Сакральна жертва імперії проти геноциду євреїв: як Росія конструює альтернативний Голокост
27 січня світ розділився навпіл. Сорок країн вшановують Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту — універсальне нагадування про геноцид і злочини проти людства. Росія ж перетворює цю дату на День воїнської слави, підміняючи пам'ять про систематичне винищення єврейського народу культом власного героїзму та страждань.
Це не збіг. Це мнемонічна війна — боротьба за контроль над історичною пам'яттю, де Кремль систематично витісняє універсальний нарратив про злочини проти людства партикулярним міфом про "велику перемогу".
Хронологія підміни: від Єльцина до Путіна
У березні 1995 року, за десять років до того, як ООН встановила 27 січня Міжнародним днем пам'яті жертв Голокосту, Борис Єльцин підписав закон про дні воїнської слави Росії. Серед тринадцяти дат опинилося й 27 січня — день зняття блокади Ленінграда.
Контекст 1995-го красномовний: перша чеченська війна, економічний колапс, стрімке зростання націонал-консервативних настроїв. На фоні руйнування радянської імперії Єльцин намагався створити нову російську державність через присвоєння радянської військової символіки. День блокади став частиною цього проекту національного будівництва — але це ще не була пряма конфронтація з Голокостом, якого як міжнародної дати ще не існувало.
У 2005 році ООН встановила 27 січня днем пам'яті жертв Голокосту — на честь визволення Освенціма радянськими військами. Парадокс: Росія як правонаступниця СРСР мала б святкувати саме цю дату як свою перемогу. Але Кремль обрав інший шлях.
У грудні 2014 року, після анексії Криму та початку війни проти України, Володимир Путін перейменував святкову дату. Нейтральне "День зняття блокади міста Ленінграда" перетворилося на пафосне "День повного звільнення Ленінграда від фашистської блокади". Акцент змістився з трагедії на тріумф, з жертв на славу.
Невизнаний геноцид: як Росія релятивізує Голокост
Коли говорять про "невизнання Голокосту", часто мають на увазі відверте заперечення. Але російська стратегія тонша й небезпечніша: не заперечувати, а розчиняти, розмивати специфіку єврейської катастрофи в загальному морі "жертв нацизму".
Ілля Альтман, співголова російського центру "Голокост", констатує: Росія — єдина держава, яка не нагороджує державними нагородами людей, визнаних Яд ва-Шем "праведниками світу". День пам'яті жертв Голокосту повернули до календаря освітніх подій лише 2022 року — і то після втручання Ради з прав людини при президентові.
У шкільних підручниках історії до 2004 року Голокост або не згадувався взагалі, або не показувався як "єдиний випадок у світовій історії, коли деяка держава спробувала повністю знищити окремий народ". Посол Ізраїлю в Росії Аркадій Мільман висловлював здивування: як може правонаступниця країни, що визволила в'язнів концтаборів, ігнорувати геноцид євреїв?
Відповідь криється в системній політиці релятивізації. Марія Захарова, представниця МЗС Росії, у доповіді 2024 року стверджувала, що головною метою Гітлера було знищення "слов'янських народів", не згадавши геноцид євреїв. Сергій Лавров підміняв "єврейське питання" "російським питанням", прирівнюючи західну підтримку України до планів Гітлера.
Це класична техніка soft denial — м'якого заперечення. Формально Голокост визнається, але його унікальність розмивається, а центральне місце в наративі про Другу світову займають страждання російського (радянського) народу.
Міф про блокаду: конструювання сакральної жертви
Блокада Ленінграда стала для російської пропаганди тим, чим Голокост є для світової історичної пам'яті — абсолютною мірою страждання, непорушним моральним аргументом. Але на відміну від Голокосту, який залишається предметом постійного наукового дослідження й критичної рефлексії, блокада перетворилася на сакральний міф, непідсудний критиці.
Офіційний наратив абсолютний: 872 дні повної ізоляції, героїчний опір, страшний голод, масова смертність. За даними Нюрнберзького процесу, під час блокади загинули 671 635 осіб — ця цифра стала незаперечною.
Але вже в архівних документах, проаналізованих петербурзьким істориком Ігорем Богдановим, виринають тривожні деталі. У його дослідженні "Ленінградська блокада від А до Я" зазначено: "В архівних документах немає жодного факту голодної смерті серед представників райкомів, міськкому, обкому ВКП(б)".
У їдальні Смольного були доступні будь-які продукти: фрукти, овочі, ікра, булочки, тістечка. Молоко й яйця доставляли з підсобного господарства у Всеволозькому районі. Інструктор відділу кадрів міськкому ВКП(б) Микола Рибковський, відпочиваючи в партійному санаторії під час блокади, описував у щоденнику: "Щодня м'ясне — баранина, шинка, курка, гуска, індичка, ковбаса; рибне — лящ, салака, корюшка, і смажена, і відварна, і заливна. Ікра, балик, сир, пиріжки, какао, кава, чай, 300 грам білого і стільки ж чорного хліба на день… і до всього цього по 50 грам виноградного вина, хорошого портвейну до обіду й вечері".
Данило Гранін, який разом з Алесем Адамовичем опитав близько 200 блокадників для "Блокадної книги", публікував правду поступово. У 2014 році в журналі "Звезда" вийшла його стаття "Як жили в блокаду": "У будинках лежали непоховані мерці, лежали в квартирах жертви голоду, морозів, потрапили під снаряди, лежали в під'їздах… Голод зводив з розуму, людина поступово втрачала всі уявлення, що можна, що не можна. Вона готова жувати шкіру ременя, вивалювати клей із шпалер, варити засохлі квіти".
Офіційно в грудні 1941 року за канібалізм притягнули до кримінальної відповідальності 26 осіб, у січні 1942-го — 336, за два тижні лютого — 494, у березні — понад тисячу. У місті щодня помирало до 3000 людей.
Чому Німеччину не визнали винною на Нюрнберзькому процесі
Найцікавіше приховане в деталі: радянські прокурори не змогли довести вину Німеччини у "блокаді" на Нюрнберзькому процесі. Не тому, що німецькі війська не обстрілювали місто чи не намагалися його узяти — а тому що фактів систематичного геноциду цивільного населення за типом Голокосту чи Бабиного Яру встановити не вдалося.
Що ж робити, коли німці не винні? Хто відповідальний за загибель понад півмільйона петербуржців? Сталін знайшов виході: винними стали керівники Ленінграда. У 1949–1950 роках було сконструйовано "Ленінградську справу" — кілька десятків осіб з вищого керівництва міста стратили, понад 200 отримали різні терміни тюремного ув'язнення. Після смерті Сталіна їх реабілітували "за відсутністю складу злочину".
Суду над "товаришем Сталіним" не відбулося. Натомість виник міф — героїчний міф про непокореність, який замість рефлексії над злочинами влади пропонував гордість жертвою.
Структура підміни: що Росія робить з Голокостом
Російська стратегія щодо Голокосту має кілька рівнів:
Невизнання унікальності. Голокост розчиняється в загальній категорії "жертв нацизму" або "жертв Великої Вітчизняної". Єврейська специфіка — систематичне, тотальне, індустріальне винищення народу як такого — зникає.
Конкуренція жертв. Російські діячі регулярно стверджують, що справжньою метою нацистів було знищення слов'ян, а не євреїв. Голокост перетворюється на епізод у ширшому плані "винищення радянського народу".
Привласнення ролі визволителя. Росія наполегливо підкреслює, що саме Червона армія визволила Освенцім. Це правда, але в російському наративі це служить не для солідарності з жертвами, а для претензії на моральну винятковість.
Використання риторики Голокосту проти опонентів. Кремль називає "нацистами" українців, "геноцидом" — дії Ізраїлю в Газі, "денацифікацією" — війну проти України. Голокост стає метафорою, яка втрачає конкретний історичний зміст.
Створення альтернативної жертви. Блокада Ленінграда конструюється як російський еквівалент Голокосту — абсолютна міра страждання, яка не підлягає критичному осмисленню й служить виправданням будь-яких дій влади.
Мнемонічна війна: 27 січня як поле битви
Коли 27 січня 1945 року радянські війська увійшли до Освенціма, вони зіткнулися з тим, що згодом стане символом абсолютного зла XX століття. Ця дата об'єднала світ у визнанні: геноцид — злочин проти людства, який не має строку давності й національних кордонів.
Росія ж перетворила цю дату на День національної слави. Не пам'яті про злочини, не попередження про небезпеку тоталітаризму — а святкування власного тріумфу.
Це класичний приклад мнемонічної війни — політики пам'яті як інструменту геополітичної конфронтації. Держави змагаються за домінування в інтерпретації історичних дат. Вибір дати, перейменування, посилення святкового статусу — усе це інструменти боротьби за символічний капітал.
Після 2014 року ця конфронтація стала відкритою. Путінське перейменування свята збіглося з анексією Криму та початком війни на Донбасі. Акцентування "боротьби з фашизмом" і "радянського внеску у визволення Європи" — не просто історична політика. Це легітимація сучасної агресії через апеляцію до минулого.
Коли світ говорить про Голокост, Росія говорить про себе. Коли світ нагадує про відповідальність за геноцид, Росія нагадує про власний міфічний героїзм. Універсальна гуманістична повістка замінюється національно-державною.
Чому це небезпечно
Підміна Голокосту блокадою Ленінграда — не просто історична маніпуляція. Це системна конструкція, яка дозволяє Кремлю:
Уникати відповідальності. Якщо головними жертвами нацизму були "слов'яни" або "радянський народ", то питання про співучасть радянської влади в голоді, депортаціях, терорі зникає. Замість критичної рефлексії — культ жертви й перемоги.
Монополізувати роль визволителя. Росія претендує на виняткове право говорити про Другу світову, адже "ми визволили Європу від фашизму". Це виправдовує будь-яку сучасну агресію — адже "ми боремося з нацизмом".
Блокувати універсальну мову прав людини. Коли Голокост стає "одним із багатьох злочинів", а не універсальним критерієм, зникає й універсальна етика. Натомість — партикулярна логіка "наших жертв", "нашої пам'яті", "нашої правди".
Легітимувати нові злочини. Якщо блокада Ленінграда була героїчним подвигом, то й інші облоги — від Грозного до Маріуполя — можуть інтерпретуватися як "необхідна жорсткість". Культ жертви стає культом насильства.
Висновок: пам'ять як casus belli
27 січня світ пам'ятає про Освенцім — геноцид, який здійснила нацистська Німеччина проти євреїв. Росія ж пам'ятає про Ленінград — геноцид, який радянська влада здійснила проти власного населення, але видає за аналог Холокосту та німецький злочин.
Ця відмінність — не дрібниця календаря. Це фундаментальне протистояння двох типів історичної пам'яті: універсальної гуманістичної, яка засуджує геноцид як абсолютне зло незалежно від національності жертв і винуватців, і партикулярної імперської, яка перетворює злочини власної влади проти власного народу на сакральну жертву й ресурс легітимації.
Поки Росія святкує "воїнську славу" там, де світ згадує жертв геноциду, вона залишається за межею спільної етичної рамки. Не тому, що не визнає Голокост формально, а тому, що систематично витісняє його зі свідомості, розчиняє в "загальних жертвах", підміняє імперським міфом.
І поки цей міф працює, будь-яка нова катастрофа буде інтерпретуватися не як злочин, а як подвиг. Не як трагедія, а як слава. Не як привід для рефлексії, а як привід для гордості.
Це не просто політика пам'яті. Це операційна система геноциду, яка дозволяє повторювати злочини, святкуючи минулі.
