, за три роки заборгувала "Київтеплоенерго" 1,5 млрд гривень і не платить за користування муніципальними мережами, тобто навіть приватник тут живе за комунальний рахунок. Система, в якій збиток гарантований, кінець ремонту неможливий, а винний у прориві ніколи не названий, не потребує корупціонерів, щоб бути золотою жилою. Вона так збудована.
Війна як привід нічого не міняти
Здавалося б, війна мала стати моментом істини. Російські ракети б'ють по київських ТЕЦ, і після ударів 2026 року всі три столичні станції перестали виробляти електроенергію, місто втратило 1,3 ГВт власної генерації. Система, в якій одна станція гріє сотні тисяч людей через 2700 км дірявих труб, виявилася ідеальною мішенню. Логіка підказує: розбийте велику мішень на малі, розведіть тепло по кварталах, зніміть з киян залежність від однієї магістралі 1978 року.
Що робить місто? Відбудовує мішені. Віталій Кличко прямо каже, що альтернативи централізованому опаленню в Києві немає, а 69 мобільних котелень - для лікарень і пологових будинків, не для киян. Паралельно будується "резервна система" на 1600 МВт, яку мер обіцяє запустити до кінця року, а загальний план стійкості Кличко оцінює у понад 60 млрд гривень, з яких перші 30 млрд ділять навпіл держава і місто. Тобто кияни платять за резерв до тієї самої системи, яка і без ракет виливає їхні гроші в землю. Державі теж не подобаються темпи: у травні віцепрем'єр Олексій Кулеба публічно заявив, що підготовка Києва не відповідає ні загрозам, ні обсягу державних грошей. У червні уряд додав ще 2 млрд на укриття для енергооб'єктів і тепломодернізацію. Укриття над ТЕЦ, яку б'ють ракетами, і латання труб, які течуть самі. Це і є весь план.
Децентралізації в тому сенсі, який мав би значення для киянина, тобто щоб його будинок не залежав від магістралі діаметром 800 мм, не відбувається. Модульні котельні купують як резерв для системи, а не як заміну системі. У міської влади є один чесний аргумент: радянські багатоповерхівки технічно не готові до локальних котелень, і переобладнати тисячі будинків за одне літо неможливо. Це правда. Але це літо не перше. У 2011 році міжнародний аудит оцінив заміну старих мереж в 11 млрд гривень. Минуло 15 років. Мережі досі на 80% зношені. Якщо щороку в землю йде від 5 до 17 млрд гривень тепла, то за ці 15 років кияни вилили в ґрунт суму, якої вистачило б на кілька повних замін усієї мережі. Просто ці гроші пішли не в труби, а крізь них, в чиїсь кішені.
А в Європі труби не лопаються?
Лопаються. І це варто сказати чесно, бо аргумент "у Європі теж" міська влада любить. У Варшаві цієї зими оператор Veolia відключив від тепла 549 адрес у районі Урсус через аварію магістралі діаметром 600 мм, і то була не єдина аварія за сезон. У Берліні оператор BEW, який гріє 700 тисяч квартир через мережу довжиною 2000 км, у жовтні 2026 року залишив без тепла 400 домогосподарств у Шарлоттенбурзі. Бухарест, чия система одна з найбільших у світі, має мережі, збудовані між 1960 і 1985 роками, втрачає 28,6% тепла між джерелом і споживачем, а кількість аварійних ремонтів там зросла з 637 у 2013 році до 1274 у 2019-му. Знайомо? Той самий радянський проєкт, той самий вік труб, ті самі цифри.
Але далі починається різниця, і вона саме в тому, про що ця стаття: там рахують. У Варшаві аварію в Урсусі Veolia виявила за два дні до відключення і свідомо чекала потепління, щоб не лишати людей без тепла в мороз. Там прорив - це подія, яку бачать до того, як вона вилізе на поверхню з чиїмось автомобілем. У Бухаресті і Загребі заміну труб фінансує Євросоюз: Загреб міняє 68,5 км зі 227, і кожна нова труба йде з датчиками витоку. Там підземна річка неможлива, бо її побачать на пульті в перший день, а не через рік під колесом.
А є ще Данія, де централізованим теплом гріється 65% осель, і там ніхто не збирається від нього відмовлятися. Втрати тепла в данських мережах, за даними дослідження для Єврокомісії, становлять 4-7% у центральних частинах міст, а втрати води - практично нуль. Нуль. Жодної підземної річки. Бо більшість данських теплових компаній організовані як неприбуткові кооперативи споживачів. Труба належить тим, хто за неї платить, і кожна втрачена крона - це втрачена крона власника, а не абстрактного бюджету. Там питання "хто порахував збитки споживача" не виникає, бо споживач і є той, хто рахує.
Тобто ярмо - не централізоване опалення як таке. Ярмо - його київська модель, де мережа належить громаді формально, збиток гарантовано покриє бюджет, прибуток не йде в труби, втрати закладені в тариф як норма, а ремонт не має кінця. Данія показує, що та сама технологія працює з нульовими втратами води. Бухарест показує, що радянські труби можна поміняти, якщо гроші йдуть у труби, а не крізь них. Київ показує третій варіант: 2700 км, 80% зношеності, 40 проривів на добу, від 5 до 17 млрд гривень тепла в землю щороку і 60 млрд на резерв до того, що тече.
Щось у Києві змінюється. Міняються назви вулиць, голови районів, кольори тролейбусів. Не змінюються тільки осінні прориви: та сама Голосіївська у вересні 2024 року вже ковтала автомобіль, тоді через водогін. Тепер через теплотрасу. Через рік буде через щось ще. Бо кожна така яма - не аварія, а робочий режим системи, в якій за воду в землі, за ремонт після неї і за дорогу над нею платить одна і та сама людина. Та, чий Audi сьогодні стоїть у ямі. І та, яка про це прочитала і пішла платити за опалення. Скільки саме вона платить за підземні річки, їй не скаже ніхто. Тому що ніхто не рахував. І тому що тим, хто мав би рахувати, вигідно не знати.
