ТЦ замість заводів: чому економічна модель України виявилася такою вразливою для ударів ворога?

Питання, винесене в заголовок, постає не тому, що ворог раптом став влучнішим. Воно постає тому, що ворог змінив ціль, і з цієї нової цілі раптом стало видно те, чого не було видно з енергетики: у нашої економіки, виявляється, одна опора. Не кілька. Одна.

Поки Росія била по генерації і мережах, ми жили в логіці ремонту. Згоріла підстанція, привезли трансформатор, зварили, під'єднали, дали світло. Це боляче, це дорого, але це алгоритм. Енергетика має відпрацьовані процедури швидкого відновлення, має резерв обладнання, має людей, які знають послідовність дій. Логістика і транспортний сектор таких алгоритмів не мають. Немає протоколу, за яким згорілий склад на 20 тисяч квадратних метрів відновлюється за тиждень, бо разом зі складом згорає не бетон, а те, що всередині, і ті контракти, під які воно туди приїхало.

І ось тут починається найцікавіше. Економіст Олексій Кущ, коментуючи цю зміну тактики, назвав цифри, які варто затримати в голові. Третинний сектор економіки, тобто торгівля і послуги, дає в Україні понад 70% ВВП, більше 70% робочих місць і майже 80% сплачених податків. Він же пояснив і механіку податків: системоутворюючий для бюджету податок на додану вартість переважно сплачується на митниці, тобто за імпортний товар, який потім реалізується через ті самі торгові центри. Висновок Куща звучав як попередження: удари по складах і логістиці обвалять ВВП уже в четвертому кварталі, заберуть робочі місця, заріжуть податкові надходження і розженуть тінь.

Він подав це як загрозу нашій економіці. Я скажу інакше. Ці цифри є вироком нашій економіці, і вирок винесений задовго до першого удару по складу.

Бо що вони означають насправді? Що 7 з 10 працюючих людей в Україні нічого не виробляють. Вони обслуговують рух чужого товару. Привезли, розмитнили, розвантажили, поклали на полицю, продали, доставили. Кожна ланка цього ланцюга зайнята, кожна отримує зарплату, кожна платить податки, і жодна не створює продукту. Усі разом вони заробляють на націнці до того, що зробили в Китаї, Туреччині чи Польщі. А держава бере з цієї націнки і з митниці 80% своїх податків.

Тобто бюджет України тримається не на тому, що ми заробили. Він тримається на тому, що через нас проїхало.

Тепер про те, чому це вирок, а не просто перекос структури, який можна вирівняти за пару років розумної політики. Виробництво можна вивести, розсередити, сховати. Верстат переїжджає в маленький цех у підвалі промзони, і таких цехів можна зробити 50 замість одного заводу. Це важче, це дорожче, це втрата ефективності, але це працює, і Україна це вже вміє. Торговий потік сховати не можна. Він фізично не існує без складу, а склад завжди великий, бо великим бути вигідно: логістика заробляє на масштабі, дрібний склад не окупає ні техніки, ні персоналу, ні страхування. І велика коробка з металу під Києвом чи під Львовом видно з космосу так само добре, як і десять років тому.

Уявіть цю картину очима того, хто планує удар. Йому не потрібно шукати ціль. Ціль сама стоїть на видноті, вона одна на регіон, вона нерухома, і за нею немає дубля. Росія не вибила нашу опору. Вона показала, що опора у нас одна.

Кущ називає це ударом по сектору, який годував країну. Я називаю це діагнозом. Сектор, який годує Україну, годує її не тому, що він сильний. Він годує її тому, що іншого в нас немає.

І тут доведеться сказати неприємне про 30 років, які цьому передували. Комусь було простіше збирати мито на кордоні, ніж будувати заводи. Мито ніби само падає в касу: поставив пост, оформив декларацію, отримав надходження в бюджет сьогодні ж. А завод треба спроєктувати, побудувати, підключити до мережі, укомплектувати людьми, тримати роками збитковим, поки він вийде на потужність, і ще й пояснити виборцю, чому гроші пішли туди, а не на дороги. Митниця дає результат у поточному кварталі, завод дає результат у наступному політичному циклі, коли в кабінеті сидітиме вже хтось інший. Вибір робився щоразу на користь митниці, і робився він свідомо.

Тепер це вилазить нам боком, причому в найбуквальнішому вигляді. Згорів склад, і разом з ним згоріли робочі місця, податки і ВВП, бо за складом не стоїть нічого. Немає верстата, який зробить усе, що згоріло, знову. Немає лінії, яка перезапуститься через місяць. Є тільки контракт на нову поставку і сподівання, що чужий товар доїде, що страховка заплатить, що курс не поїде, що на новий склад знайдуться гроші. Уся відбудова зводиться до слова "замовили".

Саме тому прогноз на четвертий квартал виглядає так, як виглядає. Скорочується ВВП, бо третинний сектор перестає прокручувати обіг. Скорочуються робочі місця, бо продавцю нема що продавати, а водію нема що везти. Скорочуються податкові надходження, бо ПДВ береться з того, що розмитнено і продано, а не з того, що згоріло. І частина обороту йде в тінь, бо в умовах руйнування великих легальних майданчиків торгівля дробиться і переходить у формати, які податкова не бачить. Це не чотири різні проблеми. Це одна проблема, яка просто проявляється в чотирьох звітних показниках.

І залишається останнє питання, найнеприємніше. Про який розвиток у такій моделі взагалі можна говорити? Розвиток - це коли з країни щось виходить. Товар, технологія, продукт, який хтось за кордоном хоче купити за гроші. А з країни, де 7 з 10 працюючих обслуговують рух чужого товару, виходять тільки дві речі: гроші за цей товар і люди, які поїхали шукати кращого життя там, де товар роблять.

Ворог не створив нашу вразливість. Він її знайшов і використав. Створювали її ми самі, тридцять років поспіль, кожного разу обираючи мито замість верстата. І поки на місці згорілих складів будуватимуться нові склади, відповідь на питання в заголовку залишатиметься тією самою при кожному наступному прильоті.