Корисний покидьок: чому Іран отримує ракети, а Росія — “ще два тижні”
Президент Трамп дав Ірану два тижні на роздуми. За добу — ракетний удар.
Президент Трамп дав Путіну два тижні, потім ще дві. Потім ще. Потім знову. А потім просто забув, що давав. І переключився на Іран.
У чому парадокс?
Парадокс у тому, що обидві ситуації починаються однаково, але закінчуються протилежно. Формула схожа: “останнє попередження”, “вікно для дипломатії”, “немає безкарності”. Але в одному випадку — летять ракети, а в іншому — лише календарні відстрочки, які нічого не змінюють.
Чому?
Бо Іран — чужий на глобальній сцені. У нього немає жодних активів у Вашингтоні, немає нерухомості у Маямі, немає друзів серед інвесторів або гравців політичного класу. Іран не годує нікого. Його можна карати. Без збитків. Це безпечна форма жорстокості: ніхто не втратить нічого зі свого.
А от Росія — покидьок, але свій.
Ні, не, тому що “друга за розміром армія”, і не, тому що “ядерна держава”. Справа не в страху. Справа у функції.
Росія — це структурно вбудований ворог. Вона необхідна. Не тому, що вона сильна, а, тому що вона зручна та зрозуміла.
Путін — не лише диктатор, він глобальний актор, роль якого — бути символом загрози. Страх перед Росією — це опорний елемент західної зовнішньої політики: джерело санкцій, підстави для розширення НАТО, привід для оборонних бюджетів, обґрунтування нових угод. Це страх, який чудово продається.
Тому США не поспішають його знищити. Бо зникне ворог — зникне ринок страху. І кому тоді продавати “захист”?
Путін — це поганий хлопець, який всім зручний. Його вигідно карати — словом. Але не знищувати — бо це кінець історії. І саме тому він отримує “ще два тижні”, і ще, і ще, поки його ракети летять на Київ, але жодна — у відповідь.
Ракети летять на Тегеран, бо це — безпечно. А по Москві — ні. І не через ядерну загрозу. А через економіку страху.
Бо впаде Кремль — впаде весь наратив, у якому США — рятівник, який стримує Зло.
Ось тому війна в Україні — це не війна за свободу, це війна за інтереси.
Це — війна, в якій США захищають не принципи, а архітектуру свого впливу на глобальну політику.
І саме тому відповідь не є симетричною.
Тому треба зрозуміти, що:
Іран порушує порядок — бо він за межами глобальної системи.
Росія не порушує порядок — бо діє в інтересах системи.
Іран — це неконтрольований елемент, який заважає.
Росія — це шум, який створює фон для політичних спектаклів.
І поки в Кремлі сидить цей корисний покидьок — система може продавати страх, може продавати захист, може контролювати не безпеку, а саму ідею загрози.
Україна в цій системі — не мета, а розмінна карта в грі великих акторів за право монопольно володіти страхом.
А принципи?
Принципи — це те, чим найбільше торгують перед укладенням великої угоди.
