Проєкція як стратегія: Латиніна, імперська уява та інтелектуальне виправдання війни

Публічні заяви Юлії Латиніної, зроблені у червні 2025 року, про необхідність «перемоги над проєктом Галичини від річки до моря», який вона порівнює з палестинським націоналістичним рухом, є не випадковим риторичним жестом, а виявом глибоко вкоріненої моделі мислення, характерної для російської інтелектуальної традиції. Йдеться не лише про імперську шовіністичну позицію, а про системний механізм легітимації насильства через штучне породження уявного ворога — тобто проєкцію як інструмент агресії.

Конструювання ворожого об’єкта як підстава для експансії

Визначальним у позиції Латиніної є той факт, що вона апелює до неіснуючого політичного чи геополітичного утворення — так званого «проєкту Галичина від річки до моря». Жоден з провідних українських політичних чи культурних наративів не оперує такою концепцією; вона повністю належить авторській уяві Латиніної. Однак, саме цей вигаданий конструкт використовується нею як обґрунтування стратегічної небезпеки, яку нібито становить Україна для Росії.

У цьому полягає фундаментальна логіка імперського дискурсу: створити у власній свідомості загрозу, наділити її ознаками радикалізму, а далі — апелювати до права на превентивне насильство. Не існуюча реальність стає підставою для дуже реального знищення — як політичного, так і фізичного.

Від Достоєвського до Латиніної: інтелектуальна спадкоємність агресії

Те, що в промові Латиніної реалізовано як «аналітика», має тривалу історію у межах російської культурної та філософської думки. Імперська фантазія про свою «історичну місію» завжди була пов’язана з несприйняттям будь-якої іншості як легітимної.

• Фьодор Достоєвський у публіцистиці 1870-х років прямо виступав за повернення Константинополя як «сакральної цілі» Росії, обґрунтовуючи це релігійною винятковістю «русского духа».

• Олександр Солженіцин у своїх статтях кінця 1980-х років трактував Україну не як окрему націю, а як «випадково відірвану частину єдиної історичної Росії».

• Альберт Азихер, автор радикального імперського дискурсу початку 2000-х років, у відкритій формі шкодував, що КДБ не застосував належної жорсткості для збереження імперського проекту, і вважав, що у разі більшої рішучості було б можливим «підкорити Захід» у дусі радянської експансії.

• Олексій Навальний у 2014 році, визнаючи, що «Крим — не бутерброд, щоб його туди-сюди передавати», фактично визнав за анексією не лише статус-кво, а й правову невизначеність, що нормалізує окупацію.

Ці постаті не є маргінальними. Вони — ядро російської гуманітарної традиції, яка ніколи не визнавала право інших на самостійне існування поза координатами Москви.

Війна як реакція на вигадане

Імперське мислення виявляється не стільки у самому факті мілітаризації, скільки у способі мислення, що виправдовує насильство. Агресія не є відповіддю на реальну загрозу — вона є реакцією на уявну небезпеку, сформовану у власному ідеологічному дзеркалі. Імперія нападає не тому, що її атакують, а тому, що її уявлення про світ не допускає існування інших порядків — незалежних, рівноправних, вільних. В цьому сенсі, заяви Латиніної нічим не відрізняються від риторики Путіна: обидва проєктують фікцію, і обидва використовують цю фікцію як виправдання дійсної війни.

Більше того, саме в цьому — спільному для «опозиції» та «режиму» — способі мислення і полягає справжня сутність російського інтелектуального імперіалізму. Вони можуть критикувати одне одного за методи, за тактику, за риторику — але не за основу: ідею Москви як вісі історії і законного центру сили.

Неможливість компромісу з вигадкою

Цей факт особливо критичний у контексті міжнародної дипломатії. Коли світ вимагає від України «компромісів», він неусвідомлено (а іноді — й цілком свідомо) пропонує домовлятися не з Росією як політичним суб’єктом, а з уявленням Росії про Україну як про патологію, яку слід «виправити».

Але неможливо домовлятись із фантазмом. Неможливо підписати угоду з уявною «Галичиною від річки до моря». Неможливо узгодити межі із ідеологією, що вважає твоє існування — помилкою.

Висновок

Латиніна не вийшла за межі традиції. Вона її гідно продовжила. Її вигаданий ворог — «проект Галичина» — це не аналітична помилка, а хрестоматійний приклад того як Москва створює віртуальні об'єкти, на який можна спрямувати виправдану ненависть.

Саме в цьому — і суть імперської мислі.
Не в бажанні панувати — а в нездатності уявити світ, де Москва не має права панувати.

І в цьому сенсі, не лише Путін веде війну. Її веде ціла школа мислення, що виправдовує знищення реального — задля збереження вигаданого.