«Русский миф» як есхатологія: Москва як Останнє Царство і добровільний прискорювач кінця
Суть «русского міфу» не в побудові майбутнього, а в його скасуванні. «Русский міф» (саме міф, а не мир) — це не утопія, а дистопія, зведена до рангу сакрального:
Московське царство — не Третє, а Останнє Царство перед Апокаліпсисом;
Град Кітеж, прихований від світу, тому що за видимою благістю його мотивів ховається шлях до Пекла;
Москва — це не Анти-Рим, а провісник Апокаліпсису, через який має пройти все людство.
Есхатологічна одержимість
З того моменту, як хитрі венеційці подарували Москві міф про «спадкоємицю Візантії», почалося її духовне перетворення на есхатологічну фортецю:
Ідея «Москва — Третій Рим, а четвертому не бувати» — це не вираження гордості, а переконаність у близькому кінці відомого нам світу.
Це — заклик до завершення історії, де Російська імперія виступає як сокира ката в руці Божій.
Але якщо Візантія стримувала хаос, то Москва його створює, прискорює і підсилює.
Вона не зберігає порядок — вона шукає катастрофу.
Священна катастрофа як місія
«Руський» народ виховувався в переконанні, що:
загинути за «царя і віру» — це покликання значно вище, ніж жити багатим, щасливим і вільним;
світ — це брехня, а жахливі страждання — справжній шлях до істини;
велика місія — померти в муках, а не жити добре.
Звідси — культ страждання, жертвоприношення, самознищення.
Москва не боїться Апокаліпсису — вона наближає його. І не просто наближає — вона прагне гарантовано його влаштувати — звідси всі ці міфи про занепад Європи, ксенофобія, антивестернська параноя і регулярний ядерний шантаж.
Ідеологія кінця замість ідеології майбутнього
У Росії, за визначенням, немає майбутнього. Воно — в кінці.
У той час як увесь світ — навіть у своїх найдивніших формах — прагнув до майбутнього, Москва вибудовувала своє величчя на передчутті неминучого кінця:
Література — від Достоєвського до Бердяєва — пронизана фаталізмом;
Політика — від Івана Грозного до Путіна — завжди готова йти шляхом війни до останнього «русского», аби лише не домовитися на рівних;
Релігія — перетворена на культ великої загибелі, де святість вимірюється масштабом страждань і горя.
Москва як Анти-Рим, як Анти-Світ
Москва будує дзеркальне відображення світу — викривлену копію цивілізованого Заходу:
праведники — це мученики,
герої — це кати,
свобода — це єресь,
ворог — це майбутнє.
Москва не створює цивілізації. Вона відтворює її як криву, гротескну імітацію, усім виглядом показуючи:
«Ось бачите — це не працює».
Ідея кінця — її єдина константа.
Москва не боїться ядерної війни — вона залицяється до неї. Вона збуджена передчуттям тотального знищення, бо це її шанс «нарешті реалізувати себе».
Для «руськоміфічного» політичного архетипу не існує іншого способу перемоги, окрім:
«Ви всі помрете — а ми в Раю».
