Криміналізація заперечення "геноциду радянського народу": неоімперська містифікація та ревізія історії

Ініціатива Державної думи Російської Федерації щодо кримінального покарання за "заперечення факту геноциду радянського народу у період Великої Вітчизняної війни" викликає глибоке подивування не лише з погляду історичної правди, але й з точки зору юридичної визначеності, політичної доцільності та етичного підґрунтя. У реальності ми маємо справу із політико-ідеологічним проєктом, що переслідує не мету вшанування жертв, а — реабілітацію сталінської монополії на насильство, де геноцид жертв цинічно інструменталізується заради легітимації самого ката.

Хто такі “радянські люди”? Юридична та історична невизначеність

Поняття «радянський народ» — це ідеологема, що офіційно увійшла до політичного лексикону лише на XXIV з’їзді КПРС у 1971 році. Це була спроба замінити реальні національні, етнічні, культурні ідентичності спільнотою, підпорядкованою виключно єдиному політичному центру — Москві, та позбавленою природних прав на самовизначення.

Цей "народ" не мав чіткої етнічної, правової чи соціальної основи. Він був сконструйований як наднаціональна — а точніше антинаціональна — спільнота, інструментальна до імперської політики асиміляції, репресій та централізації. У період 1941–1945 рр. навіть термін "радянський народ" у правовому сенсі не існував. Громадяни СРСР залишались етнічно класифікованими: українець, єврей, казах, чеченець тощо — і саме за цією ознакою визначалась державна політика репресій.

Чому неможливо говорити про "геноцид радянського народу"

Згідно з Конвенцією ООН 1948 року про запобігання злочину геноциду, поняття "геноцид" стосується умисного знищення цілісної національної, етнічної, расової чи релігійної групи як такої. "Радянський народ", як суто ідеологічний конструкт, не є ані нацією, ані етносом, ані релігійною чи расовою групою, і відповідно — не підпадає під це визначення.

Більше того, існують задокументовані факти, які свідчать, що саме сталінський режим — як державна влада СРСР — не лише не захищав, а навпаки — цілеспрямовано знищував мільйони так званих "радянських громадян" за етнічною, соціальною, релігійною та політичною ознаками:

• масові депортації чеченців, кримських татар, німців Поволжя, калмиків, інгушів;
• голодомор в Україні 1932–1933 років;
• знищення польської еліти в Катині;
• репресії проти євреїв у повоєнний період;
• політика знеособлення та ідеологічного терору через ГУЛАГ, "психіатрію", "чистки" тощо.

Роль Сталіна як “першого радянського” і “першого росіянина”: міфологія в дії

Особливої уваги заслуговує постать Йосифа Сталіна у цьому контексті. У сучасному кремлівському наративі він подається як "перший росіянин" та "втілення державного генія". Насправді ж:

• Сталін очолив масові репресії проти українських селян і інтелігенції, духовенства, офіцерства царської армії, фактично винищивши російську і українську культурну еліту;
• під час Другої світової війни Сталін демонстрував абсолютну зневагу до людського життя, у тому числі й до євреїв, які стали жертвами Голокосту, і до військовополонених, яких автоматично оголошував "зрадниками";
• після перемоги — депортував, колонізував і асимілював цілі народи.

Отже, з формальної точки зору, Сталін був особисто відповідальним за акти, які в сучасній міжнародній практиці кваліфікуються як злочини проти людяності і, в окремих випадках, як геноцид.

Шизофренія державної пам’яті: прославляти ката і карати за критику

Пропозиція криміналізувати "заперечення геноциду радянського народу" не лише юридично некоректна, але й ідеологічно шкідлива. Вона:

• створює правовий абсурд, де не існує суб'єкта злочину (етнічної групи), але існує об'єкт захисту (абстрактна спільнота);
• унеможливлює історичну дискусію, адже будь-яка критика сталінських репресій буде трактуватися як "заперечення геноциду";
• перетворює публічну пам'ять на засіб репресії, де жертви і кати зливаються в один образ "радянської величі";
• знецінює справжні трагедії, такі як Голокост, Голодомор, масові депортації, перетворюючи їх на фоновий шум ідеологічної кампанії.

Ідеологія як дубинка, історія як повія

У запропонованому законопроєкті ми бачимо типовий приклад неоімперської політики Кремля. Поняття "радянського народу", штучно створене як інструмент знищення національної ідентичності, тепер використовується вдруге — для знищення історичної правди. Це новітня сакралізація державного насильства, в якій історія слугує легітимізацією авторитаризму, а правове поле — інструментом політичної розправи.