Останній прилавок: Чому торгівля національними інтересами стала преміальним ринком

Усі класичні теорії держави пояснюють світ, якого більше немає. Суспільний договір, монополія на насильство, нічний сторож, соціальна держава: кожна з цих конструкцій виходить з того, що держава є суб'єктом. Що вона чогось хоче, щось захищає, комусь служить. Але у світі, де капітал давно перестав потребувати території і навчився жити в потоках, держава перестала бути суб'єктом. Вона стала активом. І як усякий актив, вона тепер має власника, орендаря, оціночну вартість і термін амортизації.

Щоб зрозуміти сучасну державу, треба перестати питати "кому вона служить" і почати питати "як вона продається".

Три джерела, один казан

Почнімо з бухгалтерії, бо будь-яка чесна теорія держави починається з бухгалтерії.

Країна має три потоки, які сходяться в одній точці. Перший: власність, що приносить ренту. Надра, земля, інфраструктура, частоти, порти, труби. Усе те, що дісталося від географії та від попередніх поколінь і що генерує дохід самим фактом свого існування. Другий потік: народ. Люди, які населяють країну, своїми податками створюють прибуток, що лягає в бюджет. Кожна зарплата, кожна покупка, кожен літр пального: усе це справно капає в спільний казан. Третій потік: державні підприємства. За їхнє утримання платить народ, їхні збитки покриває бюджет, а прибуток вони генерують своїм реальним хазяям. Але і в бюджет від них перепадає чимало: досить, щоб казан не порожнів.

Три потоки, один казан. І ось тут закінчується підручник і починається реальність. Бо бюджет у цій системі не є інструментом розвитку, страховим фондом нації чи втіленням загальної волі. Бюджет є товаром. Єдиним по-справжньому цінним товаром, який виробляє країна як політична одиниця. І продають цей товар ті, кого заведено називати владою.

Ідеальний товар

Економісти мають давню мрію: товар без ринкового ризику. Гарантований покупець, гарантована оплата, ціна, яку призначає продавець. У природі такого товару не існує. У політиці він є, і називається він держзамовлення.

Держзамовлення ідеальне, бо в ньому скасовані всі закони ринку. Покупець не може відмовитися: бюджет мусить бути витрачений. Ціна не перевіряється конкуренцією: вона малюється. Якість не перевіряється споживачем: споживачем є абстракція під назвою "державний інтерес". Саме тому головні торги сучасності йдуть не за ринки збуту і не за родовища. Головні торги йдуть за доступ до бюджетів, і беруть у них участь транснаціональні корпорації та фінансово-промислові групи, для яких країна цікава не як територія, а як каса.

Звідси випливає центральне визначення. Економіка такої країни є економікою збитків: системою, в якій прибутки приватизуються, а витрати націоналізуються. Це не збій, не корупція, не "хвороби зростання". Це конструкція. Народ є центром затрат, ФПГ є центром прибутку, а держава є механізмом конвертації першого в друге. Збиток тут не побічний ефект, а продукт: що більший збиток нації, то більший прибуток бенефіціара. Спалений бюджет з одного боку балансу завжди означає офшор, що виріс, з другого.

Франшиза

Тепер головне питання: чим у цій системі є сама держава?

Вона є франшизою. Франшиза має бренд: прапор, гімн, місце в ООН, печатку, право збирати податки, право випускати борг, право підписувати контракти від імені сорока мільйонів людей. Бренд цінний саме тим, що він легальний: жодна ФПГ не може сама збирати податки чи саджати конкурентів, але франчайзі держави може. Франшиза має орендарів: групи, які виграють вибори або захоплюють апарат і отримують бренд у користування. І франшиза має термін оренди, який політичною мовою називається каденцією.

Із цього механічно, без жодної моралі, виводиться поведінка влади. Орендар не інвестує в чужий актив. Завдання групи, що взяла франшизу, просте і раціональне: за час каденції максимально вигідно для себе продати ресурси країни, розпродати держконтракти і спалити кошти бюджету. Не тому, що ці люди гірші за інших. А тому, що франшиза строкова, а вічних орендарів не буває. Усе, що не витягнуто до кінця терміну, дістанеться наступному орендареві. Тому реформи, розраховані на десять років, у цій системі не просто не потрібні: вони збиткові для того, хто їх починає. Горизонт планування держави-франшизи завжди дорівнює терміну оренди мінус час на евакуацію.

Останній прилавок

Є в цій системі і вищий поверх торгівлі, найприбутковіший. Звичайний чиновник торгує доступом до бюджету. Але силовики торгують товаром іншого порядку: самою франшизою державних інтересів.

Логіка тут бездоганна. Державний інтерес: це те, що за визначенням не можна продати. Кордон, таємниця, безпека, правосуддя. Саме тому його продаж приносить надприбуток: монопольний товар, заборонений до обігу, завжди коштує найдорожче. Прокурор, який продає закриття справи, продає не послугу, а правосуддя як таке. Генерал, який продає контрабандний коридор, продає не коридор, а кордон. Контррозвідник, який продає чужій агентурі доступ, продає не інформацію, а сам інститут захисту. Зрада в державі-франшизі не є ексцесом. Вона є преміальним сегментом ринку, і допущені до нього лише ті, кому франшиза довірила себе охороняти.

Осінь системи

Залишається пояснити, чому цей світ узагалі виник: чому держава із суб'єкта перетворилася на актив.

Великі цикли накопичення капіталу влаштовані однаково. Спершу капітал заробляє на виробництві й торгівлі: він будує, возить, наймає, йому потрібні території, робочі руки, порядок. У цій фазі капіталу потрібна сильна держава як партнер, і держави справді сильні. Але кожен цикл закінчується однаково: виробництво перестає давати потрібну норму прибутку, і капітал іде в чисті фінанси. Гроші починають робити гроші, оминаючи товар. Це осінь системи: найблискучіша і найгниліша її пора.

І ось цієї осені змінюється сама функція периферійної держави. Капіталу більше не потрібна територія: йому потрібен потік. Не заводи, а бюджети. Не колонії, а каси. Утримувати колонію дорого: армія, адміністрація, відповідальність. Купити франшизу дешево: місцевий орендар сам збере податки, сам придушить невдоволених, сам підпише контракти і сам вивезе прибуток туди, куди належить. Держава-франшиза: це колонія, яка оплачує власну колонізацію і називає це незалежністю.

Тому економіка збитків не лікується зміною орендаря. Нові вибори в такій системі: це не зміна курсу, а переторжка франшизи. Змінюються прізвища на вивісці, казан лишається тим самим, і потоки в нього течуть ті самі: рента, податки, доходи держпідприємств. Питання завжди лише одне, і воно не про ідеологію, не про мову і не про історію. Питання про касу: хто цього року тримає прилавок, на якому продають бюджет.

Країна перестає бути франшизою не тоді, коли до влади приходять чесні люди. Чесних орендарів не буває: оренда виключає чесність конструктивно. Країна перестає бути франшизою тоді, коли бюджет перестає бути товаром: коли збиток бенефіціара стає дорожчим за прибуток, коли продаж держінтересу починає коштувати продавцеві більше, ніж він виторгував. До того моменту будь-яка теорія держави, написана в термінах "служіння" і "договору", залишатиметься тим, чим вона є зараз: рекламним буклетом франшизи.