Лондон під час війни плавив паркові огорожі на зброю, а Київ закуповує декорації на бюджетні мільйони
Чим справжній керівник відрізняється від посереднього? Не розумом, не освітою і навіть не чесністю. Він відрізняється тим, що вміє пріоритизувати задачі і напрямки. Тим більше під час війни, коли грошей катастрофічно не вистачає. У мирний час цю різницю легко сховати: бюджет росте, помилки розмазуються по роках, і черговий "гуманітарний проєкт" принаймні нікого не вбиває. Війна знімає цю розкіш. Під час війни ресурсу завжди не просто менше, ніж потреб, його взагалі нема! І кожна витрата повинна проходити через фільтр, який відповідає на одне питання: точно це для нас сьогодні найбільш болюче і найбільш головне? Чи можемо ми витратити ці гроші більш раціонально і розумно, щоб врятувати хоча б ще одне життя, щоб допомогти ще одній родині чи навіть людині вижити?
Саме тому війна є найточнішим іспитом на управлінську мудрість. І саме тому варто подивитися, як цей іспит складали ті, хто свої війни виграв, перш ніж дивитися на Київ.
Як пріоритизували ті, хто вигравав?
Улітку 1940 року Британія залишилася сам на сам із Гітлером. Франція пала, імпорт залізної руди з Норвегії і Бельгії обірвався, і державі бракувало металу на зброю. Що зробив Лондон? Він пішов у свої парки з молотками. До червня 1940 року з 32 лондонських скверів і парків зняли 345 тонн чавунних огорож, серед них Лінкольнс-Інн-Філдс, Лестер-сквер і Гакні-Даунс. Усе це пішло на переплавку. Газони знаменитих лондонських скверів перекопали під городи і бомбосховища, статуї вивезли, а в Кеннінгтон-парку вирили сітку траншей з дерев'яними стінами і дахом із гофрованого заліза, щоб місцеві мали куди бігти. В Оксфордському університетському парку розбили близько 80 городів, а чавунні огорожі, зняті на боєприпаси, повернули лише наприкінці 1960-х. Уявіть: мирна країна з найстарішою парковою культурою Європи двадцять років жила без паркових огорож, бо під час війни вони були потрібнішими у вигляді снарядів.
І це був не порив ентузіазму, а державна політика. У вересні 1940 року британський уряд запровадив пряме ліцензування всього будівництва і цивільної інженерії: з 7 жовтня жоден приватний об'єкт не міг початися без дозволу уряду, а виняток зробили лише для ремонту після авіанальотів, оборонних замовлень і дрібних робіт. Тобто декоративний міст у парку в Британії 1940 року не те що не побудували б. Його б не дозволили закласти.
Американці зробили те саме з притаманним їм розмахом. 9 квітня 1942 року Рада воєнного виробництва США видала наказ L-41, який заборонив нове будівництво несуттєвих житлових будинків, доріг і комерційних будівель, а проєкти, що вже велися, могли зупинити, якщо їхні матеріали були потрібніші на фронті. Формулювання Ради варто перечитати двічі: усе будівництво, яке не є суттєвим, прямо чи опосередковано, для успішного ведення війни і яке споживає працю, матеріали чи обладнання, потрібні для воєнних зусиль, має бути відкладене до кінця надзвичайного стану. Для житла поріг дозволеного становив 500 доларів на рік. Наказ скасували лише 15 жовтня 1945 року, через шість тижнів після капітуляції Японії. А за рік після скасування обсяг приватного житлового будівництва в США виріс уп'ятеро. Ось що таке "потім": усе, що можна було відкласти, відклали, і це "потім" настало одразу після перемоги, а не замість неї.
Ізраїль у жовтні 1973 року отримав удар, схожий на наш лютий 2022-го: раптовий, з двох фронтів, у день свята. І першим, що зробив уряд Голди Меїр ще в перші тижні війни, стало скорочення бюджету розвитку. Частка оборони в державному бюджеті за кілька місяців піднялася з 30 до 50 відсотків, а різницю шукали не в нових позиках, а в тому, що різали все інше. Через півстоліття, після 7 жовтня 2023 року, Ізраїль повторив цей маневр майже буквально. У переглянутому бюджеті на 2024 рік уряд скоротив усі міністерства на кілька відсотків, щоб покрити додаткові 18 мільярдів доларів на оборону. Під ніж пішли міністерства культури і спорту, будівництва і житла, енергетики, транспорту, а разом із ними і кошти, закладені в багатьох відомствах на проєктування. Навіть так звані коаліційні фонди, гроші на улюблені проєкти міністрів і депутатів, урізали на 670 мільйонів доларів. І найцікавіше: опозиція вважала, що цього замало, і вимагала різати ще. Тобто в ізраїльській політиці під час війни змагаються не за те, хто більше побудує, а за те, хто більше відкладе.
Три країни, три епохи, одна логіка. Під час війни держава перестає будувати те, що не наближає перемогу і не рятує людей. Парки, сквери, декоративні огорожі, нове комерційне будівництво, проєктні роботи на майбутнє йдуть у чергу за словом "потім". А вивільнені гроші, метал і руки йдуть на зброю, укриття і виживання. Чи є в цих історіях хоч одна, де воююче місто саме попросило в союзників гроші на паркову арку? Немає. Британці не будували парків під час Бліцу. Вони їх перекопували.
Як пріоритизує Київ?
А тепер візьмемо Київ, Оболонь. У червні 2026 року мер Києва Віталій Кличко разом із мером Вільнюса Валдасом Бенкунскасом і послом Литви відкрив Вільнюський сквер із пішохідним мостом на вулиці Прирічній. Біля мосту встановили камінь із табличкою: сквер створено "за ініціативи мера Києва Віталія Кличка" за фінансової підтримки Вільнюса та Литовського фонду співробітництва з розвитку і гуманітарної допомоги.
Офіційна версія проста: литовці подарували 600 тисяч євро, Київ отримав "міст дружби". Але підрахунок Київ Life показує інше. Загальна вартість проєкту становить близько 3,2 мільйона доларів. Литовський внесок у ньому близько 690 тисяч. Решту, майже 2,5 мільйона доларів, доклав міський бюджет. На кожен подарований долар кияни додали три з половиною своїх.
Той самий Київ, який у жовтні 2026 року розповідає, чому в ньому досі бракує мобільних укриттів. Віталій Кличко пояснив BBC Україна, що на початку осені 2025 року районам спрямували з міського бюджету близько 11 мільйонів доларів на укриття, але до кінця року закупівлі так і не провели, і гроші повернулися до бюджету невитраченими. Тобто 11 мільйонів доларів на укриття місто "не змогло" витратити. А 2,5 мільйона на сквер із мостом змогло, і максимально швидко: Вільнюський сквер, за підрахунком Інформатора, створили трохи більше ніж за 2,5 місяця. Ось вам і вся пріоритизація: на укриття системи немає, на бруківку є.
Поставте цей факт поруч із британськими городами замість газонів. Лондон 1940 року забирав з парків те, що могло захистити людей. Київ 2026 року забирає з бюджету укриттів те, що можна покласти в парк. Напрямок руху протилежний.
За що платили і кому?
Тепер детальніше, бо диявол тут не в геніальному задумі, а в кошторисі. Замовник усіх робіт - комунальне об'єднання "Київзеленбуд". Перший тендер, у вересні 2025 року, на близько 750 тисяч доларів, виграло ТОВ "Український виробничо-будівельний альянс "Центр"". За ці гроші, як з'ясував Телеграф, зносили аварійні дерева, планували територію, робили основу під доріжки і підпірні стінки. Окремо місто заплатило ще близько 90 тисяч доларів за вишукування, проєкт, експертизу і нагляд.
Другий тендер, на 1,45 мільйона доларів, у березні 2026 року дістався ТОВ "Євротехнології Груп". І саме в цьому договорі, за даними Kyiv.news, ключовим об'єктом значиться пішохідний міст: сталь, композитна терасна дошка, перила з нержавійки з дубовим поручнем і LED-підсвіткою. Вартість цієї позиції в кошторисі - близько 300 тисяч доларів. Джерело фінансування - місцевий бюджет.
Зупиніться тут. Мерія публічно каже, що міст збудовано за литовський грант. А в договорі за кошти міського бюджету той самий міст стоїть окремим рядком на 300 тисяч доларів. Київ Life пише, що грант покриває пішохідну частину мосту, доріжки, лави, урни та велопарковки. Отже, за міст платили двічі? Чи литовці оплатили настил, а кияни конструкцію? Телеграф ще навесні надіслав запити до КМДА і "Київзеленбуду" з проханням розмежувати, що оплатив грант, а що бюджет. Відповіді за пів року так і не з'явилося.
Про сам об'єкт варто знати, що в релізах він "за мотивами мосту короля Міндаугаса", а в натурі це, за описом Телеграфа, скромний 10-метровий перехід над гирлом технічного каналу, третій міст на Оболоні, що не має жодного транспортного значення.
І ще про підрядника. Директор і засновник "Євротехнології Груп" - Володимир Бойправ. Раніше серед співзасновників значився його брат Тарас Бойправ, який у 2018-2020 роках обіймав посаду заступника начальника Управління капітальних вкладень "Київзеленбуду", тобто того самого замовника. Компанія ділить адресу з ТОВ "Укрземтехніка", серед засновників якої мати братів. З 2017 року фірма отримала підрядів приблизно на 10 мільйонів доларів, з них понад 8 мільйонів від "Київзеленбуду". А "Київзеленбуд" з початку повномасштабного вторгнення уклав угод на реконструкцію і ремонт парків, скверів і зелених зон приблизно на 14 мільйонів доларів. Війна йде, парки ремонтуються, фірма родини колишнього чиновника замовника отримує контракти. Усе за законом, усе в Prozorro.
Скільки цей стратегічно важливий міст коштував насправді?
Є проста і загальноприйнята у світі практика: мости порівнюють за вартістю квадратного метра настилу. У Фінляндії державне агентство транспортної інфраструктури називає орієнтир публічно: звичайний міст коштує приблизно 1 700-3 400 доларів за квадратний метр, а "дизайнерський", із бронзою і суцільним заскленням, близько 11 тисяч. У Гонконзі законодавча рада вимагає від чиновників показувати таке порівняння перед кожним затвердженням пішохідного мосту.
Ширину оболонського мосту мерія не повідомляє. Візьмемо щедро 4 метри: 300 тисяч доларів за 40 квадратних метрів дають 7 500 доларів за метр. При 3 метрах ширини виходить уже 10 тисяч. Тобто парковий місток зі сталі й терасної дошки коштує стільки ж, скільки фінський міст із бронзою і склом.
А тепер Німеччина, країна з одними з найвищих будівельних зарплат у Європі. У Дортмунді сталевий арковий пішохідний міст із прольотом 29 метрів, довжиною 41 метр і шириною 5 метрів коштував, за даними інженерної бази Structurae, близько 595 тисяч доларів, або 2 900 доларів за квадратний метр. Німці за вдвічі більші гроші отримали арку вчетверо довшу і ширшу. Навіть якщо додати німецьку будівельну інфляцію за 15 років, київський квадратний метр лишається в рази дорожчим за дортмундський. І це при тому, що робоча сила в Україні у кілька разів дешевша за німецьку, тому київський міст мав би коштувати не дорожче за німецький, а дешевше.
Звідси проста арифметика потенційного заробітку. Якби оболонський міст коштував за німецькою ціною, він обійшовся б приблизно в 100-120 тисяч доларів. Кошторис дає 300. Різниця близько 180-200 тисяч доларів на одному 10-метровому містку. Якщо припустити, що той самий коефіцієнт закладено в решту кошторису парку на 3,2 мільйона доларів, а бруківка, ліхтарі й "ландшафтні рішення" перевіряються ще гірше за сталь, то йдеться про потенційні 2 мільйони доларів, які розчинилися між ціною і вартістю. Це припущення, і саме тому його треба перевірити. Але для перевірки потрібна відповідь на запит про те, хто за що платив, а мерія мовчить.
Чому цього ніхто не помічає?
Тому що проєкт загорнуто в найкращу обгортку, яку можна вигадати під час війни. Литовський прапор на стрічці. Посол у кадрі. Слово "партнери" в кожному релізі. Фонд із назвою "гуманітарної допомоги". Хто наважиться питати про кошторис, коли йдеться про дружбу народів? Критика мосту автоматично виглядає як невдячність Литві, і цей рефлекс працює на мерію краще за будь-яку охорону. Литовське LRT пише, що Вільнюський сквер став першим і поки єдиним проєктом в Україні, профінансованим напряму з Фонду співробітництва з розвитку і гуманітарної допомоги. Гуманітарний фонд уперше прийшов у воюючу країну, і його привели до паркової арки. Той самий Вільнюс дав київському пансіонату для ветеранів праці близько 90 тисяч доларів на сонячні панелі й накопичувачі енергії. У 7,5 раза менше, ніж на сквер.
У литовської сторони на цю диспропорцію є готова відповідь: пропорцію задали не у Вільнюсі, а в Києві. Мерія Вільнюса в офіційному повідомленні, яке цитує Телеграф, прямо зазначила, що проєкт став відповіддю на запит Віталія Кличка. Мовляв, пріоритети визначало місто, ми лише допомогли тим, чим просили.
Скажу відверто: це не відповідь, а спосіб сховатися за спину того, хто просить. Бо гроші давали не кияни, гроші давали литовці. Платник податків у Вільнюсі віддав свої гроші з одним розумінням: вони підуть на допомогу країні, яка воює. І той, хто розпоряджається цими грошима, був зобов'язаний на 10000 відсотків не віддати їх на те, що обороні не допоможе ніяк. Не можна декларувати допомогу, а потім, коли тобі приносять проєкт паркової арки, раптом втратити здатність думати. Достатньо було одного запитання: скільки поранених ви вивезете цим мостом? Транспорт для евакуації поранених - щоденна, невирішена, кривава проблема фронту. Машин не вистачає постійно, пікапи згорають за тижні, і щодня хтось не доїжджає до стабпункту саме тому, що не було на чому везти. Це знає кожен, хто хоч раз говорив із волонтерами чи бойовими медиками. 690 тисяч доларів - це щонайменше десяток евакуаційних машин, тобто десятки врятованих життів. Замість них Литва профінансувала дубовий поручень із підсвіткою.
І є ще одне, у що я не вірю: у святість людей, які платять десять гривень за те, що коштує одну. Це ненормально за будь-яких умов, а під час війни тим більше. Литовська сторона бачила кошторис або мусила його бачити. Чи вимагала вона економічного обґрунтування? Чи порівняв хтось у Вільнюсі ціну квадратного метра на Прирічній із ціною квадратного метра в Дортмунді, до якого від Вільнюса година льоту? Якщо не вимагала, то для фонду, який називає себе гуманітарним, це халатність. Якщо вимагала, побачила і погодилася, тоді це вже не допомога, а участь. Тому я скажу те, чого від мене чекають найменше: я не вдячний. Я не вдячний за те, що гроші литовських платників податків утилізували на Оболоні. Вдячність належить тим, хто дає зброю, медеваки й укриття, а не тим, хто оплатив мерові Києва табличку з його прізвищем.
Є і друга причина, чому не помічають: бо ніхто не порівнює. Британію, Америку, Ізраїль ми знаємо з підручників, але ніхто не прикладає їхній воєнний бюджет до київського. А варто прикласти. Британський уряд 1940 року вимагав ліцензії на кожну приватну стіну. Американська Рада воєнного виробництва 1942 року зупиняла навіть розпочаті будови заради металу. Ізраїльський уряд 2024 року різав міністерство будівництва і кошти на проєктування. Київська мерія 2026 року закладає в бюджет сквер на 3,2 мільйона доларів, не може витратити 11 мільйонів на укриття і просить у гуманітарного фонду міст, ніби своїх грошей нема.
І є третя причина: виглядає це як кожен окремий випадок. Один сквер, один міст, одна табличка. Але це не перший міст Віталія Кличка і не перший парк "Київзеленбуду". Скляний міст над Володимирським спуском, міст "Хвиля" на Оболонський острів, тепер арка на Прирічній. Парк "Наталка", рекреаційна зона острова, тепер Вільнюський сквер. Та сама фірма, той самий замовник, те саме узбережжя, ті самі роки війни. Kyiv.news прямо констатує, що капітальні вкладення роками концентруються в одному прибережному кластері. І цього ніхто впритул не бачить.
Як це називається?
Повернімося до питання, з якого почали. Мудрий керівник під час війни відрізняється від посереднього тим, як він пріоритизує задачі. Лондон різав паркові огорожі. Вашингтон зупиняв будівництво. Єрусалим різав власні міністерства. Київ - під час війни будує міст із табличкою на честь мера. А литовські партнери дивляться на це і підписують. Один раз таке можна назвати непорозумінням. Але коли одне й те саме місто рік за роком приносить донорам декоративні проєкти, а донори рік за роком їх оплачують, не поставивши жодного питання про медеваки, яких фронту не вистачає щодня, це означає лише одне: їм байдуже, куди саме підуть гроші. Головне, щоб були стрічка, камера і слово "дружба".
Можна було б сказати, що це помилка пріоритетів. Одна помилка. Але помилка не повторюється щороку, не концентрується в одному кластері, не дістається одній родинній фірмі, не загортається щоразу в прапор союзника і не коштує втричі дорожче за німецький аналог.
Тож питання залишається відкритим, і відповідь на нього має дати не журналіст, а кияни, яким більш ніж імовірно з таким "долугим" керівництвом доведеться знову узимку сидіти без світла на тій самій Оболоні.
Якщо під час війни місто системно обирає декоративне замість захисного, системно платить за нього більше, ніж платили б у Німеччині, системно віддає підряди одним і тим самим людям і системно прикриває це чужим прапором, то як це називається?
Я не знаю.
А хто ж знає?
Точно не БЕБ, не ДБР, не СБУ і не НАБУ. Бо в них питань до гуманітарних проєктів нема.
