Київ – вічний заручник імперських амбіцій Москви

Москва здавна будує свою ідеологічну основу на зв’язку з історичною спадщиною Русі, створюючи наратив, що столиця України – Київ (як центр Русі, і фактично сама Русь) є її фундаментальним компонентом. Це уявлення підтримує не лише міфічну, а й геополітичну ідеологічну концепцію Москви як "Третього Риму", яка визначає її статус на світовій арені.

Без України Москва втрачає не лише міфічну історичну легітимність, але й символічний зв’язок зі своїм імперським спадком, що робить існування імперії у традиційному розумінні неможливим. Водночас ставлення до інших колоній, які колись входили до складу Російської імперії чи СРСР, має зовсім інший характер.

11 січня (за новим стилем) 1918 року Рада народних комісарів під керівництвом Леніна визнала незалежність “Турецької Вірменії” (“Західної Вірменії”). Це питання курував Йосип Сталін, який і підписав відповідний декрет. Території, про які йшлося, були окуповані російською армією під час Першої світової війни і підтримувалися місцевими сепаратистськими рухами. У цьому випадку йшлося про території Османської імперії, що робило їхнє визнання незалежності радше тимчасовим тактичним поступком, ніж стратегічним вибором.

Більшовицький підхід до національного питання на початку XX століття був прагматичним. Визнання незалежності Польщі, Фінляндії та низки інших територій диктувалося не щирим прагненням підтримати право народів на самовизначення, а виключно політичною доцільністю. У випадку з Польщею цю лінію було визначено ще Тимчасовим урядом, а більшовики не бачили підстав її заперечувати. Фінляндія, з огляду на її політичну зрілість і готовність до спротиву, також опинилася поза межами більшовицьких претензій.

Однак Україна для Москви завжди мала виняткове значення. Її географічне розташування, історична роль у формуванні руської державності та ресурсний потенціал не дозволяють Москві розглядати її як регіон, відокремлений від імперії.

Цілісна українська органічна національна ідентичність, яка розвивається незалежно від імперської “російської”, повністю підриває основи ідеології “Третього Риму”. Саме тому пропагандистська машина Москви створює наративи про міфічний “триєдиний народ” і “історичну спільність”, категорично заперечуючи законне право Русі України на власну окрему історію та незалежне майбутнє.

Порівнюючи цей підхід із визнанням незалежності “Турецької Вірменії”, варто зазначити, що ця територія ніколи не була інтегральною частиною імперського ядра Москви, а її стратегічне значення обмежувалося тимчасовим військово-політичним контекстом. Визнання незалежності мало характер дипломатичного ходу, а не відображення імперської необхідності.

Важливим фактором є і те, як Москва використовує історичні міфи. У випадку з Україною основою наративу стає міфічна “Давня Русь”, яку проголошують витоком російської державності. У той час як для інших територій таких глибоких символічних зв’язків не існує. Тому доля “Турецької Вірменії” чи навіть таких важливих регіонів, як Польща або Фінляндія, могла вирішуватися залежно від поточної ситуації, тоді як Україна завжди залишалася в центрі імперських амбіцій.

Сьогоднішня риторика Москви щодо України демонструє незмінність цього підходу. В умовах сучасного світу, де імперії більше не мають тієї легітимності, що раніше, Москва продовжує триматися за минуле, намагаючись зберегти ілюзію історичного права на контроль над Україною. Однак історичні парадокси показують, що чим сильніше країна намагається втримати те, що вже втрачено, тим швидше вона втрачає власне майбутнє.