"Справа Сенниченко" - впевнена перемога над корупцією, імітація діяльності чи політичне замовлення?

Якщо корупція це визначенням розтління, а за формою більше навіть гангрена на тлі країни, то мета антикорупційних органів полягає в її видаленні шляхом прямого хірургічного втручання. З обов'язковими ампутаціями уражених кінцівок.

Звичайно ж якщо задекларована боротьба з корупцією є реальною місією антикорупційної організації і мета її діяльності насправді спрямована на оздоровлення країни. 

В такому разі, однією з ознак корисності такої діяльності для суспільства є максимально можлива публічність і широке висвітлення діяльності по боротьбі з корупцією. 

Буквально кожен фігурант справ по корупції стає антигероєм перших шпальт, а інформація про його протиправну діяльність стає запобіжником, який не дозволяє корупціонеру займати високі посади у майбутньому.

Якщо ж мова йде про імітацію боротьби з корупцією, то виявити це можна достатньо легко.

Імітація боротьби з корупцією проходить в умовах мінімального висвітлення процесу та недопущенню публічності інформації про його перебіг. 

Насправді зробити це дуже нелегко, враховуючи широкий спектр можливостей інтернету. 

Тому справжні професіонали своєї справи йдуть на невеличкі хитрощі. Для того, щоб приховати реальні мотиви та мету органів, що імітують антикорупційну діяльність, найчастіше застосовується технологія зміщення акцентів та маніпуляції фактами в інформаційному полі.

Прикладом такої кампанії може бути наступний, досить популярний алгоритм, що знаходиться зараз на озброєнні в українських антикорупціонерів.

1. Через гучні заяви та звинувачення щодо тих, хто займає (або раніше займав) високі державні пости, провокується суспільний інтерес до справи. Що ніби доводить справедливість мети.

2. У процесі розслідування, при наближенні його до фінішу, інформація про справу повільно зникає зі шпальт ЗМІ. Іде з громадського поля. Інтерес до справи згасає.

3. Фігуранти, за надзвичайно здивованими обставинами, залишаються без, здавалося б, неминучого покарання, за межами зони інтересу правоохоронців та ЗМІ.

Реально складається враження, що такий перебіг подій, коли громадський інтерес до справи "вибухає" на початку - це момент торгів. І "підігрівається" він спеціально, для "підняття ставок". А після досягнення мети - рішення, що влаштовує сторону яка ініціювала розслідування - інформаційний привід "гаситься", як і інтерес до відновлення справедливості. Зважаючи на те, що пред'явлені громадськості докази дуже часто виявляються надуманими, притягнутими за вуха або недостатніми.

Знайома ситуація?

На превеликий жаль, але так.

“Гучні” антикорупційні справи постійно “вибухають” і “тухнуть” у ЗМІ. А нам би так щиро хотілося, щоб усе було трохи інакше.

Ми всі хочемо, щоб Україна нарешті почала боротися з корупцією не лише для презентацій та звітів антикорупційних органів перед нашими великими друзями - західними партнерами, а й для простих українців, демонструючи реальні результати та досягнення.

Хто може змінити ситуацію щодо боротьби з корупцією в країні?

Призначення новим генеральним прокурором Андрієм Костіним детектива НАБУ Олександра Клименка керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури вселило в серця багатьох надію на швидку реалізацію такої нашої спільної мрії.

Примітно, що Клименко ще 21 грудня 2021 року став переможцем конкурсу на обіймання цієї посади, але… лише 19 липня 2023 року комісія затвердила результати конкурсу.

Чому обраний за конкурсом прокурор 1,5 роки не міг обіймати посаду?

Питання цікаве, але сьогодні нас цікавить не це.

Чому з'явилася надія, що Клименко зможе щось змінити?

Тому що має великий досвід роботи з гучними справами. Як детектив НАБУ він брав участь у розслідуванні стосовно заступника керівника ОП Олега Татарова, екс-глави Державної фіскальної служби Романа Насірова, екс-депутата Олександра Онищенка, колишнього заступника секретаря РНБО Олега Гладковського.

І що сподобалося особливо, щиро сподівається зробити все від нього залежне, щоб його посада перестала бути політичною. Про що він зокрема заявляв раніше в інтерв'ю "Українській правді":

“Мені здається, що це потрібно міняти. І не робити її політичною, а щоб це був не лобіюваний аполітичний керівник, не утискував на користь будь-якої політичної сили, а був абсолютно незалежним”.

Ось тільки, чомусь так сталось, що перша ж справа, за яку взявся колишній детектив НАБУ, довела, що останнім часом у нього дуже змінилися погляди.

Чому виникла така думка? 

Проаналізуймо останні події разом.

“Справа Сенниченка” – жодної політики?

Дмитро Сенниченко, крім того, що очолив у 2019 році Фонд державного майна, куди більше прославився тим, що ніби з конвеєра, тричі відправляв до рук детективів НАБУ осіб, які йому пропонують хабар. 

Найгучнішою була справа про 5 мільйонів, яка мала стати одним із найвеличніших досягнень НАБУ, але…

За дивним збігом обставин, обвинувачені Колесніков і Троць залишили в жовтні 2021 року територію України, втікши від правосуддя в Росії.

І ось, призначений 28 липня 2022 року головою САП Олександр Клименко насамперед робить, що? 

Буквально через 10 днів після призначення поновлює розслідування справи “Одеського припортового заводу”, яка налічує майже 65 томів. Всупереч тому, що за цей час неможливо ознайомитися з суттю справи. Та й часу у нього, з огляду на регламентні процедури новопризначеного прокурора, на це просто не може бути.

При цьому, що примітно, справа НАБУ, історія якої, за різними джерелами, розпочалась в далекому 2015 році, розслідується виключно у розрізі зловживання Дмитра Сенниченка. Розглядається без уваги до діяльності (або бездіяльності) вкрай короткозорих детективів НАБУ, які роками не бачили ніяких зловживань! Що, вибачте, дуже і дуже малоймовірно. Але, далі більше.

На фінішну пряму справу відправляє навесні 2023 року підсанкційний депутат, відомий своєю лояльністю до олігарха Коломойського (на користь якого, можливо, і був запропонований у 2019 році хабар в 5 млн - Сенниченко) - Олександр Дубинський.

Саме за його заявою НАБУ порушило кримінальне провадження за ознаками можливого зловживання службовим становищем посадовими особами Фонду держмайна та членами наглядової ради "Одеського припортового заводу".

І що далі?

Арешти? 

Затримання?

Ні.

Ми бачимо дуже добре зрежисований і підготовлений фільм, у якому “певні особи” ведуть сумнівного змісту переговори з “певними особами”. 

Завдяки фільму ми дізнаємося, що “певні особи” могли заволодіти сумою близько пів мільярда гривень, а також звучать натяки (які до болі нагадують політичний шантаж), на їх безпосередній зв'язок із близьким оточенням президента та керівництвом Служби безпеки.

При цьому жодного прізвища не називається! 

В чому проблема? 

Чому НАБУ соромиться назвати фігурантів? НАБУ соромно за них? 

Чи їхні прізвища їм не відомі?

Ще одним цікавим моментом є той факт, що не називається спосіб, завдяки якому здобуті відомості, що лягли в основу розслідування та фільму.

Чому?

Невже докази протиправної діяльності були здобуті у незаконний спосіб? І це не дозволяє передати ці докази до суду.

Що ж ми маємо в результаті?

НАБУ та САП виглядають вкрай дивно у цьому світлі. 

Справа по суті не стосується жодних інтересів держави, а значно більше схожа на розбирання ФПГ і природно пов'язана з постачанням ільменіту та інтересами компанії Боїнг. За можливість працювати з якою і боролася компанія "Укрнафтобуріння" Коломойського, якого у 2020 році не допустили до співпраці з "Одеським припортовим заводом" через неконкурентні дії.

Дивно ще, що у справі заарештували лише одного, найменш значущого фігуранта. 

Також є враження, що активні дії по справі розпочалися лише коли всім фігуранти надали можливість виїхати. 

Наприклад, той же Сенниченко виїхав з України в серпні 2022, про що в НАБУ не могли не знати.

При цьому справа начебто, на думку НАБУ і САП, начебто не політична.

Чи ні? І ми наочно бачимо політичне замовлення яке виконують дуже поважні та потужні антикорупційні органи?

Чи ми просто спостерігаємо чергові “Потьомкінські деревні” на шляху до обіцяної перемоги над корупцією?