На 5-й рік війни держава так і не вирішила питання пріоритетності видатків державного бюджету

На 5-й рік великої війни в Україні досі ніхто не відповів на найпростіше питання: що держава має право оплачувати зараз, а що зобов'язана відкласти до миру. Не відповів уряд, не відповів парламент, не відповіла жодна міська рада. Суспільство відповіло на це питання ще в перші дні. Люди віддавали фронту все, що мали, скорочували власне життя до мінімуму і не питали, чи можна їм тепер купити нову куртку або поміняти меблі. А держава і всі її інституції живуть так, ніби війна є тимчасовою незручністю, яку треба перечекати, не змінюючи звичок.

Хтось заперечить: пріоритети ж визначено. Формально так. Від початку воєнного стану діє урядовий порядок, за яким Казначейство проводить платежі в особливому режимі. Але подивіться уважно, що саме він визначає. Це не межа між дозволеним і недозволеним, а черга до каси. Спочатку зарплати бюджетникам, борги, соціальні виплати, комуналка, ліки. Ремонти стоять у другій черзі. Тобто держава не сказала "це заборонено до перемоги". Вона сказала "це заплатимо трохи пізніше". Все, на що вистачає грошей, і далі дозволено.

Але найцікавіше навіть не це. Коли цей порядок почав заважати, Асоціація міст України звернулася до уряду з вимогою розширити перелік пріоритетних видатків. І серед того, що міста просили визнати пріоритетом, були будівництво, ремонт і утримання мостів, шляхопроводів, вулиць і доріг комунальної власності. Уявіть: країна воює за виживання, а органи місцевого самоврядування офіційно пишуть, що для них пріоритет - це вулиці й мости. І це не приховують, це публікують як позицію.

Гроші на це в громад є. У бюджеті на 2026 рік громадам залишили 64% податку на доходи фізичних осіб, і профільні видання писали, що це один з найпотужніших фінансових пакетів для місцевого самоврядування за весь час війни. Тобто проблема не в тому, що грошей немає. Проблема в тому, на що їх дозволяють витрачати.

Тому давайте нарешті проведемо лінію, яку держава за 5 років провести так і не спромоглася. Критерій один: що станеться, якщо цю гривню не витратити сьогодні? Якщо загинуть люди, впаде оборона або місто залишиться без тепла, води і світла, витрата невідкладна. Якщо ж не станеться нічого, крім того, що щось буде старішим, менш зручним або менш гарним, ця витрата має чекати. Не "може почекати", а саме має. Бо кожна гривня, витрачена на те, що могло чекати, забрана в того, що чекати не може.

Першим іде все, від чого залежить, чи існуватиме держава: армія, зброя, дрони, протиповітряна оборона, укріплення, захист енергетики і водопостачання, укриття. Тут не може бути жодних дискусій, жодних "обсяг переглядається", жодних черг.

Другим іде мінімальне життєзабезпечення. Тепло, вода, світло, лікарні, школи з укриттями, відновлення вибитих вікон і дахів у житлі, щоб люди пережили зиму. І все. Саме тут живе улюблений аргумент усіх, хто не хоче нічого змінювати: людям теж треба десь жити, ми ж не свині, щоб жити в хліві. Так, треба жити. Але жити означає мати тепло в квартирі і воду в крані. Це не означає нову бруківку, нову плитку на площі і новий фасад.

А все інше чекає. Пам'ятки архітектури чекають. Якщо старовинна будівля не переживе війну, значить не переживе. Це боляче, але це ціна, і ми її платимо значно страшнішими речами: людьми. Жодна пам'ятка не варта ракети ППО, якої не вистачило. Мости в тилових містах чекають. Про який пріоритет мосту в місті, над яким не стоїть фронт, взагалі може йти мова? Якщо міст стоїть і тримає рух, він працює. Проте під час війни в столиці і довкола неї мости продовжують будувати, а старі розбирають, щоб звести нові на чотири смуги з велодоріжками та шумозахисними екранами. Це вже не питання пріоритетів. Це питання, чи розуміють ці люди, в якій країні вони живуть. Благоустрій, озеленення, ілюмінація, нові покриття доріг, які ще служать, реконструкції "для сучасного використання" - все це чекає до миру. І до миру, про всяк випадок, треба ще дожити.

Чому ж цю лінію так вперто не проводять? Бо відповідь неприємна. Третій рівень - це не просто "краса". Це найзручніше середовище для схем. Оборонні закупівлі нині під прицілом суспільства, журналістів, антикорупційних органів. Тепло або є, або його немає, і приховати результат неможливо. А от ремонти, реконструкції, благоустрій - це кошториси, в яких ніхто нічого не може порівняти, тендери з одним учасником, "матеріали, проєктування і монтаж" одним рядком. Заморозити третій рівень означає перекрити потоки, з яких роками живуть цілі мережі людей навколо місцевої влади. Саме тому вони будь-що захищатимуть свої мости і фасади і завжди прикриватимуть це турботою про людей.

Є ще один аргумент, яким їх захищають, і він звучить майже розумно: будівельні замовлення тримають економіку, дають роботу, наповнюють податки. Але цей аргумент б'є по тих, хто ним користується. Ті самі будівельники можуть зводити укриття, фортифікації, захист для підстанцій і котелень, відновлювати зруйноване житло. Гроші працюватимуть в економіці так само, тільки на те, від чого залежить, чи залишиться в цієї економіки країна.

Що потрібно змінити? Презумпцію. Сьогодні будь-яка витрата вважається нормальною, доки хтось не доведе, що вона шкідлива. Під час війни має бути навпаки: будь-яка витрата поза обороною і мінімальним життєзабезпеченням заборонена, доки розпорядник коштів публічно не доведе, що вона не може чекати. Під цим обґрунтуванням має стояти підпис конкретної людини, і ця людина має відповідати за нього особисто, як за службове рішення воєнного часу. Не курсами підвищення кваліфікації, а відповідальністю. Все, що належить до третього рівня, можна проєктувати й готувати зараз, це коштує копійки. А будувати тоді, коли небо над містами стане безпечним.

Бо справа тут не в бухгалтерії. Суспільство ще в перші дні великої війни визнало, що країна воює за існування, і заплатило за це заощадженнями, здоров'ям і життями. Держава за 5 років так і не наважилася сказати своїм же розпорядникам коштів слово "ні". Вона збудувала чергу до каси там, де мала провести межу. І поки цієї межі немає, кожен міст у тилу, зведений з нуля під час війни, кожен новий фасад і кожна реставрація є не господарським рішенням, а злочином проти держави, яка може просто не дожити до того, щоб ними скористатися.