Путін збирає Ялту-2: йому потрібні союзники для війни з Європою
Є речі, які простіше побачити на схемі, ніж у тексті. Намалюйте стіл. Посадіть за нього трьох: того, хто веде війну, того, хто цю війну кредитує, і того, хто щойно став її покупцем. А тепер подивіться, кого за столом немає. Немає країни, на території якої йде війна. Немає тих, хто платить за її оборону. Ось, власне, і вся новина, про яку написала The Wall Street Journal, а слідом за нею переказали всі. Але щоб зрозуміти, що саме запропонував Путін, дивитися треба не на порядок денний. Його немає, і Кремль цього не приховує. Дивитися треба на склад. Бо в цій історії склад столу і є угодою.
Факти такі. Путін запропонував провести в листопаді зустріч за участю Трампа і Сі Цзіньпіна, щоб домовитися про припинення війни в Україні на вигідних Москві умовах, і пропозиція прозвучала 9 жовтня під час телефонної розмови з Трампом, у якій також було досягнуто домовленості про закупівлю Сполученими Штатами російського дизельного пального, пише Рейтер з посиланням на The Wall Street Journal. Місцем Кремль запропонував кулуари саміту АТЕС 18-19 листопада в Шеньчжені. Джерело газети - колишній співробітник російської розвідки, і це варто тримати в голові: витік іде з російського боку. Кремль сам виносить ідею на публіку, бо публічно відкинути запрошення на "мирну зустріч" важче, ніж промовчати в телефонну слухавку.
Що відповів Вашингтон? Поки нічого певного. Високопосадовець адміністрації сказав газеті, що Трамп згоди на саміт не дав, але загалом може бути відкритий до цієї ідеї. Пєсков підтвердив, що обговорення триває, хоча "поки немає чіткого розуміння щодо самої зустрічі або її потенційного порядку денного". Чи готовий на це Сі, невідомо взагалі. Отже, зустрічі ще немає. Є пропозиція. І пропозиція, як це часто буває, розповідає про задум більше, ніж розповіла б сама зустріч.
Почнімо з того, чому ця ідея не нова і чому вона спливла знову саме зараз. Трамп сам говорив про трійку ще в лютому 2025 року, наступного дня після першого дзвінка Путіну: він сказав, що "хотів би" бачити Росію знову в G7, назвав її виключення помилкою і додав, що однією з перших зустрічей після того, як "усе владнається", хотів би бачити зустріч із Сі та Путіним. Тоді ж, у лютому 2025 року, Пекін через посередників пропонував Вашингтону саміт Трампа і Путіна без Зеленського, і Білий дім відповів коротко: "абсолютно нежиттєздатно". Запам'ятайте цю формулу. Минуло півтора року, і рівно та сама пропозиція, тільки вже з Москви, отримує відповідь "загалом може бути відкритий". Між "нежиттєздатно" і "відкритий" лежить не зміна ситуації на фронті. Між ними лежить контракт на дизель.
Тепер про сам формат. Путін пропонує Ялту. Не метафорично: "нова Ялта" - це його власна багаторічна мрія, він формулює її з трибун роками, і зміст її завжди один: три великі держави ділять світ між собою, а всі інші народи - предмет поділу. Але у справжньої Ялти була одна особливість, про яку Путін воліє не згадувати. У Ялті сиділи переможці. Після перемоги. Вони ділили те, що вже взяли. Путін же просить посадити його за стіл переможців до перемоги, бо перемоги в нього немає: фронт стоїть, Київ не взято, а переговори, які Трамп намагається вести через Віткоффа і Кушнера, впираються в території. І ось тут ключ до всього. Якщо його садять третім поруч зі США та Китаєм, він уже отримав головне. Статус переможця він бере не на фронті, а за столом, самим фактом розсадки. Це і є його мета: не домовитися про щось на зустрічі, а отримати зустріч.
Зверніть увагу, чим це відрізняється від Мюнхена, з яким теж порівнюють. У Мюнхені 1938 року теж вирішували долю країни без самої країни, і агресор теж сидів за столом. Але там були принаймні Британія і Франція, тобто сторона, формально пов'язана зобов'язаннями перед жертвою. Путін пропонує конструкцію чистішу. У Шеньчжені немає нікого з того боку. Ні України, ні Європи, яка сьогодні платить за її оборону, ні бодай когось, хто був би зобов'язаний за них заступитися. Мюнхен був зрадою союзника. Тут союзника просто не покликали.
Тоді хто ж за столом? Назвімо речі своїми іменами. Росія воює. Китай - її каса і її арсенал: він головний покупець російської нафти і постачальник компонентів подвійного призначення, без яких ця війна давно б захлинулася. А Сполучені Штати після 9 жовтня стали покупцем російського дизелю, тобто ще одним платником до російського бюджету, причому Трамп уже вголос пояснює, що Зеленський "використовує російські дизельні нафтопереробні заводи як мішені, через що страждають світові паливні ринки, зокрема й американські". Вдумайтеся в цю фразу. Президент США захищає російські НПЗ від українських ударів, бо це тепер його пальне. Це чиста економіка збитків у її найновішому виданні: держава не просто перекладає ризики війни на платника податків, вона стає акціонером інфраструктури агресора і починає охороняти її від власного ж союзника. Інтерес, а не позиція, визначає, хто за кого. Отже, за столом у Шеньчжені сидять не три держави. Сидить одна сторона війни: той, хто стріляє, той, хто це оплачує, і той, хто щойно став у чергу за товаром.
Звідси питання, важливіше за всі інші. Путін запрошує Трампа і Сі не як арбітрів. Арбітрів не кличуть на зустріч, де заздалегідь оголошено, що умови будуть "вигідні Москві". Він запрошує їх у союзники. А якщо він кличе в союзники, значить, йому є що запропонувати. Що саме?
Трампу він пропонує те, за що той уже почав платити: дешеве пальне, "угоду", яку можна показати виборцеві як мир, і роль людини, яка закрила війну в Європі, не витративши на це жодного американського долара. Сі він пропонує інше, і це важливіше. Концерт трьох держав, у якому долю України вирішують без України, - це прецедент. Це модель, у якій будь-яке територіальне питання вирішують усередині трійки, а не в Раді Безпеки і не на майданчику, де малі країни мають голос. Для Пекіна, у якого є власне "українське питання" під іншою назвою, така модель коштує дорожче за будь-яку нафту. І обом одразу Путін пропонує головне: Європу. Не як партнера, а як предмет.
Тут треба зупинитися і поставити просте запитання: а навіщо, власне, Європа потрібна всім трьом саме в такому вигляді, порізаною на шматки? Бо ціла вона нікому з них не потрібна. Для Москви єдина Європа - це противник, якого не взяти ні газом, ні танками, ні підкупом однієї столиці. Для Пекіна єдина Європа - це другий за розміром ринок, який може виставляти єдині правила, єдині мита і єдині санкції, а роз'єднана Європа - це двадцять сім дверей, у кожні з яких можна зайти з власною пропозицією. Для Вашингтона за Трампа єдина Європа - це конкурент, який торгується як рівний, а поділена - це набір клієнтів, кожен із яких окремо купує американський газ і американську зброю на американських умовах. Інакше кажучи, у трьох учасників столу немає спільного ворога, але є спільний інтерес: щоб Європа залишалася тим, чим вона є сьогодні, тобто проблемою, яку вирішують за неї. І найгіркіше в цій картині те, що Європа сама робить їхню роботу. Континент, економіка якого вдесятеро більша за російську, а населення втричі більше, який виробляє все, від снарядів до супутників, поводиться так, ніби його сила десь в іншому місці. Його сила в єдності, і це єдина сила, якою він не користується. Кожна столиця торгується з Трампом окремо, кожна шукає власний канал до Пекіна, кожна прикидає власну ціну миру з Москвою. Ділити Європу не треба: вона вже стоїть перед столом по одному, поки за столом сидять утрьох.
Я стверджую: це і є війна Путіна з Європою, і вона вже йде. Не та, де танки йдуть на Варшаву, а та, де Європу викреслюють зі списку тих, хто вирішує. Шеньчжень - її перший протокол. І Путін шукає тих, хто підпише його разом із ним.
Подивіться, де він пропонує підписувати. Це не випадковість і не зручність календаря. Ялта відбувалася на території Сталіна, у Криму, і Рузвельт із Черчиллем їхали до нього, а не він до них. Шеньчжень - територія Сі. Старий гегемон, якщо він туди полетить, полетить на землю нового, щоб там, на чужому майданчику, вирішувати справи Європи. Аррігі описував зміну гегемоній саме так: не як війну старого центру з новим, а як момент, коли старий центр починає їздити до нового по рішення. Карта цієї зустрічі - готова ілюстрація до його книги. Путін, до речі, у цій схемі не господар. Він прохач, який зводить двох господарів і сподівається отримати свою частку за посередництво. Це і є восьмисотлітня роль Москви, і вона не змінилася: не виробляти силу, а стояти між тими, у кого вона є, і брати за це плату.
Тепер найнеприємніше, і про це майже ніхто не говорить. Навіщо Путіну взагалі "завершення війни" на його умовах, якщо фронт стоїть і Україна не здається? Відповідь у тому, для чого йому від самого початку була потрібна Україна. Згадайте, з чого все починалося. Він ішов не по землю і не по "русскій мір". Він ішов по українську армію. Саме тому він так бився проти НАТО для України: не тому, що боявся натовських ракет під Харковом, а тому, що країна, яка входить до НАТО, назавжди випадає з його призовного списку. Україна з її мобілізаційним резервом, з її заводами, з її військовою школою, яка з часів СРСР давала імперії офіцерів і конструкторів, була для нього не метою, а засобом. Він розраховував узяти її за три дні, а потім поставити в стрій і повести далі на захід. Так імперія воювала завжди: не своїми, а приєднаними. Спочатку завоювати, потім мобілізувати, потім відправити завойовувати наступних. Так було з козаками, так було з кавказцями, так у 2022 році сталося з мешканцями Донецька і Луганська, яких погнали в окопи раніше, ніж російський призов дійшов до Рязані. Три дні обернулися роками, і армія, яку він збирався забрати, стала армією, яка його зупинила. Але мета не змінилася. "Вигідні Москві умови" означають не лінію на карті. Вони означають передачу мільйонів людей з української мобілізаційної бази до російської. Ось ресурс, який Путін хоче винести з Шеньчженя: не Донбас, а призовний контингент для наступної війни. Тієї самої, з Європою. І тоді картина складається повністю: йому потрібен стіл без України, щоб Україну за цим столом передали, і потрібен стіл без Європи, щоб Європа не дізналася, проти кого цю Україну потім поставлять.
Що з цього випливає сьогодні, поки зустрічі немає? Випливає, що Путін подав заявку. Не на мир, а на статус. Ціна першого внеску вже відома: контракт на дизель і пауза "закону Грема" з його санкціями. Тепер рішення за Трампом, і воно просте, як розсадка за столом. Якщо він летить у Шеньчжень, він летить не закінчувати війну в Україні. Він летить міняти її сторону: Україна з країни, яку захищають, перетворюється на ресурс, який ділять, а Європа із союзника - на наступний пункт порядку денного. Ялта закріплювала перемогу. Ця Ялта має її замінити. І єдине, що стоїть між Путіним і цим столом, - це відповідь, якої Вашингтон поки не дав. А друге, чого поки теж немає, - це Європа, яка говорить одним голосом.
