Росія імперія, що доживає останні дні: війна для неї єдина форма порятунку
Російська Федерація, зберігши після розпаду СРСР імперську політичну архітектуру, протягом останніх двох десятиліть демонструвала нездатність інтегруватися в глобальну економіку як рівноправний гравець. Замість модернізації та диверсифікації виробництва Кремль відтворював архаїчну модель сировинної залежності, де контроль над ресурсами служив основою влади. До 2008 року економічний і політичний глухий кут став очевидним — і з того моменту війна почала використовуватись як інструмент внутрішньої стабілізації та зовнішнього шантажу.
Економіка сировинного придатку і межі зростання
За даними ВШЕ (2020), у 1998–2008 рр. частка Росії у світовому ВВП за ППС зросла з 3,0% до 4,0%. Однак у 2008–2018 рр. вона знову знизилася до 3,1%. Це свідчить про те, що попри високі ціни на нафту та стабільний приплив валюти, країна не змогла перетворити доходи на довгостроковий розвиток. Основні причини:
відсутність інвестицій у переробку та науку;
корумпована вертикаль влади;
залежність від експорту енергоресурсів.
Результатом стало перетворення Росії на сировинний придаток — постачальника вуглеводнів і металів, нездатного до технологічної автономії.
Політична система в кризі: момент 2008 року
Псевдопередача влади від Путіна до Медведєва в 2008 році показала, що Кремль не готовий ані до лібералізації, ані до оновлення еліт. Водночас економічне зростання сповільнилось, доходи населення стагнували, і система почала вигорати зсередини. Потреба в "національній мобілізації" вимагала зовнішнього ворога і приводу для конфлікту.
Генеральна репетиція: Тузла (2003)
Конфлікт навколо Тузли — маловідомий, але показовий епізод. Москва намагалася встановити контроль над Керченською протокою під приводами «екології» та «інфраструктури». Ця криза:
перевірила реакцію України та Заходу на провокацію;
відпрацювала механізм гібридної агресії;
дозволила наростити військову та інформаційну інфраструктуру в Криму.
Вона стала першим тактичним маневром нової імперської політики.
Грузія (2008): перший етап реваншу
Війна з Грузією стала першою відкритою проєкцією сили за межами РФ. Це було:
демонстрацією готовності порушувати суверенітет;
перевіркою міжнародної реакції на акт агресії;
відволіканням уваги від внутрішньої стагнації.
Варто зазначити, що війна почалась на тлі глобальної фінансової кризи, що дозволило Кремлю посилити внутрішній контроль і заморозити будь-які реформи.
Крим (2014): перезапуск імперської матриці
Анексія Криму стала ідеологічною кульмінацією курсу на зовнішню експансію як форму внутрішньої стабілізації. Вона принесла:
короткочасну ейфорію і стрибок рейтингів;
санкції, що поглибили ізоляцію і мобілізацію;
нову хвилю мілітаризації та репресій.
Крим — це не відновлення історичної справедливості, а початок нового циклу перерозподілу ресурсів в умовах авторитарного застою.
Україна (2022): війна як порятунок системи
Повномасштабне вторгнення в Україну стало логічним продовженням і кульмінацією всіх попередніх етапів. Війна виконує кілька функцій одночасно:
каналізує протестні настрої;
легітимізує репресії та грабунок;
дозволяє Кремлю перерозподіляти доходи та ресурси на користь силових і бюрократичних еліт.
Росія — це не модернізуюча держава, а імперія, що доживає, яка тримається за владу через експансію і грабунок. Чим слабшою є її позиція у зовнішньому світі, тим жорстокіше вона душить власні колонії — від Сибіру до національних республік.
Висновок
Для Росії війна — це не засіб досягнення мети, а спосіб існування. Вона стала інструментом грабунку, консолідації влади і підтримки деградуючої вертикалі управління. Події від Тузли до України показують: криза не тимчасова, а системна. І кожна нова спіраль насильства — це відчайдушна спроба приховати внутрішню порожнечу за димом імперського реваншу.
