Переговорів не буде. Тому що Путіна цікавить не мир, а культ його шизоїдної особистості.

У основі глухого кута переговорного процесу між Україною та Росією — зовсім не зміст пунктів, не посередники і не відсутність довіри. Головна проблема — в особистості Путіна. Путін уявляє себе сакралізованою постаттю, а не політиком.

Путін не сприймає переговори як інструмент рівноправного діалогу. Він мислить себе не державним діячем, а фігурою поза і вище людського рівня. Він не президент — він «історія», «цар», «останній месіанський монарх».

Це не метафора, а ідеологічна реальність. Путін може говорити з кимось майже рівним — із Сі Цзіньпіном, або, можливо, з Трампом. Можливо — з Папою Римським. Але не з Зеленським. Не з Шольцом. І навіть не з Кім Чен Ином. Бо вони для нього — смертні людишки. А він — помазаник божий.

Делегація-фантом: навіщо туди відправили Мединського

Саме тому переговорний процес із самого початку поставлений у фарсову рамку. Як очільника делегації Росія виставляє не дипломата, не політика, не людину, що ухвалює рішення. А придворного юродивого Мединського — історика-фантазера, пропагандиста міфів про велич Москви, людину, що очолювала Міністерство культури і створила фундаментальний міф про «споконвічну Московську Русь».

Інші члени делегації — заступники, «тіні», «формалісти». Це демонстративне приниження формату. За нормальних умов це виглядало б як саботаж. Але в путінській логіці це і є суть: ніяких переговорів не буде, поки ти не капітулюєш. Делегація — просто ритуал, порожня декорація, щоб західні дипломати могли казати, що «процес триває».

Історичний рецидив: Переяслав 2:0 і знову той самий жест

Аналогічна історія була у 1654 році. Тоді козацька Русь-Україна намагалася укласти союз з московським царем. Цар не приїхав. Прислав воєводу Бутурліна, який відмовився брати участь в офіційних церемоніях і просто зафіксував формальне бажання українців стати стороною договору. Формальність — замість договору. Мовчання — замість підписів. Повне підкорення — замість рівноправного союзу.

Це не дипломатія. Це — ритуал колонізації. Те саме ми спостерігаємо і зараз. Тільки тепер замість Бутурліна — Мединський. І знову — жодного першого обличчя. Натомість — мільйон натяків на відсутність ознак суб’єктності України. Лише симуляція «переговорів».

Сталін, Ленін, Путін: брехня як стратегічна пауза

Путін — спадкоємець не Петра і не Олександра ІІ. Він — прямий політичний нащадок Сталіна і Леніна. А ті використовували переговори лише з однією метою — для перегрупування і тимчасової паузи. Брестський мир 1918 року був укладений Леніним лише для того, щоб вижити. Як тільки РСЧА зміцніла — одразу розпочався наступ на Європу. І якби не героїзм польсько-українських з’єднань під Варшавою — “руські” могли б дійти до Берліна.

Сталін підписував пакт Молотова-Ріббентропа зовсім не з любові до Німеччини. А щоб отримати час, необхідний для розгортання військ — для того самого нападу на Європу.

Рівно так само Путін використовує риторику «миру» і «переговорів», щоб дочекатися виборів у США, розколу в ЄС, втоми від України. Жодної мирної мети в цьому немає.

Мета Путіна — сакралізація війни

Для Путіна війна — не зло, а сцена. Він вибудовує з неї нову главу в книзі «Побєдобєсіє». Це форма його особистої легітимації. Він не може зупинити війну, бо тоді залишиться сам на сам зі старістю, поразкою і запитанням: «А заради чого все це було? Навіщо загинув мільйон “руських”?»

Путін не підпише мир. Він буде тягнути, воювати, програвати, відступати, знову наступати — але не сяде за реальний стіл переговорів, поки існує хоч найменший шанс на сакральну перемогу. Він не укладає мир — він приймає капітуляції. У цьому — вся його логіка.

Що повинні зрозуміти Україна і Захід

Переговорів не буде — буде лише імітація. До зміни влади у Кремлі або крайнього військового виснаження РФ — говорити з Путіним марно.

Жодних компромісів, заснованих на міфі «рівності». Для Путіна компроміс — це поразка. А поразка — крах його сакрального образу царя.

Жодних нових Будапештів. Усілякі «гарантії», «формули миру», «нейтралітети» — лише привід для наступного удару через 3–5 років.

Жодних переговорів через Мединських. Розмовляти треба з тими, хто ухвалює рішення. Поки таких немає — немає й переговорів.

Фінал

Будь-яка спроба «мирного плану» з Путіним — це не дипломатія. Це самообман, прикриття капітуляції і підготовка до наступної війни. Переяслав вже був. Повторювати його, вірячи, що цього разу «Москва чесніша», — це божевілля. Путін не укладає миру. Він чекає моменту, щоб знищити ворога. А якщо переговори тривають — отже, ворог ще не знищений.

Розуміння цього — і є початок справжньої стратегії.

Якщо потрібно — можу зробити з цього варіант для публікації у ЗМІ або допис у Facebook.