Польський Сейм вдихнув нове життя в міф про "волинський геноцид": головну зброю Кремля проти братерства Польщі та України

Офіційна позиція Сейму Польщі

11 липня відтепер стане Національним днем памʼяті поляків – жертв геноциду, вчиненого, як стверджує ухвала Сейму, Організацією українських націоналістів (ОУН) та Українською повстанською армією (УПА) на «східних землях Другої Речі Посполитої». В офіційному формулюванні йдеться про масові вбивства понад 100 000 поляків у 1939–1946 роках, знищення польського майна і змушене переселення сотень тисяч осіб. Польський парламент зазначив:

«Мученицька смерть через свою приналежність до польської нації заслуговує на те, щоб її памʼятали у вигляді національного дня, який щорічно вшановуватиметься польською державою».

Це не перший — і навряд чи останній — приклад використання болісних сторінок спільної історії як елементу політичного наративу. Проте чи відповідає така однобічна інтерпретація історичній правді?

Волинська трагедія як предмет історичної маніпуляції

Неоднозначність інтерпретацій

Польська політична і публіцистична традиція подає події на Волині 1943 року винятково як етнічну чистку, організовану українськими націоналістами. Однак історичний контекст демонструє складнішу картину:

• Українська повстанська армія (УПА) вела боротьбу не лише з німцями чи більшовиками, але й із польськими підпільними збройними формуваннями — Армією Крайовою, Батальйонами хлопськими та іншими.

• Від 1942 року польські структури вже здійснювали репресії щодо українського населення: каральні рейди, підпали сіл, розстріли мирних жителів.

• Українці також зазнали масштабних втрат: лише у таких селах як Сагринь, Павлокома, Завадка Морохівська, Пискори, Лішня, Малковичі та десятках інших були вбиті тисячі мирних українців.

Міжетнічний конфлікт, а не геноцид

Використання терміна «геноцид» щодо подій на Волині суперечить нормам міжнародного права. Згідно з Конвенцією ООН 1948 року, геноцид — це свідоме, цілеспрямоване знищення етнічної, національної або релігійної групи як такої, часто — з боку держави. У випадку Волині маємо справу з:

• відсутністю державної вертикалі на українських землях у 1943 році;

• багатостороннім насильством за умов німецької окупації;

• відповіддю українців на десятиліття дискримінаційної політики з боку польської держави в міжвоєнний період.

Більшість міжнародних істориків трактують Волинську трагедію як епізод війни всіх проти всіх на теренах бездержавного хаосу: СРСР, Третій Рейх, польське підпілля, УПА, кримінальні банди — усі діяли паралельно.

Колоніальний підтекст: «Східні землі Польщі»

Поняття «східні землі Другої Речі Посполитої», яке вживається в резолюції Сейму, є політично навантаженим і історично некоректним. Ідеться про Волинь, Галичину, Холмщину, Підляшшя — етнічно українські території, населені українцями (70–90% у міжвоєнний період), які Польща захопила після зради УНР і ЗУНР у 1919–1921 роках.

Польська влада не надала українцям жодної автономії, навпаки — знищувала школи, церкви, переслідувала інтелігенцію. Називати ці території «споконвічно польськими» — означає легітимізувати імперську експансію та перетворювати колоніальну політику на жертвенну риторику.

Проблема завищених цифр

Хоча польська сторона часто оперує категорією «сотні тисяч жертв», наукові оцінки свідчать про інше:

• На Волині у 1943–1944 роках загинуло, за різними оцінками, від 40 до 60 тисяч поляків.

• Українських жертв унаслідок дій Армії Крайової та інших формувань — близько 20 тисяч.

Таким чином, трагедія була двосторонньою, а навішування терміна «геноцид» лише на одну сторону конфлікту — це політична інтерпретація, а не правовий висновок.

Польські злочини проти українців

Репресії після Першої світової

• 1918–1919: Польща знищила Західноукраїнську Народну Республіку.

• 1920: УНР була зраджена Польщею під час підписання Ризького миру з більшовиками.

Пацифікація 1930-х років

• У 1930 році польська влада провела «пацифікацію» Східної Галичини: обшуки, арешти, закриття шкіл, побиття, спалення майна, насильне ополячення.

Операція «Вісла» 1947

• Примусове виселення понад 150 000 українців з рідних земель — Лемківщини, Надсяння, Холмщини.

• Депортація, розселення, асиміляція. Українське питання було «вирішене» репресивними методами.

Польща як бенефіціар Ялтинської конференції

Парадокс історичної пам’яті: сучасна Польща, яка апелює до «споконвічних територій», фактично отримала половину своєї території від Сталіна — у вигляді колишніх німецьких земель: Сілезія, Померанія, частина Східної Пруссії.

• Після 1945 року було депортовано мільйони німців.

• Ці землі заселили поляки з центральних регіонів і депортовані українці.

• Польща утримує їх не через історичне право, а завдяки домовленостям великих держав.

Тож моральне право Польщі говорити про «етнічну справедливість» є вкрай відносним.

«Голуба армія» і зрада української державності

Історичний абсурд полягає в тому, що Польща здобула свою державність значною мірою завдяки ресурсам Заходу, які мали б іти на боротьбу з більшовиками. Французи сформували і озброїли 100-тисячну армію генерала Юзефа Галера — але вона була кинута не на Москву, а проти українців у Львові.

• У 1919 році ця армія воювала з ЗУНР.

• У 1921 Польща остаточно відмовилася від підтримки УНР, визнавши владу більшовиків на Сході України.

Ці факти свідчать, що Польща сприймала Україну не як союзника, а як об’єкт розподілу.

Історична пам'ять як інструмент політичної гри

Оголошення нового «дня памʼяті» відбулося в контексті політичного сезону в Польщі: зростання впливу націоналістичних сил, внутрішня конкуренція, мобілізація електорату на темі «польських страждань».

Це удар по українсько-польському діалогу у часи війни, коли обидві нації повинні стояти пліч-о-пліч перед лицем спільного ворога.

Проблема полягає не лише у самому законі, а в політичній логіці — кожне посилення української суб'єктності викликає у Польщі «пам’яткову» реакцію, що межує з ревізіонізмом.

Висновки: Пам’ять має бути взаємною

• Українці століттями були жертвами польської експансії, культурного нищення, етнічних чисток — від Брестської унії до операції «Вісла».

• Історична пам’ять не може бути одностороннім судом. Особливо — під час війни, коли солідарність важливіша за ретроспективні рахунки.

• Польща не має морального права монополізувати статус жертви, зокрема — у випадку з нацією, яка боролася за виживання в умовах окупацій, геноцидів і зради союзників.

📌 Якщо ми вже граємо у політику пам’яті — давайте грати за однаковими стандартами.